Горохове чудо

Харчук Борис

За кіннотою — піші. Входили у воду, як в купіль. Високо підіймали над своїми головами сулиці, коси, залізні ціпи й рідко хто не лише гаківницю, а й шаблю. То були гречкосії — вусані й молоді чубані, які покладалися на свою силу.

Регіментову артилерію переплавляли на плотах і на руках. Колюбрини, картавни, які було відвойовано, знято з фортець і галер, — тепер ці гармати мали послужити повсталим.

Підтягнувся обоз. І коли, розпрягаючи волів, а вози ставлячи на плоти, обозники почали давати собі лад, Морозенко торкнув коня. Його вороний рушив учвал. І,

їдучи зі своїм військом, ще раз спостерігаючи й вивіряючи його силу, він думав: «Ми всі випірнули, випливли з Дніпра, щоб стати твердою ногою на його обох берегах — на Лівобережжі й Правобережжі. Станемо, вистоїмо — будемо людьми. А не встоїмо, не вистоїмо — пропадем».

Доброводівська рівнина — незасіяні поля, луки розкинулися між горбами й пагорбами. З південного сходу темнів чорний ліс, який тягнувся у Карпати. Мрів Медоборівський кам’янистий кряж. Звідти мала ось-ось підійти допомога — загони хана-кримчака. З північного заходу, з того кутка, який завжди віщує непогоду, повинен насунути Ярема Вишневецький зі своїм королем. Кіннота, піщі й артилерія готувалися до бою. За козацьким звичаєм оборону зайнято за рікою — лоб до лоба з ворогом. Зз плечима — топкі болота і вода.

Ворохобна, рудувата курява випливла з Чорного лісу, хижо стелячись над Недоборами: йшли татари.

Морозенко спостеріг цю куряву, яка вставала начеб опісля пожежі, гірко посміхнувся в свій молодий вус, потяг за повід коня й обернувся в протилежний бік.

Ще ніхто нічого не бачив: північний захід тонув у теплій голубуватій імлі, яка дихала лагідним вітерцем.

Полковник раптом звівсь на стременах і напружив очі — сонце палило в потилицю. Йому було далеко видно. Крайнеба мовби моргнув йому бровою. Ця брова не відірвалася від обрію. Весь час зростаючи і весь час насуваючись, вона росла і ширшала, погрожуючи заступити все небо.

Стримуючи на скаку коня, до Морозенка під’їхав писар, а з ним мурзак. Писар був одночасно товмачем. Він передавав, що хан привів свої сили, що йому вже ставлять намет і він жде до себе. Посланець-мурзак з ріденькою борідкою, по-котячому усміхаючись, приязно загелкав:

— Еге-лла… — мовляв, так, сам хан чекає.

Полковник начеб не чув: дивився поперед себе. Тепер і писар побачив, як здалеку насувається лядське, панське військо. Непроглядна, важка хмара навалювалася і навалювалася.

— Ізрафіл! Ізрафіл! — прорік мурзак і, не чекаючи, щоб супроводжувати полковника, помчав на жвавому конику до татарського табору.

Писар буркнув, розтлумачуючи його вигуки: «Ангел смерті! Ангел смерті!» — але Морозенко нічого на це не відповів, не повівши навіть вухом. Він мовчки, пильно й зосереджено спостерігав, як навально котиться вороже військо, як у його хмарі раз за разом зблискують проти сонця зброя і бойові обладунки. Коли на сусідніх горбах з’явилася крилата гусарія, проказав:

— Одна стіна об другу вдариться — якась розсиплеться, якась останеться, — стиснув острогами коня й поїхав до білого намету, на вершечку якого стримів півмісяць.

Біля входу стояли вартові — списи наперехрест. Полковник не зійшов з коня,

сказав, що б’є чолом і що не час пити кумис: інший напій везуть свати, вже наближаються.

Досвідчений, підступний і хитрий хан сам гаразд знав ціну кожної хвилини в переддень битви, але довго не з’являвся з намету: барився — набивав собі ціну й ціну своїй орді, ставлячи себе над полковником. У чалмі, в усьому білому, він поважно вийшов з намету і вклонився, приклавши до грудей руку. Йому підвели коня. Легко, спритно скочив у сідло. Вони поїхали поряд — Морозенко на вороному, хан на білому. Хан і не глянув, як хмарують пани-ляхи. Склавши руки дашком, він показав цей знак полковникові. Морозенко згідно кивнув головою: військо вилаштується чолом і двома крилами. Чолом і правим крилом стануть козаки, а лівим крилом — татари.

Вони давали лад, оглядали позицію — завтрашнє поле крові, а Морозиха товклася коло казанів. Не мала коли глянути з гору. Спостерігши, що прийшли кримчаки, помітивши, як ляшва обсаджує горби, не кидала свого діла, розклала вогонь і думала: «Я ж наварю кулешу, я ж його засмачу, щоб ваш дух, хлопці, був міцний, а рука несхитна».

А вже ж і зварилася, а вже ж і вкипіла козацька їжа, але ні обозники, ні гармаші, ні піші, ні кіннотники — ніхто не брався за ложку: табір окопувався, наїжачувався. І лише тоді, коли запали сутінки, вони почали вечерю.

Зазоріло небо. Стихав гамір. Не стало чути ні іржання коней, ні людських голосів. Протяжно, стогнучи, заревів татарський осел, і запала глуха, моторошна тиша.

Морозиха пішла з казанком, щоб нагодувати Морозенка: хто ж, як не мати, нагодує сина, хто ж йому так догодить? Вона шукала його по табору, але не знайшла: їй казано, щойно був тут, спроваджували, куди подався, та все марно.

Табір перемовлявся пошепки. Ні п’яного, ні бодай напідпитку не було: в поході чи перед битвою за це безжально стинали голову. Тверезим був шепіт — людська перемова:

— Смерть — пусте, коли її бачиш: вона в латах і сидить у кожному рейтарі, а ти її на спис і шаблею, шаблею…

— Гаряча голова, — вкоськував розважливий голос, — не цурайся самопала, бери на спис, махай шаблею, але знай: якщо вже полягти, то так, щоб живі заздрили мертвому.

Вона нишкувала табором, переходячи від гурту до гурту. Спека спала. Вечір був теплий, лагідний. Хто півлежав, хто сидів просто на землі, не випускаючи з рук зброї.

— Боязко… — перепинив її юначий шепір. І юнак повторив: — Таки боязко…

Морозиха зупинилася: відповіді довго не було. Поряд з юнаком сидів, опустивши голову, мабуть, батько. Він підняв свою руку — його важка рука лягла юнакові на карк. Старий дивився на свої босі ноги, які простер на столоченій траві, й тихо відповідав:

— Кажеш, боязко? Дивися на траву. Як її мнуть, як її затовкують, а вона знов росте. З-під коси. З-під копита. Хіба ж ми кращі, сину?

— Або волю здобути, або дома не бути?

— Так, сину.

Зминувши їх, вона зупинилася й дивилася на них обох, мовби хотіла запам’ятати назавжди. Сидячи, вони поприростали до землі.