Гра в бісер

Hesse Hermann

Останнім часом свій вплив на людей — спершу по низхідній лінії, а потім, повільно, але певно, й по висхідній, — усвідомив і сам Кнехт, і коли він озирався тепер назад з позиції людини, яка прокинулася зі сну, то бачив, що обидві ці лінії проходили через усе його життя, формували його: з одного боку, то була ревнива дружба ровесників і молодших учнів, якою вони його обдаровували, а з другого — прихильна увага начальників. Були, щоправда, й винятки, як із директором Цбінденом, але зате й такі відзнаки, як заступництво Магістра музики, а недавно — доброзичливість пана Дюбуа й Магістра Гри. Все це саме впадало в око, а проте Кнехт не хотів його бачити й визнавати. Мабуть, таке було його призначення: наче несамохіть, без будьяких зусиль усюди потрапляти в еліту, знаходити захоплених, відданих друзів і високих заступників. Але на цьому шляху не можна було зупинятися в затінку біля підніжжя ієрархії, а доводилось постійно підійматися до вершини, до світла, що її осявало. Йому судилося бути не підлеглим, не вільним вченим, а володарем. І саме те, що він помітив це пізніше за інших касталійців з його оточення, й додавало йому того невимовного чару, того враження невинності. 1 чому ж він помітив це так пізно, навіть з таким прикрим почуттям? А тому, що зовсім не прагнув, не хотів володарювати, це не було його потребою, йому зовсім не подобалося давати комусь накази, він мріяв про споглядальне життя, а не про активне, і був би задоволений, якби йому пощастило ще кілька років, коли не довіку, лишитися непомітним студентом, цікавим і шанобливим прочанином, що відвідує святі місця минулого, собори музики, садки й гаї міфології, мов та ідей. Тепер, побачивши, що його невблаганно штовхають до vita activa 1, він набагато гостріше, ніж досі, відчув, яка напружена боротьба точиться в його колі між шанолюбними конкурентами, відчув, що його невинності загрожує небезпека, що він не зуміє її вберегти. І зрозумів, що мусить тепер хотіти й визнавати все те, що йому судилося, що буде його призна1 Активного життя (лат.). ченням, хоч

яке воно йому немиле, бо тільки так можна перебороти почуття зв’язаності й тугу за втраченою волею, якою він утішався протягом останніх десяти років, а оскільки внутрішньо він ще не був зовсім готовий до цього, то сприйняв тимчасову розлуку з Вальдцелем та з Провінцією і мандрівку в світ як порятунок.

Монастир Маріафельс за багато сторіч свого існування став невід’ємною частиною історії Західної Європи, разом з нею виборов і вистраждав ту історію, знав часи розквіту й поразок, відродження й нового занепаду, в деякі епохи гримів і здобував славу в різних галузях. Колишній осередок схоластичної вченості й мистецтва диспуту, що й досі ще мав величезну бібліотеку з середньовічної теології, він після періоду млявості й відсталості пережив нове піднесення, цього разу завдяки своїй увазі до музики, своєму славетному хорові й месам та ораторіям, що їх компонували й виконували святі отці; від тих часів у монастирі ще й досі збереглися чудові музичні традиції, а також із півдесятка скринь горіхового дерева, повних рукописних музичних творів, і найкращий у країні орган. Потім настала політична доба в житті монастиря, від неї також лишилися певні традиції і навички. В епоху воєн і породженого ними страшного здичавіння Маріафельс не раз ставав острівцем мудрості й розважності, де найясніші голови з ворожих партій обережно приглядалися одні до одних, намацували шлях до порозуміння, а одного разу — то була остання вершина в його історії — саме в ньому був укладений мир, що на якийсь час заспокоїв тугу виснажених народів. Коли потім прийшли нові часи і була заснована Касталія, монастир поставився до неї стримано і навіть негативно, мабуть, не без вказівки Риму. На прохання Виховної Колегії дозволити одному касталійському вченому попрацювати над схоластичною літературою в бібліотеці монастиря, він відповів ввічливою відмовою, а так само й на запрошення прислати свого представника на з’їзд істориків музики. Тільки за абата Пія, що в старечому віці дуже зацікавився Грою, почалося спілкування й обмін між монастирем і Касталією, і відтоді між ними налагодилися якщо й не дуже жваві, то принаймні дружні стосунки. Вони позичали одне одному книжки, гостинно приймали в себе представників одне від одного; Кнехтів патрон, Магістр музики, також замолоду пробув кілька тижнів у Маріафельсі — переписував з їхніх збірок давні музичні твори і грав на славетному органі. Кнехт знав про це й радів, що побуває в місці, про яке Магістр часом розповідав йому з задоволенням.

