Гойдалка дихання
Шрифт:
Одного дня, — подумав я собі, — не знаю, яка саме буде річниця Перемоги і яке за рахунком це буде майбутнє, я приїду до країни гірських хребтів, у якій я уві сні їду на білій свині по небу і про яку люди говорять, що це моя батьківщина.
Один із варіантів повернення додому, про які часто говорилося у таборі, передбачав, що коли ми повернемося, наші найкращі роки залишаться позаду. І з нами буде те саме, що з військовополоненими Першої світової війни — дорога додому триватиме десятиліттями. Шіштваньйонов викличе нас на останню коротку перекличку й оголосить:
— Я розпускаю табір. Забирайтеся геть.
І кожен із нас добиратиметься власним ходом, усе більше заглиблюючись на схід, у протилежному напрямку, бо на захід усі шляхи будуть відрізані. Через Урал, потім навпростець через Сибір, Аляску, Америку, а
Якщо ти надто довго не маєш жодних новин із дому, то починаєш ставити перед собою питання, чи взагалі варто хотіти додому і що саме можна хотіти вдома. У таборі у тебе забирають здатність хотіти. Тобі немає чого вирішувати, і ти не прагнеш приймати жодних рішень. Тобі хочеться додому, але ти сприймаєш це не більше ніж як спогад про минуле, ти не наважуєшся зазирнути у свою тугу за майбутнім. Тобі здається, що спогад — це і є туга. Звідки може взятися уявлення про різницю, якщо в голові постійно крутиться одне і те ж і ти настільки втрачаєш контроль за світом, що тобі вже навіть не бракує більше цього світу.
Що з мене буде вдома? Я буду ходити собі туди-сюди поміж горами, — думав я собі, — і промовляти ч-ч-ч-ч, як потяг. Я потраплю у свою ж власну пастку, потраплю у найстрашнішу ситуацію, ситуацію, у якій все давно відомо.
— Це моя сім'я, — говоритиму я, але матиму при цьому на увазі тих, хто був зі мною у таборі.
Моя мама скаже, що я повинен стати бібліотекарем, бо тоді ніколи не працюєш на холоді.
— Ти завжди любив читати, — скаже вона.
Мій дідусь вважатиме, що я повинен подумати над можливістю стати комівояжером.
— Ти завжди любив подорожувати, — скаже він.
Моя мама сказала би так, і мій дідусь, можливо, сказав би це, але зараз надворі була четверта річниця Перемоги і навіть попри свого ерзац-брата я не знав, чи всі вони ще живі. Тут, у таборі, професії на зразок комівояжера були непоганими для щастя голови, було про що поговорити.
Одного разу на дошці мовчання я заговорив про це з Альбертом і мені навіть вдалося розговорити його.
— Можливо, колись я стану комівояжером, — сказав я, — і у мене у валізі будуть усі можливі товари: шовкові хустки й олівці, кольорова крейда, мазі і рідина для виведення плям. Мій дідусь одного разу привіз моїй бабусі мушлю з Гаваїв завбільшки з грамофонну трубку, а всередині мушлі був синюватий перламутр. Можливо, я стану інженером-будівельником, архітектором, — сказав я на дошці мовчання у підземеллі. — Робитиму фотокопії своїх проектів. Матиму власний офіс. Будуватиму для людей, які мають гроші, один із будинків буде абсолютно круглим, як от цей металевий кошик. План я малюватиму спочатку на пергаментному папері. З підвалу догори, до самого купола, тягнеться вісь. Усі кімнати мають форми частин кола — однієї четвертої, однієї восьмої, однієї шостої, як шматки торта. Пергаментний папір я буду класти в рамку на світлочутливий папір і виставляти на сонце, щоб він освітлювався протягом п'яти-десяти хвилин. Потім фотопапір треба буде згорнути у рулон і запхнути у трубку з нашатирним спиртом, і через декілька хвилин отримаєте готовий план. Фотокопія готова — рожева, лілова, цинамоново-брунатна.
