Гра в бісер
Шрифт:
— Ну, то вгадайте.
— Спершу я подумав, що про Франке з Галле, але ж ви кажете, що він шваб, отже, це може бути тільки ЙоганнАльбрехт Бенгель, Вчений засміявся, обличчя його засвітилося радістю.
— Ви мене вражаєте, любий! — жваво вигукнув він. — Я справді мав на увазі Бенгеля. Але звідки ви знаєте про нього? Чи, може, у вашій дивовижній Провінції належить знати такі давні, забуті явища та імена? Будьте певні: якби ви перепитали всіх святих отців і послушників нашого монастиря, та ще й кілька поколінь перед ними, ніхто б вам не назвав цього прізвища.
— У Касталії його також мало хто знає, може, й ніхто, крім мене і двох моїх друзів. Колись я для своєї приватної мети заглибився був у вивчення вісімнадцятого сторіччя,
Отець Якоб і далі всміхався.
— Коли так, то наша зустріч відбулася під незвичайним сузір’ям, — мовив він. — Дивне вже те, що ми з вами обидва під час студій наштовхнулися на цю забуту людину, але, мабуть, ще дивовижніше інше: що цьому швабському протестантові вдалося майже одночасно вплинути на бенедиктинського ченця й на касталійського гравця в бісер. До речі, я уявляю собі вашу Гру в бісер як своєрідне мистецтво, що потребує великої уяви, і дивуюся, що така надзвичайно твереза людина, як Бенгель, могла вас так привабити.
Тепер уже засміявся Кнехт.
— Ну, якщо ви пригадаєте багаторічні студії Бенгеля над «Одкровенням» Іоанна Богослова і його систему тлумачення пророцтв цієї книжки, то змушені будете погодитися, що нашому приятелеві не зовсім чуже було й щось цілком протилежне тверезості.
— Це правда, — весело погодився отець Якоб. — І як ви пояснюєте таке протиріччя? — Якщо ви дозволите мені відповісти жартом, то я б сказав: Бенгель, сам того не усвідомлюючи, тужно шукав і жадав одного: Гри в бісер, Я зараховую його до потаємних попередників, прабатьків нашої Гри.
Отець Якоб споважнів і обережно сказав: — Мені здається, що вносити саме Бенгеля в родовід вашої Гри трохи засміливо. І чим ви доведете свою думку? — Це був жарт, але такий, що його можна й оборонити. Ще замолоду, до того, як він почав працювати над біблією, Бенгель якось розповів друзям про один свій план: він сподівався в якомусь енциклопедичному творі охопити і в синоптичному ряду в суворій симетрії розташувати навколо центру всі сучасні йому науки. А це якраз і є те, що робить наша Гра в бісер.
— Але ж це була ідея енциклопедії, яку виношувало все вісімнадцяте сторіччя! — вигукнув отець Якоб.
— Так, вона, — погодився Йозеф. — Проте Бенгель прагнув не тільки поставити поряд усі галузі знань і всі напрямки наукових досліджень, але й вивести їх одні з одних, знайти їм органічний лад. Він був на шляху до пошуків спільного знаменника, а це одна з основних ідей Гри в бісер. Скажу ще більше: якби Бенгель мав таку систему, як наша Гра, то, може, уникнув би великої помилки, не заходився б перераховувати пророчі числа і провіщати пришестя Антихриста й тисячолітнє царство. Бенгель так і не зумів знайти спільну мету для своїх різноманітних талантів, тому його математичний хист разом з філологічною інтуїцією і породив той химерний часовий порядок, суміш педантичної точності й фантастики, якій він віддав стільки років свого життя.
— Добре, що ви не історик, — зауважив отець Якоб, — ви справді любите фантазувати. Але я розумію, що ви маєте на увазі. Педант я тільки в своєму фаху.