Зустріли його так ввічливо й шанобливо, як він навіть не сподівався, і тому трохи збентежився. Адже це вперше Касталія прислала в монастир на необмежений термін учителя Гри з еліти. Пан Дюбуа радив йому, щоб він, особливо спочатку, тримався не як певна особа, а тільки як представник Касталії і на всяку чемність чи, можливо, й на холодок реагував лише як посланець; це допомогло йому подолати перше збентеження. Подолав він і почуття незвичності, остраху й легенької схвильованості, що не давали йому спати перші ночі, а оскільки абат Гервасій ставився до нього з добродушною, спокійною зичливістю, він швидко призвичаївся до нового оточення. Його радували яскраві, суворі гірські краєвиди — могутні стрімкі скелі, соковиті луки, на яких паслась сита худоба, тішили добротні, просторі монастирські будівлі, на які наклала свою печать багатовікова історія, подобалось йому й гарне, скромне, затишне помешкання з двох кімнат на верхньому поверсі довгого флігеля для гостей, у якому його поселили, припала йому до серна й велика, впорядкована монастирська садиба з двома церквами, галереями, архівом, бібліотекою, будинком абата, кількома подвір’ями, великими стайнями, повними погосподарському доглянутої худоби, з криницями біля потужних джерел, з величезними склепистими льохами для вина й городини, з двома трапезними, із славнозвісною залою для засідань капітула, з чудовими садками, з майстернями світських членів ордену — бондаря, шевця, кравця, коваля тощо, які утворювали ніби невеличке селище навколо монастиря. Невдовзі його допустили в бібліотеку, органіст показав йому дивовижний орган і дозволив грати на ньому; не менше вабили Кнехта і скрині, де, як він знав, зберігалося багато неопублікованих, а частково і взагалі не відомих ще музичних рукописів давніших епох.

