Гра у відрізаний палець

Курков Андрей Юрьевич

Майданчик, над яким витав дирижабль, був обнесений червоними дорожніми бар’єрчиками. Нижній кінець каната був прив’язаний до великого газового балона.

Поряд на землі лежали ще два такі балони, стягнуті докупи у двох місцях брезентовими пасами. Поблизу нікого не було.

Потоптавшись під дирижаблем, Віктор спустився до фонтанів, перейшов на інший бік майдану. Озирнувся на дирижабль. З цього боку він особливо сильно впадав у вічі.

Прогулюючись, зупинився поряд зі скляною будочкою

ДАІ. Звідси теж був чудовий краєвид.

Із будки вийшов сержант, суворо подивився на Віктора.

– Вам що тут потрібно? – запитав він невдоволеним голосом.

– Нічого, просто прогулююся.

Віктору знову не захотілося розкриватись і ставити даішникові вже виниклі в голові запитання. Це можна буде зробити й пізніше. Навіщо зараз собі настрій псувати.

«Треба їхати в Москву і якнайшвидше, – подумав він. – Якщо несподівано приперти його до стінки, він, може, і розповість усе…»

Уночі, сидячи на кухні, Віктор зателефонував Георгію. Голос у того, на Вікторів подив, виявився бадьорий. Думку про поїздку в Москву він після недовгої паузи схвалив.

– Добре, – сказав Георгій. – Завтра поїдеш на два дні. Квитки привезуть уранці в райвідділ. Тільки запам’ятай мою пораду: якщо відчуєш, що він замазаний, домовся про наступну зустріч і негайно повертайся до Києва.

Чекаючи на квитки, Віктор не витрачав часу даремно. Він викликав свого стажиста. Відправив його в ДАІ з’ясувати, хто чергував у будці на майдані Незалежності в ніч із двадцятого на двадцять перше травня. Знайти його та допитати. Дізнатися: бачив той даішник що-небудь чи ні.

Коли окрилений новим завданням стажист Занозін майже бігом вискочив із кабінету, Віктор розслабився. Опустив у склянку з водою кип’ятильник. Дістав баночку з-під майонезу з меленою кавою, дві ложечки. Підготував і другу склянку з водою, після чого зателефонував майорові Криську.

– Товаришу майор, зайдіть до мене на каву! – промовив Віктор у трубку награно-сухим голосом.

– Ну ти знахабнів! – розсміявся у відповідь майор. – У тебе хоч цукор є?

– Так точно!

– Добре, іду.

Поки майор ішов по коридору, Віктор заштовхав свою дорожню сумку з речами під стіл – Крисько ще не знав, що лейтенант цього вечора їде в Москву.

21

Нік сам здивувався живучості своєї німецької мови. Ніби і вивчав давно, а на вокзалі Берлін-Зоопарк зумів не лише запитати в «інформації», коли і звідки йде потяг на Кобленц, але навіть зрозумів відповідь довгов’язого хлопця в нудно-синій уніформі з биркою на грудях, на якій значилися його ім’я та прізвище.

– Ну що? – запитав Сергій Сахно, що стояв із двома валізами за три метри від довідкової будки.

– Друга платформа,

третя колія. Потяг через півгодини.

Повз них прокотив свій жовтий візок прибиральник вокзального сміття, одягнений у вільний комбінезон і теж із биркою на грудях.

Нік провів його поглядом. Його охопило відчуття легкої відмороженості – наче був він водолазом, опущеним у підводне царство, де і світ був іншим, і риби – небаченими. Ось-ось ті, що нагорі, смикнуть за шланг, по якому повітря йде, і витягнуть його назад, нагору…

«Ні, відразу не витягнуть, – подумав у відповідь на свої відчуття Нік. – У кращому разі, через місяць-два. А за ці місяць-два ще невідомо, що станеться…»

– Ну що, поперли? – запитав Сахно, втупившись із посмішкою в Ніка. – Ти що, перший раз за бугром? Невже у загранку ні разу не посилали?

– У Африці був, – проговорився Нік і тут же внутрішньо зібрався, напружився, проганяючи відчуття водолаза. – Ходімо, – обернувся він до Сахна.

Потяг до Кобленца був сидячим. Звичайна електричка. Тільки дуже чиста, й сидіння, як канапи.

Через кожні півгодини по проходу проїздив візок із чаєм-кавою та різними закусками.

Коли він проїхав знов, Сахно обернувся до Ніка й пильно подивився йому в вічі.

– Знаєш, я хоч і полюбляю випити, але не сліпий же! Ти від свого дружка в Польщі не лише паспорти отримав. Він тобі ще два конверти дав. Напевно, з грошима? – Сахно посміхнувся.

– Можливо.

– А два тому, що один – для мене? Так?

– У Кобленці дам, – сухо пообіцяв Нік, уявивши, як Сахно почне тринькати свої дойчмарки.

– Та мені раніше й не потрібно, – задоволено мовив він, витягнув із нагрудної кишені джинсової куртки три паспорти – два червоних і один синій, рухом картяра розвіяв їх і знову хитро подивився на Ніка.

– Так ми з тобою тепер брати-югослави? Серби, значить…

Він розгорнув синій паспорт і прочитав уголос: «Іво Сахнич, народився 12 липня 1959 року».

– Слухай, звідки у твоїх друзів моє фото? І дата народження правильна… Ось тільки з місцем народження… – І він похитав головою. – Що я, мудак, аби в Сараєво народитись? А тебе як за паспортом?

– Ніко Ценський…

– Що це за прізвище? Таких югославів не буває!

– Це моє справжнє прізвище.

– По блату залишили? Чого ж ти за мене слівце не замовив? А все-таки, що це у тебе за прізвище? Єврейське?

– В Югославії – єврейське, але я – росіянин.

– Прізвище – єврейське, ти ба – росіянин. – Сахно в’їдливо посміхнувся й відвернувся. Провів поглядом високу молоду німкеню, що штовхала по проходу черговий візок з їжею та напоями.

– Слухай, у нас же ще дві зубрівки та вино, – задумливо мовив він.