Горить свіча
Шрифт:
— Ну? А ти?
— Я? А я нині, після розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свіжі сили, багато зброї і припасів, отож вони завзято оборонятимуться і покладуть немало наших баатурів. Якщо ж ми спочатку візьмемо Нижнє місто, — а взяти його, безперечно, легше, ніж Верхнє, тут я згоден з Доманом, — то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни підупадуть духом, і нам легше буде брати Лядські ворота. До того ж у Нижньому місті ми переб'ємо або захопимо в полон умільців, які виготовляють зброю: стріли, мечі, луки. А без зброї не навоюєш!
— Ну, що ж — ти думаєш мудро,
2
— Ой вей, Ісааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тільки знав! — кинулася в сльозах назустріч чоловікові, що зайшов увечері до хати, пишнотіла, але ще прудка Ребекка — у розстебнутій кофтині і з розпатланими чорними косами. — Де ти тільки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома?
— Але ж, люба, я маю бути там, де мій народ, де мої прихожани! Я був на валу — ми відстрілювалися від тих дикунів... А що трапилося, люба? Чому ти така схвильована?
— Ой, яке лихо спіткало нас, нещасних! — заголосила жінка, припадаючи йому до грудей.
Рабин сполотнів, це було помітно навіть при слабкому світлі свічки.
— Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з Маріам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очі.
— Ой вей, вона жива!
— Так у чому ж річ? — приголомшений рабин почав приходити до тями.
— А річ у тім, що дівчина з'їхала з глузду! Закохалася! — вигукнула з розпачем Ребекка. — Десь і зараз повіялася до нього!
— Закохалася! Гм! — рабин закліпав очима, кров почала приливати до його змертвілих щік, він полегшено зітхнув. Ну й клята жінка — так налякала! А вголос сказав: — Але ж Маріам уже пішов сімнадцятий годочок, люба, хіба не час закохатися? Пригадую, ти теж у такі роки закохалася.
— А-а, про що ти згадуєш! — махнула рукою Ребекка. — То ж був ти!
— А Маріам що? Закохалася у віслюка?
— Гірше! Ой вей, гірше!
— Та кажи ти толком, жінко! — розсердився рабин. — У кого?
— В агоя[92]! — вигукнула Ребекка. — Ой вей!
— У кого?
— В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Іллю! Таке лихо!
Рабин розсміявся, ударив руками об поли лапсердака[93]. У нього гора зсунулася з пліч.
— Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякалаї Замалим не вмер! А виходить — і лиха ніякого! Подумаєш — дівчина закохалася! Та це ж звичайна річ! Ну й на здоров'я їй!
Він відсторонив жінку, скинув лапсердака і сів до столу. Застібаючи на грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.
— Як ти можеш таке казати! Маріам — іудейка, а він — агой, християнин! Ні синагога, ні церква не обвінчають їх! А якщо... А якщо трапиться щось між ними? Ну, сам знаєш — люди молоді... Що тоді?
Вона сіла поряд, і рабин обняв її за повні, іще по-дівочому пругкі плечі, з глибоким сумом сказав:
— Люба моя! Це безпідставні страхи! Не будемо їм заважати — хай кохаються! Недовго їм насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме їхнє щастя...
Ребекка кинулася, сполошилася.
— Що ти хочеш сказати?
Рабин узяв її за руки, заглянув в очі.
—
Ребекка заплакала, припала йому до грудей.
— Невже ніякої надії?
— Ніякої! Тільки — на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна війська стоїть довкола міста, — жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою! Кінець світу — та й годі!
— Ой, вей-вей, що ж нам робити? І Маріам не приходить! Уже якщо вмирати, то всім разом!
— Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, місяць або й більше Київ вистоїть, а там... Та, може, й не поб'ють нас...
Ребекка перестала плакати. Чоловікові слова трохи заспокоїли її. Але тут їй у голову прийшла інша думка.
— Ісааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб'ють, то все заберуть, пограбують — то вже напевне! А як же нам тоді жити? Я поскладала все в скриньку — золото, персні, сережки... Може, закопаємо?
Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темні мерехтливі тіні від свічки, що потріскувала і блимала, а потім сумно усміхнувся.
— А хто ж відкопає наш скарб?
— Як — хто? — збентежилася Ребекка. — Та невже нас справді поб'ють? То, може ж, хоч Маріам зостанеться!
— Може, — зітхнув рабин. — Тоді давай скриньку — і ходімо! Тільки одягнися, щоб не застудилася, бо надворі вже холодно. Осінь!
Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану простим мотузком, постояли, ніби вагалися — заховати її чи ще не час? Потім рабин сказав:
— Відкрий — подивимося!
Ребекка розв'язала шнурок, відкинула кришку. В скриньці тьмяно блищали золоті монети різних часів і різних народів, срібні та золоті обручки, сережки, персні з коштовним камінням. Все їхнє багатство, яке дісталося їм від їхніх батьків та яке вони самі вже придбали!
— І все це пропаде! Вей-вей! — знову затужила Ребекка. — А ми ж його збирали для нашої єдиної, нашої ненаглядної доньки Маріам! О горе!
Вона запустила руку в скриньку і почала пальцями перебирати холодний і важкий вміст її. До неї приєднався і рабин. Вони поволі пересипали крізь пальці свої коштовності, пригадували, де й коли придбали чи одержали в подарунок ту або іншу річ, і мимоволі спливало перед ними все їхнє життя. І виходило, що не так і багато прожили вони на світі: Ісаак — сорок і чотири літа, а Ребецці заледве минуло тридцять п'ять. Ще зовсім не старі люди — і погибати? Їхні руки зустрілися, сплелися в тісній скриньці, золото висипалося з них, як ніби вони й не цікавило уже їх, а в їхніх очах стояли сльози.