Здавалося, в монастирі не дуже чекали початку офіційної діяльності Кнехта, минули не тільки дні, а навіть тижні, поки там начебто згадали про справжню мету його приїзду. Щоправда, з перших же днів деякі святі отці, а особливо сам абат, охоче розмовляли з ним про Гру в бісер, але про лекції чи взагалі про якесь систематичне навчання мова ще не заходила. Та скоро Кнехт помітив, що тут не поспішали не тільки з навчанням Гри — в поведінці, в стилі життя, в стосунках святих отців панував не знаний йому досі темп, усім їм, навіть тим, що мали аж ніяк не флегматичну вдачу, була притаманна якась гідна повільність, невичерпне, добродушне терпіння. Такий був самий дух їхнього ордену, тисячолітній подих прадавнього, привілейованого, сотні разів випробуваного у щасті і в горі ладу, громади, членами якої вони були і долю якої поділяли, як кожна бджола поділяє долю свого вулика, спить його сном, страждає його стражданням, тремтить його тремтінням. Порівнюючи з касталійським, бенедиктинський стиль життя на перший погляд здавався не таким духовним, не таким жвавим і цілеспрямованим, не таким активним, та зате спокійнішим, стійкішим проти чужого впливу, давнішим, випробуванішим, наче тут панували дух і глузд, що давно вже стали самою формою тутешнього буття. З великою цікавістю, але й з великим подивом Кнехт пірнув у монастирське життя, що майже в такому самому вигляді, як тепер, існувало ще в ті часи, коли Касталії взагалі не було на світі, що нараховувало вже півтори тисячі років і виявилось таке близьке споглядальному ухилові в його, Кнехтовій, вдачі. Він був гостем, його шанували, і шанували набагато більше, ніж він сподівався й ніж належало, але він добре відчував: усе це тільки форма і звичай, все це не стосується ані його особи, ані касталійського духу, ані Гри в бісер, це просто велична ввічливість давньої могутньої держави до молодшої. Він був лише частково підготовлений до цього і через якийсь час, хоч як приємно йому жилося в Маріафельсі, почав себе почувати так невпевнено, що попросив у Виховної Колегії докладніших вказівок, як йому поводитись. Magister Ludi особисто написав йому коротенького листа. «Не шкодуй часу на вивчення тамтешнього життя, — писав він. — Використовуй кожен день, учися, намагайся сподобатись і стати в пригоді, наскільки це там можливе, але не набивайся, ніколи не показуй, що в тебе менше терпіння й вільного часу, ніж у твоїх господарів. Навіть якщо вони цілий рік трактуватимуть тебе так, ніби ти гостюєш у них перший день, сприймай це спокійно, поводься так, наче тобі байдуже, скільки ти ще чекатимеш, два роки чи цілих десять. Стався до цього як до змагання на витримку. Не забувай про медитацію! Якщо тобі дозвілля дуже набридатиме, працюй по кілька годин на день, проте не більше, як по чотири години. Скажімо, вивчай або переписуй давні музичні твори. Але гляди, щоб не склалося таке враження, що тебе відривають від праці, ти повинен мати час для кожного, хто захоче з тобою побалакати. Кнехт послухався цієї поради й невдовзі знов відчув себе вільніше. Досі він надто багато думав про курс Гри для аматорів, що начебто був метою його поїздки в монастир, а святі отці трактували його швидше як посланця дружньої країни, якому треба догоджати. А коли нарешті абат Гервасій всетаки згадав про його місію і для початку звів його з кількома членами ордену, які вже були знайомі з основами Гри в бісер і яким тепер Кнехт мав читати курс, то, на свій подив і спершу й на своє велике розчарування, він побачив, що культура шляхетної Гри в гостинному монастирі мала надзвичайно поверховий, дилетантський характер і що тут, видно, вдовольнилися дуже скромними знаннями про неї. А переконавшись у цьому, він поволі прийшов і до іншого висновку: мабуть, його прислали сюди не задля Гри, не задля того, щоб він культивував її в монастирі. Навчити кількох святих отців, що прихильно ставились до Гри, елементарних правил, щоб вони могли вдовольнятися скромними спортивними успіхами, було легко, надто легко, з цим завданням міг би впоратися будьякий кандидат у гравці, якому ще було далеко до еліти. Отже, не ці уроки були справжньою метою його поїздки до Маріафельса. Він починав розуміти, що його послали сюди не так учити, як учитися.

А втім, саме тоді, коли Кнехтові здалося, що він збагнув задум Колегії, його авторитет у монастирі несподівано зріс, а через це зросла і його впевненість у собі, бо хоч як йому приємно й цікаво було гостювати тут, інколи перебування в монастирі починало вже здаватися йому своєрідним засланням. І ось одного дня в розмові з абатом він цілком випадково зробив якесь зауваження про «І цзін»; абат насторожився, поставив кілька запитань і не зміг приховати своєї радості, побачивши, що гість так добре знає китайську мову й «Книгу змін». Абат захоплювався «Книгою змін», і хоч він не знав китайської мови, а його обізнаність із книгою оракулів та іншими китайськими таємницями була простодушно поверхова, того рівня, який, видно, теперішніх бенедиктинців влаштовував майже в усіх науках, все ж таки помітно було, що ця розумна і, порівняно із своїм гостем така досвідчена людина справді має якесь відношення до духу давньокитайської державної і життєвої мудрості. Почалася незвичайно жвава розмова, яка вперше порушила ввічливоофіційні стосунки між ними і скінчилися тим, що шановний господар попросив Кнехта двічі на тиждень читати йому лекції про «І цзін».