Альберт Ґіон послухав це все і сказав:
— Нафталінові випари, фотокопії, тобі ще недостатньо диму, мені здається, ти перевтомився. Як ти думаєш, чому ми опинилися тут, під землею. Бо у нас немає професій. Тут, у таборі, професіями вважаються перукар, швець і кравець. Це хороші професії, найкращі тут, у таборі. Але ти вчишся цього вдома або так ніколи
Альберт Ґіон мав рацію. Хіба носити вапно — це професія? Якщо ти роками носиш вапно або шлакоблоки, розвантажуєш вугілля або видряпуєш руками з землі картоплю, прибираєш у підвалі, ти можеш навчитися робити це добре, але це ніяка не професія. Найважча з можливих робіт, але не професія. Від нас вимагалася тільки робота, а не професія. Ми завжди були чорноробами, а це ніяка не професія.
Ми вже не були такими страшенно голодними, а лобода все ще була сріблясто-зеленою, а потім стала колючою і вогняно-червоною. Тільки тому, що ми пережили голод, ми не зривали лободи, а купували собі масну їжу на базарі і їли бездумно багато. І ось стара туга за домом була підмощена новою, похапцем вирощеною плоттю. І всій своїй новонабутій плоті я змушений був повторювати все те саме: колись і я пройдуся повз елегантні вітрини. Навіть я.
Після того як закінчився час, коли всі ми складалися тільки зі шкіри і кісток, коли я вже пережив рятівні обмінні оборудки, балетки, готівкові гроші за роботу, додаткову їжу, нову плоть під шкірою і новий одяг у валізі, прийшло несподіване звільнення. Про всі п'ять років табору я можу сказати п'ять речень:
1 кидок лопатою = 1 грам хліба.
Нульова зона — це щось несказанне.
Рятівний обмін — це гість із будинку навпроти.
Табірне «ми» — це насправді однина.
Обсяг сягає у глибину,
Але всіх цих п'яти речей стосується одне і те ж:
Вони ретельні, як тиша між ними, але тільки не на людях.
На початку січня 1950-го я приїхав із табору додому. І ось я знову сидів у вітальні, у глибокому чотирикутному приміщенні під білою ліпниною стелі, ніби під снігом. Батько малював Карпати, кожні кілька днів продукував нову акварель із зображенням сірих зубців гір і розмитих снігом ялин, майже на всіх картинах дерева і гори були розташовані так само. У підніжжі гір — поодинокі ялинки, на полонинах — групки дерев, на хребті — ялинки парами або поодинці, поміж ними то тут, то там — берези, ніби білі оленячі роги. Мабуть, найважче малювати хмари, на всіх картинах вони нагадують радше диванні подушки. На кожній із цих акварелей Карпати були сонними.
Дідусь помер. Бабуся сиділа у його плюшевому кріслі і розв'язувала кросворди. Час від часу вона питала про якесь слово: диван на сході, частина взуття на «п», порода коней, дах із парусини.
Мама плела одні шкарпетки за іншими для свого ерзац-сина Роберта. Перша пара була зеленою, друга білою. Потім пішли брунатні, біло-червоні, сині, сірі. Після білої пари почалося непорозуміння — моя мама виплітала клубки вошей. Відтоді у кожній парі шкарпеток я бачив наші плетені сади поміж бараками, шматки светрів на світанку. Я лежав на дивані, клубок вовни лежав у бляшаній мисці біля стільця матері, і він був жвавіший за мене. Нитка спиналася вгору, провисала і падала. Два клубки завбільшки з кулак робили з себе готову шкарпетку, неможливо було вирахувати повну довжину вовняної нитки. Якщо скласти докупи всю вовну, використану мамою на шкарпетки, її довжина, мабуть, відповідала би відстані від дивана до вокзалу. Я уникав околиць вокзалу. Тепер у мене були теплі ноги, і тільки відморожені колись ділянки шкіри свербіли біля кісточки, там онуча найшвидше примерзала до тіла. Зимові дні починали сіріти вже з четвертої години дня. Бабуся вмикала світло. Лампа була світло-синьою лійкою із темно-синіми китицями довкола обруча. На стелю потрапляло мало світла, і ліпнина залишалася сірою і починала розпливатися. Наступного ранку стеля знову ставала білою. Я вигадав собі, що за ніч, поки всі ми спимо по різних кімнатах, стеля замерзає, як снігові візерунки на степовому ґрунті за цеппеліном. Біля шафи цокав годинник. Його маятник літав туди-сюди і розкидав наш час поміж меблями від шафи до вікна, від столу до дивана, від пічки до плюшевого крісла, із дня до вечора. На стіні це цокання стало гойдалкою мого дихання, у мене в грудях воно перетворювалося на лопату-серце. Мені тепер дуже її бракувало.