Розмова вийшла плідна, стала якимсь пізнаванням один одного, своєрідним початком дружби. Вченому здалося не випадковістю чи принаймні якоюсь особливою випадковістю те, що вони обидва, один у своєму бенедиктинському, а другий у касталійському світі, зробили ту саму знахідку, відкрили убогого монастирського вчителя із Вюртемберга, одночасно м’якосерду й тверду, мов криця, мрійливу й тверезу людину, щось, мабуть, та пов’язувало їх, коли на них обох так подіяв той самий непоказний магніт. І справді, від того вечора, що почався сонатою
Їхні розмови часом переростали в справжні диспути, напади й виправдання; щоправда, спершу в основному нападав отець Якоб. Що більше він пізнавав склад думок свого молодого приятеля, то дужче шкодував, що такий багатонадійний юнак не пройшов школи релігійного виховання, а тільки отримав псевдовиховання в атмосфері інтелектуальноестетичної духовності. Все, що йому не подобалося в напрямку думок Кнехта, він ставив на карб цьому новітньому касталійському духові, його відірваності від дійсності, схильності до порожньої абстракції. А коли Кнехт вражав його свіжими, близькими до його власного світогляду висновками й думками, він святкував перемогу, вважаючи, що здорова натура його молодого приятеля мужньо опирається касталійському вихованню. Кнехт спокійно сприймав його критику касталійської системи, а там, де йому здавалося, що старий чернець у своєму запалі зайшов надто далеко, незворушно відбивав його напад. А втім, серед зневажливих відгуків святого отця про Касталію були й такі, з якими Йозефові доводилося почасти згоджуватись, а в одному питанні він за той час. Що жив у Маріафельсі, зовсім змінив свою думку. Йдеться про ставлення касталійської духовності до світової історії, про те, що отець Якоб називав «цілковитим браком історичного чуття».
— Ви, математики і гравці в бісер, — казав він, — витворили собі якусь дистильовану історію, що складається з самої лише історії думки й історії мистецтва, вона у вас безкровна й позбавлена реальності. Ви 4 219знаєте геть усе про занепад латинського синтаксису в третьому або четвертому сторіччі нашої ери і не маєте ніякого уявлення про Александра, Цезаря чи Ісуса Христа. Ви трактуєте світову історію як математики свою науку, в якій є тільки закони й формули, але немає реальної дійсності, немає добра і зла, немає часу, немає ні минулого, ні майбутнього, є тільки вічна, пласка математична сучасність.
— Але як же можна вивчати історію, не вносячи в неї ніякого ладу? — питав Кнехт.
— Звичайно, в історію треба вносити лад, — гримів у відповідь отець Якоб. — Між іншим, кожна наука — це впорядкування, спрощення, перетравлювання для потреб інтелекту того, чого не можна перетравити. Ми гадаємо, що відкрили в історії якісь закони, й пробуємо спиратися на них, дошукуючись історичної правди, як той анатом, що, розтинаючи тіло, не знаходить у ньому нічого несподіваного для себе, а бачить під епідермою плетиво органів, м’язів, зв’язок і кісток, які підтверджують наперед відому йому схему. Та якщо анатом бачить лише свою схему й нехтує через неї неповторну, індивідуальну реальність свого об’єкту, то він касталієць, гравець у бісер, він прикладає математику до таких речей, до яких її найменше можна прикладати. Хай собі той, хто вивчає історію, має зворушливу, дитячу віру в спроможність нашого інтелекту й нашого методу все впорядкувати, але, крім цього і всупереч цьому, він ще й повинен шанувати незбагненну правду, реальність, неповторність того, що відбувалося. Історична наука, любий мій, — не забавка й не безвідповідальна гра. Щоб вивчати історію, треба спершу знати, що ми тим своїм вивченням прагнемо до чогось неможливого, а проте необхідного, надзвичайно важливого. Вивчати історію означає поринути в хаос і все ж таки зберегти віру в лад і в сенс. Це дуже важливе завдання, а може, навіть трагічне.