Тим часом як стосунки Кнехта з абатом ставали ближчі й жвавіші, як міцнішала його дружба з органістом і він дедалі

краще пізнавав маленьку духовну державу, в якій тепер жив, почало поволі справджуватися й віщування оракула, до якого Кнехт звертався перед своїм від’їздом з Касталії. Йому, мандрівникові, у якого все добро було з собою, обіцяно не лише притулок, але й «відданість молодого служника». Те. що віщування справджувалося, мандрівник міг вважати доброю ознакою, доказом того, що він таки «носить своє добро з собою», що й далеко від школи, вчителів, товаришів, патронів і помічників, далеко від рідної касталійської атмосфери, яка живила й підтримувала його, він усетаки мав у собі досить сили і духу, щоб у всеозброєнні йти назустріч діяльному й корисному життю. Пророкований «служник» з’явився йому в постаті послушника на ім’я Антон, і хоч цей юнак сам не відіграв ніякої ролі в його житті, але тоді, в перші тижні перебування Кнехта в монастирі, коли в нього був такий дивний, двоїстий настрій, Антон став ніби якимсь натяком, посланцем чогось нового й великого, провісником майбутніх подій. Антон, мовчазний, але, видно, запальний і обдарований юнак, якого вже отот мали постригти в ченці, досить часто потрапляв на очі гравцеві в бісер, поява і мистецтво якого здавалися йому такими таємничими. Решту послушників — їх було небагато, і жили вони в окремому флігелі в протилежному кінці садиби — Кнехт майже не знав; мабуть, їх навмисне не підпускали до нього й не дозволяли слухати курс Гри. Антон же кілька разів на тиждень допомагав у бібліотеці розносити книжки; там його й зустрів Кнехт, якось озвався до нього й почав дедалі більше помічати, що цей юнак із жагучими очима під широкими чорними бровами запалав до нього тією мрійливою, самовідданою, шанобливою учнівською любов’ю, яку йому часто вже доводилося спостерігати і в якій він давно впізнав живий і важливий елемент буття кожного ордену, хоч і щоразу відчував бажання ухилитись від неї. Тут, у монастирі, Кнехт вирішив бути вдвічі стриманішим: йому здавалося, що коли б він захотів якось вплинути на цього юнака, який ще тільки проходив курс релігійного виховання, то це було б зловживання виявленою йому гостинністю. Крім того, він добре знав, як суворо тут дотримуються чернечої обітниці, і боявся, що через це хлоп’яча закоханість Антона могла стати ще небезпечнішою. В кожному разі, йому треба було стерегтися, щоб не підкинути жару у вогонь, і так він і поводився. У бібліотеці, єдиному місці, де він часто зустрічав того Антона, Кнехт познайомився також із чоловіком, якого він спершу через його скромний вигляд був недобачив і якого згодом близько пізнав і полюбив; відтоді він ціле життя так глибоко шанував його, як, хіба, ще старого Магістра музики. То був отець Якоб, [36] мабуть, найвидатніший історик ордену бенедиктинців, на той час уже немолодий, років шістдесяти, сухорлявий чоловік з яструбиною головою на довгій жилавій шиї. Якщо дивитися на нього спереду, то обличчя його здавалося якимось неживим і погаслим, особливо тому, що він дуже рідко вшановував когось своїм поглядом, зате його профіль із сміливою лінією високого чола, з глибокою западиною над рівно окресленим горбатим носом і трохи закоротким, але приємним, шляхетної форми підборіддям свідчив про яскраву, вольову особистість. Тихий, літній чоловік, який, між іншим, коли з ним хтось знайомився ближче, міг бути й на диво темпераментним, мав у невеличкій кімнатці в глибині бібліотеки свій стіл, завжди закладений книжками, рукописами й географічними картами. Видно, в цьому монастирі з його неоціненною книгозбірнею отець Якоб єдиний посправжньому віддавався науковій праці. Між іншим, якраз послушник Антон, сам того не усвідомлюючи, звернув Кнехтову увагу на отця Якоба. Кнехт давно вже помітив, що ту кімнатку вглибині, де стояв робочий стіл ученого, вважають майже приватним кабінетом, до якого іншим нечисленним відвідувачам бібліотеки дозволяють заходити тільки у винятковій потребі, та й то обережно, навшпиньки, хоч святому отцеві начебто не так легко було перебити працю. Звичайно, Кнехт зразу ж і собі взяв за правило не ходити без потреби до тієї кімнатки, і тому працьовитий вчений довго не потрапляв йому на очі. Та ось одного дня старий попросив Антона принести якісь книжки, і Кнехт помітив, що коли послушник виконав його прохання і вже виходив з кабінету, то на мить спинився на порозі і з якимось мрійливим захватом і шанобою глянув на заглибленого в працю вченого; а ще в його погляді світилася майже ніжна увага й готовність стати в пригоді, яку, буває, виявляють ґречні юнаки, дивлячись на немічність і безпорадність старих людей. Спершу Кнехта втішила ця картина, до речі, гарна й сама собою, а крім того, вона доводила, що Антон взагалі схильний обожнювати старших без будьякої закоханості. Та потім у Кнехта з’явилася іронічна думка, від якої йому самому стало майже соромно: як же, мабуть, у цьому закладі скрутно з наукою, коли на єдиного тут ученого, посправжньому відданого своїй праці, молодь дивиться вражено, як на чудо, на казкову істоту! І все ж таки той шанобливий, захоплений, майже ніжний погляд, яким Антон дивився на старого, спонукав Кнехта приглянутись уважніше до вченого отця, і помалу він відкрив і його римський профіль, і ще деякі риси, що зраджували незвичайний розум і незвичайну вдачу отця Якоба. Що він був історик і один з найбільших знавців минулого ордену бенедиктинців, Кнехт знав уже й до цього.

