Гра у відрізаний палець
Шрифт:
Годинник показував пів на третю, але Віктору спати не хотілось. У стані тіла і в думках відчувалася цілковита рівновага, тиша навколишнього світу передавала йому свій зосереджений спокій.
Захотілося з кимось поговорити. Він знову подивився у вікно, немов сподівався побачити там ще кого-небудь безсонного цієї ночі, який-небудь живий вогник. Але недобудовані вежі дивилися на довкілля порожніми очницями вікон, а село було вже далеко, якщо в якому-небудь будиночку й горіло віконце – його однаково б Віктор
У якусь мить Віктор ледве не підвівся з-за столу, щоб вийти в коридор, дістати з кишені піджака мобільний телефон і подзвонити Георгію. Зупинив його тільки час – середина ночі, коли всі зазвичай сплять. Щоправда, Георгію це не заважало самому дзвонити, коли йому заманеться. Але він ніколи не дзвонив без приводу. А який привід у Віктора? Повідомити, що знайшов три ресторани, в яких двадцятого травня подавали млинці з ікрою? Про це можна повідомити й уранці, а ще краще поки що не повідомляти, а спочатку поговорити з офіціантами, показати їм фотографії Броницького.
Він зателефонує Георгію, коли із трьох залишиться тільки один ресторан, в якому Броницький і вечеряв.
17
У Пінську вони оселилися в маленькому триповерховому готелі. Спали до четвертої. Потім устигли пройтися по кількох магазинах.
Нік зі здивуванням побачив на вулиці підряд два комісійні магазини. У повітрі запахло радянським минулим. Зайшли, купили дві потерті валізки за смішні білоруські гроші. Власне, купував Нік, а Сергій дивився на нього, кривлячи губи чи то від нерозуміння, чи то від природженого ідіотизму.
– Що ти будеш у них ложить? – запитав Сергій на вулиці.
– Не ложить, а класти.
– А мені пофіг, що ложить, що класти. Ти мені обіцяв щось пояснити.
Ніку став зрозумілий «гумовий» вираз обличчя свого напарника по втечі. Сергій чекав пояснень. Чекав із вечора з перервами на сон і сонну втому. Тепер він уже був бадьорий, і зволікати з поясненням далі не мало сенсу.
– Добре. – Нік, зітхнувши, кивнув. – Ідемо зараз на вокзал, беремо квитки до Бреста. Потім де-небудь сядемо повечеряти, і я тобі все поясню…
Пропозиція Сергія влаштувала, тим паче, що він уже неабияк зголоднів.
Потяг на Брест відходив через три години.
По дорозі у готель вони, за наполяганням Ніка, зайшли в аптеку, купили зубні щітки, пасту.
Двоє молодих коротко стрижених чоловіків у однакових джинсових костюмах із потертими валізами на безликих сірих вулицях Пінська мали вигляд іноземців.
– Слухай, нахер нам готель? Ми там нічого не залишали. – Сергій зупинився, коли до триповерхової будівлі готелю залишалося метрів сто.
– А паспорти? – запитав Нік.
Сергій незадоволено кивнув. Чи то шок минулого вечора відключав часом його пам’ять, чи то він узагалі був
– Хочеш, постій тут, – запропонував Нік. – Я сам сходжу, заберу документи.
Сергій охоче погодився.
Молоденька дівчина ліниво відірвала голову від книжки.
– Ключі ви здавали? – запитала вона.
– Так.
– Хвилиночку. Клава! Клава! – крикнула вона у бік сходів.
Відразу за сходами із скрипом відчинилися двері, й звідти виглянула заспана старенька в синьому халаті.
– Піди в тридцять п’ятий, перевір, чи все на місці. Особливо рушники та склянки.
Старенька, взявши у дівчини ключ із брелоком у вигляді важкої дерев’яної груші, накульгуючи на ліву ногу, попрямувала до сходів.
Чекати довелося хвилин десять. Нарешті дівчина поклала на стійку паспорти.
– Приїжджайте ще! – сказала вона замість прощання і знов уткнула свої маленькі очі в книжку.
Вийшовши на вулицю, Нік озирнувся на всі боки. Сергія ніде не було видно. На лобі виступив холодний піт.
«Це ж треба бути таким ідіотом! – подумав Нік. – Я йому сам запропонував почекати! Чорт забирай!»
Він пройшов швидким кроком до перехрестя, де залишив Сергія.
Дві вулиці, що перетинали одна одну під прямим кутом, були неприродно безлюдні. Через перехрестя на червоний сигнал світлофора проїхала вантажівка.
На очі Ніку потрапив побутовий будиночок синього кольору, що стояв трохи осторонь від дороги. Здалося, що хтось тільки-но зайшов у його двері.
Придивившись, Нік, на свій подив, прочитав напис над дверима побутового будиночка – «БАР». Не більше і не менше.
«Добре хоч, що не ресторан», – подумав він.
Зайшов, одчинивши важкі залізні двері.
Усередині було тьмяно. За імпровізованою стійкою бару стояв лисуватий чолов’яга сумовитого вигляду. За одним із трьох пластмасових столиків сидів Сергій із наповненою склянкою. За іншим – із пляшкою горілки – двоє молодих хлопців у робочих комбінезонах.
Нік відчув у руках тремтіння. Застиг, дивлячись на Сергія, що спокійно розвалився в білому пластмасовому кріслі. Зрозумів, що тремтіння виникло раніше, на перехресті, а можливо, ще й на порозі готелю, коли він не побачив Сергія.
Сергій підвів очі.
– Сідай! – кивнув він на вільне крісло. – Що вип’єш?
– У тебе що, гроші є? – здивувався Нік.
– Долари вони беруть, – він кивнув на бармена. – У них тут «Приморський портвейн», уявляєш?
– Ні, – похмуро відповів Нік.
Сергій дістав із нагрудної кишені джинсової куртки магнітофонну касету. Разом із нею – декілька згорнутих навпіл зелених купюр.
Нік помітив, що купюри – дрібні: п’ятірки та по одному долару.
– Постав касету! – попросив Сергій, підійшовши до бармена. – І двісті грамів «Приморського».