Горить свіча
Шрифт:
Такого не було з ним, коли він зустрічався з Миланою. Тим більше не відчував він такого і тоді, коли на його шляху стала Росиця. Обидві вони були гарні, обидві — кожна по-своєму — подобалися йому. Та не снилися йому щоночі, не стояли перед його очима вдень, коли важкі турботи та обов'язки, здавалося б, не давали ні крихти часу для згадки про дівчину.
Ні, Янка ні на мить не полишала його. Душа скніла, і серце тривожно щеміло, і весь він рвався кудись, а куди — і сам не знав.
Зустрілися вони зовсім несподівано. І не вдома, а на валу.
Добриня поспішав до надбрамної вежі, де, як звичайно, можна було застати
Тятива тонко тенькнула — і юнак радісно скрикнув:
— Є!
— Ти що робиш? Навіщо марно стріли тратиш? — підступив до нього Добриня.
Юнак повернувся — і вони обоє завмерли, вражені і здивовані.
— Янко! Ти? В такому наряді? — нарешті знайшовся на слові Добриня. — Що ти тут, на валу, робиш?
Очі в дівчини сяяли від щойно пережитого захоплення.
— Хіба не бачиш? Вчуся стріляти влучно!
— Але це ж не твоє діло! Тут тебе вб'ють!
— Ну, так уже і вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день!
— Кожен день! А мати, а боярин Дмитро — знають?
— Так би я їм і сказала! Гадаю, і ти не скажеш?
— Я не скажу... Але навіщо тобі це? Хіба у нас мало лучників? Не вистачало ще, щоб і жінки та отроковиці бралися за лука!
— Я не отроковиця вже, — підняла очі на Добриню Янка. — Я вже дівчина!
Він спалахнув. Від того погляду все в його голові раптом змішалося, перевернулося. Він узяв її за руку.
— Янко! Яночко! — Ці слова вирвалися у нього мимо його волі.
Дівчина зашарілася.
— Ти збожеволів! Поглянь — люди ж! — і випручала руку.
Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але ніхто на них не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому кожушку і старій заячій шапці? Янка забула про те, що вона так незвично обрядилася, що й рідна мати не впізнала б. Від цієї думки Добрині стало смішно. Він знову взяв її за руку.
— Не бійся! Сам боярин Дмитро не впізнає в тобі свою дочку! Краще покажи, куди ж ти цілилася.
На цей раз Янка не пручалася і, повернувшись, припала до бійниці.
— Дивися!
Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсім затулив її від сторонніх очей. Він теж виглянув у бійницю.
— Я нічого не бачу. По тім боці яру — татари. Але ж до них твоя стріла не долетить.
— Та куди ти дивишся? Ось дерево — бачиш?
— Бачу.
— А в стовбурі — дві стріли. Тричі стріляла — двічі влучила!
Тепер Добриня теж побачив стріли.
— Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить!
— Справді? Ти кажеш правду?
Добриня легенько стиснув її за плечі.
— Яночко, люба, я ніколи не скажу тобі неправди! Ніколи!
Янка підняла на нього очі, притулилася щокою до грудей.
— Люба? Невже люба?
— Люба! Не віриш?
— Не вірю, — шепнула вона і раптом затремтіла в його обіймах, як пташка в сильці, і, заплющивши оченята, напіврозтулила уста.
— Вір! — Добриня міцно поцілував її. — Вір! Хіба не бачиш, як я стратив розум? Хіба не чуєш, як шалено б'ється моє серце? Я ходив ці дні як неприкаяний —
Янка стрепенулася.
— Мені теж ніщо не страшне. Одного боюся — полону. Обіцяй мені, любий, що ти вкоротиш мені віку, якщо ми не втримаємося в Києві. Обіцяй! Прошу тебе!
— Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо обоє, люба, — пообіцяв Добриня і міцно пригорнув дівчину до себе. — Тільки тримайся побіля мене. Тримайся поближче!
На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей і заплющила очі.
Розділ VI
ОБЛОГА ТРИВАЄ
1
Бату-хан був сам не свій, злився, без видимої причини гримав на нойонів і навіть на джихангірів, що вони, мовляв, нероби, тюхтії, що постаріли і розгубили у вирі літ хоробрість і військове уміння. Аякже! Обступити Киюв — обступили. Та що з того? Ще жоден воїн не зумів здертися на його високі вали! Ще вивідачі не винюхали слабкого місця, де можна було б прорватися в місто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чінгісхан, не підтягнули туди пороки, катапульти, штурмові драбини і китайський вогонь, що не тільки підпалює будинки, а й страшним своїм гуркотом наводить жах на обложених!
Він одиноко стояв на своєму улюбленому місці — на вершині горба, з якого, мов на долоні, було видно пів-Києва, його могутні вали, заборола і золоті хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням своїх дзвонів нагонили нудьгу. Стояв і думав.
Внизу перед ним лежала широка болотиста долина, поросла вільшняком, верболозом та високими пожовтілими травами, де паслися стриножені коні. Вгорі поволі пливли по низькому осінньому небу непривітні сірі хмари, з яких зрідка сіявся то холодний і дрібний, мов крупа, сніжок, то набридливий дощик. Пронизливий північний вітер приносив з долини запах диму і вареної конини, трохи гіркуватий, але такий знайомий і такий рідний.
Цей запах раптово розбудив у його душі спомини про давно минулі дні дитинства і юності, що гривастими кіньми відгримкотіли у безвість, про неосяжні степи батьківщини, срібносніжні вершини Ала-Тоо, про високе і вічне небо над головою, якого в цих краях немає і не буде ніколи. Ні, він не зміг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв і подальші землі — і осісти на них з родами своїми. Та його немолода душа вже не сприймає чужини. Старіє він, видно, бо все частіше приходять до нього у спогадах і снах безмежні степи Синьої і Білої орди. Ні, він не зможе тут жити! Тут немає високого Вічного Неба, не шугають орли в піднебессі, не свистять у весняному степу байбаки і не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки коней — найкращих створінь на світі! Він виконає заповіт свого великого діда — завоює ще не підкорену йєка-монголами частину Всесвіту, скупає свого бойового коня у водах Останнього моря і повернеться назад, до Ітилю, що є серединою його володінь. Тільки там він зможе жити спокійно, бо туди східні вітри приносять терпкополинні запахи далекої прабатьківщини, бо звідти він зможе пильно слідкувати за тим, що робиться на окраїнах його держави — на сході, на заході, на півночі і півдні.