36

Отець Якоб — стилізований і ідеалізований образ швейцарського історика Якоба Буркгардта (помер 1897 р.). Гессе не тільки тривалий час вивчав праці Буркгардта, але й мав перед собою його живий образ; хоч він і не був безпосередньо знайомий з ним, проте замолоду в Базелі застав ще атмосферу «присутності» славетного вченого, розмовляв з людьми, що знали його особисто, слухав розповіді про нього й до кінця життя любив вставляти в дружні листи звороти, запозичені з ужитку Буркгардта. В працях Буркгардта Гессе приваблювало поєднання вірності класичному гуманізмові Гете й Шіллера з трагічним усвідомленням історичного розвитку.

Одного дня отець Якоб сам озвався до нього; в його манерах не було й сліду тієї щирої, перебільшеної добродушності гостинного дядечка, того виставленого напоказ доброго гумору, який, здавалося, вимагав стиль тутешньої поведінки. Він запросив Йозефа відвідати його після вечері. — Хоч я й не знавець історії Касталії, — мовив він тихо, майже несміливо, але навдивовижу чітко вимовляючи слова, — а тим паче не гравець у бісер, та оскільки, здається мені, наші ордени, такі неподібні один до одного, сходяться дедалі ближче, я б не хотів лишитися збоку і радий був би й собі отримати якусь користь із вашої присутності.

