Гойдалка дихання
Шрифт:
Але скарби існують, у цьому Тур Прікуліч мав рацію. Моє повернення додому — це скалічене і невтомно вдячне щастя, дзиґа виживання, яка починає обертатися від кожної дрібниці. Вона тримає мене в руках, як усі мої скарби, яким я не можу опиратися, але і відпустити їх геть теж не можу. Я користуюся своїми скарбами уже понад 60 років. Вони ослаблюють мене і не дають спокою, вони інтимні і жахливі, забудькуваті і злопам'ятні, зужиті і нові. Вони — це спадок Тура Прікуліча, і їх не відрізнити від мене. Якщо я перелічуватиму їх усі, то потраплю
Моя горда підлеглість.
Мої притлумлені бажання зазнати страху.
Моя мимовільна квапливість, я моментально перестрибую з нічого на всеохопність.
Моя вперта податливість, у якій я визнаю рацію за всіма, щоб потім мати змогу дорікати їм.
Мій кульгавий опортунізм.
Моя ввічлива жадібність.
Моя вицвіла тужлива заздрість до людей, які знають, чого вони хочуть від життя. Це відчуття схоже на давучу вовну, холодне, кучеряве.
Моя зростаюча вичерпаність, яка означає, що я зовні у небезпеці, а зсередини порожній відтоді, як я більше не мушу голодувати.
Моя бічна прозорість, яка призводить до того, що я розпадаюся на шматки під час руху всередину себе.
Мої безглузді пообіддя, коли час повільно сповзає разом зі мною поміж меблі.
Моє ретельне залишання інших у біді. Мені потрібно дуже багато довіри, але я не даю собі розслабитися. Я досконало володію мистецтвом ледь помітної посмішки у момент дистанціювання від когось, хто потрапив у халепу. Відтоді, як я звільнився від янгола голоду, я нікому більше не дозволяю заволодіти собою.
Найбільший із моїх скарбів — це постійна потреба працювати. Це наслідок примусової роботи, але і рятівне коло. У мені сидить хтось, хто не знає жалю до себе, це родич янгола голоду. Він знає, яким чином можна вимуштрувати решту скарбів. Від нього у мене паморочиться в голові, він намагається змусити мене відчувати чари примусу, бо я боюся бути вільним.
З вікна моєї кімнати видно годинник на вежі замкової гори міста Ґрац. Біля мого вікна стоїть велика дошка для креслення. На моєму письмовому столі лежить мій останній план будівництва, схожий на обрізану з усіх боків скатертину. Він вкритий пилюкою, як літо надворі, на вулицях. Коли я дивлюся на нього, він не пригадує мене. Перед вікнами мого помешкання починаючи з весни щодня прогулюється чоловік, він тримає на шворці білого пса з короткою вовною, у нього в руках неймовірно тонкий чорний ціпок, у якого замість руків'я лише ледь помітне заокруглення, схоже на збільшену ванільну паличку. Якби я хотів, я міг би привітатися з цим чоловіком і сказати йому, що його пес схожий на білу свиню, на якій колись давно моя туга за домом могла їздити верхи по небу. Хоча насправді я хотів би поговорити з псом при нагоді. Було б непогано, якби пес одного разу вийшов на прогулянку сам або з ванільною палицею, без чоловіка. Можливо, так воно якогось дня і трапиться. Я так чи інакше залишуся жити тут, і вулиця залишиться такою ж, якою вона є зараз, а літо триватиме ще довго. У мене є час, тож я чекаю.
Найбільше
Існують також інші партнери.
Одного разу я танцював із чайником.
Із цукерничкою.
З коробкою з-під печива.
З телефоном.
З будильником.
З попільничкою.
З ключами від помешкання.
Мій найменший партнер — це відірваний від пальта ґудзик.
Це неправда.
Одного разу під білим столом із пластикового стільницею лежала виваляна в пилюці родзинка. І тоді я танцював із нею. А потім з'їв її. І відчув у собі щось дуже далеке.
Коли влітку 1944-го Червона армія вже дійшла до глибокого румунського тилу, фашистського диктатора Антонеску заарештували і кинули до в'язниці. Румунія капітулювала і несподівано для всіх оголосила війну нацистській Німеччині, з якою вони до того моменту були спільниками. У січні 1945-го радянський генерал Виноградов від імені Сталіна поставив перед Румунією вимогу видати всіх німців, які проживають у країні для «відбудови» зруйнованого під час війни СРСР. Усі чоловіки і жінки віком від 17 до 45 були відправлені на примусові роботи у радянські трудові табори.
Моя мати також провела 5 років у трудовому таборі.
Оскільки це нагадувало про фашистське минуле Румунії, тема депортації довший час була табу. Про табори говорилося лише у родинному колі, з найбільш довіреними людьми, які самі пережили депортацію. Але навіть тоді це були самі лише натяки. Ці завуальовані розмови супроводжували все моє дитинство. Я не розуміла, про що вони, але відчувала страх.
У 2001 році я почала записувати розмови з колишніми депортованими з мого села. Я знала і про те, що Оскар Пастіор теж був свого часу депортованим, тому розповіла йому про свій намір написати про це. Він зголосився допомогти мені своїми спогадами. Ми почали регулярно зустрічатися, він розповідав, а я записувала. Але незабаром у нас виникло бажання написати цю книгу разом.
Коли у 2006-му Оскар Пастіор так раптово помер, у мене залишилося чотири зошити записаних від руки нотаток і кілька начерків до окремих розділів. Після його смерті я ніби закам'яніла. Особиста близькість із нотаток тільки посилювала біль від втрати.
Лише через рік я змогла примусити себе відмовитися від займенника «ми» і написати роман самостійно. Але без деталей про побут щоденного життя у таборі, розказаних мені Оскаром Пастіором, я ніколи б не змогла цього зробити.
Березень 2009