Він говорив цілком поважно, проте його тихий голос і старече, мудре обличчя надавали аж надміру чемним словам дивовижної багатозначності: в них поєднувались поважність і іронія, покора й тихий посміх, пафос і гра, які можна було б відчути, скажімо, під час зустрічі двох святих чи князів церкви в їхніх нескінченних поклонах і церемонії ввічливого довготерпіння. Ця суміш зверхності й глузливості, мудрості й химерної церемонності, яку Йозеф Кнехт спостерігав у китайців, подіяла на нього цілюще; він усвідомив, що давно вже не чув цього тону — ним ще майстерно володів Магістр Гри Томас, — і радісно, вдячно прийняв запрошення. Коли він увечері в далекому кінці тихого бічного флігеля знайшов помешкання отця Якоба й нерішуче зупинився, не знаючи, в які двері постукати, то раптом, на свій великий подив, почув звуки клавіра. Він прислухався і впізнав сонату Перселла. Грали її без претензій на віртуозність, але чисто й суворо; прозора, чиста, ясна музика з ніжними тризвуками долинала до нього й нагадувала про вальдцельські часи, коли він такі твори грав на різних інструментах із своїм приятелем Ферромонте. Він з великою втіхою дослухав до кінця сонату, що звучала в цьому тихому темному коридорі так самітно й нереально, так сміливо й невинно, так подитячому і водночас зверхньо, як кожна гарна музика серед безнадійної німоти світу, і постукав у двері.

— Прошу! — озвався отець Якоб і зустрів його з властивою йому скромною гідністю.

На невеличкому роялі ще горіли дві свічки. Так, відповів отець Якоб на Кнехтове запитання, він щовечора грає півгодини або й годину, працю закінчує, тількино починає смеркати, і перед сном ніколи не пише й не читає. Вони завели мову про музику, про Перселла, про Генделя, про старовинні музичні традиції бенедиктинців, ордену, якому завжди близькі були музи і з історією якого Кнехт захотів познайомитися ближче. Розмова пожвавішала, вони зачіпали сотні різних питань, знання старого з історії справді були феноменальні, проте він не заперечував, що історія Касталії, касталійської думки і касталійського Ордену мало його цікавить, не приховував він також свого критичного ставлення до Касталії, Орден якої він вважав наслідуванням християнських конгрегацій, власне, блюзнірським наслідуванням, бо касталійський Орден не спирається ні на релігію, ні на бога, ні на церкву. Кнехт шанобливо вислухав цю критику, але всетаки дозволив собі зауважити, що, крім бенедиктинського й римськокатолицького, можливі ще й інші тлумачення релігії, бога й церкви, та вони й існують, і не можна заперечити, що думки й поривання в них чисті й що вони глибоко впливають на сучасне їм духовне життя.

— Безперечно, — погодився отець Якоб. — Ви серед інших маєте на увазі й протестантів. Вони не зуміли зберегти ні релігії, ні церкви, але часом виявляли велику мужність і висували з свого середовища чудових людей. У моєму житті був такий період, коли я дуже пильно вивчав різні спроби примирення ворожих християнських сповідань і церков, особливо на переломі сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, коли поєднати охоплених ворожнечею братів намагалися такі люди, як філософ і математик Лейбніц, а потім дивовижний граф Цінцендорф. Взагалі вісімнадцяте сторіччя, хоч нам його дух часто здається поверховим і дилетантським, з погляду історії духовної культури надзвичайно цікаве й неоднозначне, і якраз протестантам тієї доби я приділяв найбільше уваги. І ось тоді я відкрив серед них філолога, педагога й вихователя великого розуму, між іншим, швабського пієтиста, людину, моральний вплив якої можна виразно простежити на протязі аж двох наступних сторіч… але ми відбігли від теми нашої розмови, вернімося до питання про історичну виправданість та історичну місію справжніх орденів… — Ні, дозвольте! — вигукнув Кнехт. — Оскільки ви вже згадали про цього педагога, то розкажіть про нього ще щось. Мені здається, що я навіть міг би вгадати, про кого мова.