Гра в бісер

Hesse Hermann

Гра, в яку раніше вільно грали окремі особи й товариства і яку вже віддавна ласкаво підтримувала Виховна Колегія, набула характеру офіційної організації спершу у Франції і в Англії, а потім досить швидко і в інших країнах. У кожній країні були створені комісії Гри і призначені верховні керівники, що мали титул Магістра Гри, а публічні Ігри, які відбувалися під особистим керівництвом Магістра, стали інтелектуальним святом. Звичайно Магістр, як усі вищі й найвищі діячі інтелектуальної сфери, лишався анонімним: крім кількох найближчих осіб, ніхто не знав його імені. Офіційні, міжнародні засоби зв’язку — радіо тощо — використовували тільки під час громадських, великих Ігор, за які відповідав Магістр Гри. Крім керівництва громадськими Іграми, Магістр мав іще один обов’язок: опікувався гравцями й школами Гри, а головне, якнайсуворіше наглядав за розвитком самої Гри. Лише всесвітня Комісія Гри вирішувала (нині такого вже майже не трапляється), вводити чи не вводити до складу Гри нові знаки й формули, поширювати чи не поширювати правила, бажано чи небажано залучати до неї нові галузі знань. Коли Гру розглядати як своєрідну всесвітню мову інтелектуалів, то Комісії Гри окремих країн під керівництвом своїх Магістрів утворюють ніби академію, що наглядає за складом, розвитком і чистотою цієї мови. Комісія кожної країни має Архів Гри, тобто списки всіх досі перевірених і допущених до Гри знаків і кодів, кількість яких давно вже набагато перевищила кількість давніх

китайських ієрогліфів. Загалом достатньо підготовленим гравцем вважають того, хто здав випускний іспит за вищу школу, а особливо за школу еліти, проте — так було раніше, і так лишилося й тепер — мовчки мають на увазі, що він досяг непересічних успіхів в одній із провідних галузей науки або в музиці. Майже кожен п’ятнадцятирічний учень школи еліти мріє стати колись членом Комісії Гри або навіть Магістром Гри. Та вже серед докторантів тільки невеличка частина плекає шанолюбну надію активно служити Грі та її подальшому розвиткові. Зате всі ці шанувальники Гри старанно опановували теорію і медитацію, а під час «великих» Ігор утворювали те найвужче коло шанолюбних, відданих учасників, що надає громадським Іграм урочистого характеру і вберігає їх від перетворення в чисто декоративну виставу. Для цих справжніх знавців і шанувальників Гри Magister Ludi — ніби володар чи первосвященик, майже божество.

Але для кожного самостійного гравця, а тим паче для Магістра, Гра в бісер — це насамперед заглиблення в музику, десь у такому значенні, яке мав на думці Йозеф Кнехт, коли одного разу сказав про класичну музику: «Ми вважаємо класичну музику екстрактом і втіленням нашої культури, бо саме в ній наша культура виявила себе найяскравіше і найхарактерніше. Ми вбачаємо в цій музиці спадщину античності і християнства, дух світлої і мужньої побожності, неперевершену рицарську мораль. Бо ж мораль, врешті, і є класичним виявом культури, взірцем людської поведінки, втіленням у певний образ. Між 15і 18роками з’являлися всілякі музичні твори й стилі, і засоби їхні були найрізноманітніші, але дух, чи, краще сказати, мораль усюди була та сама. Людська позиція, виявом якої стала класична музика, завжди однакова, вона завжди грунтується на однаковому ставленні до життя і прагне до однакової переваги над випадковістю. Ось вони, риси класичної музики: усвідомлення трагізму людського буття, погодження з людською долею, мужність і веселість. Чи це буде грація менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищої ніжності чуттєвість, як у багатьох італійців або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовність до смерті, як у Баха, — завжди це якесь змагання, якась мужність, якесь рицарство, і в усьому цьому чутно відлуння надлюдського сміху, безсмертної веселості. Хай це відлуння буде чутно і в наших Іграх, у цілому нашому житті, у наших діях і в наших стражданнях».

Ці слова записав один із учнів Кнехта. Ними ми й закінчуємо свою розвідку про Гру в бісер.

ЖИТТЄПИС МАГІСТРА ГРИ ЙОЗЕФА КНЕХТА

ПОКЛИКАННЯ

Про походження Йозефа Кнехта ми нічого не дізналися. Як і багато інших учнів елітарних шкіл, він або рано лишився сиротою, або жив у несприятливому середовищі, і його забрала звідти й усиновила Виховна Колегія. В кожному разі, йому не довелося переживати конфлікту між школою і родиною, що обтяжує молоді роки стільком обдарованим юнакам, утруднює їхній вступ до Ордену, а деяким ще й ламає вдачу, робить її важкою і суперечливою. Кнехтові пощастило: він ніби народився для Касталії, для Ордену, для служби у Виховній Колегії, йому ніби змалку судився такий шлях; і хоч він добре пізнав труднощі духовного життя, а все ж трагедію кожного, хто прирікає себе служінню духові, пережив безболісно. Але присвятити особі Йозефа Кнехта таку велику розвідку нас звабила не тільки сама ця трагедія, скільки тиха, ясна, промениста наполегливість, з якою він творив свою долю, розвивав свій хист, здійснював своє призначення. Як усі видатні люди, він Мав свого генія, daimonion, [11] і свою amor fati, [12] але його amor fati здається нам вільною від похмурого фанатизму. Щоправда, ми не знаємо того, що сховано в глибині людської душі, і пам’ятаємо, що історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії — вигадка. Адже нам зовсім не відомо, — коли звернутися до великих прикладів, — як жилося, радісно чи тяжко, Йоганнові Себастіанові Баху або Вольфгангові Амадеєві Моцарту. У Моцарта ми вбачаємо надзвичайно зворушливу, милу грацію рано дозрілого генія, а в Баха — повчальновтішне погодження зі стражданням і смертю як з батьківською волею бога, але це знання про них ми винесли не з їхніх біографій чи з фактів їхнього приватного життя, що дійшли до нас, а тільки з їхніх творів, з їхньої музики. Далі, до того Баха, біографію якого ми знаємо і образ якого склали собі з його музичних творів, ми несамохіть доточуємо і його посмертну долю: у своїй уяві немов бачимо, як він ще за свого життя знав і мовчав, усміхаючись, що зразу ж після смерті всі його твори забудуть, а рукописи їхні підуть на макулатуру, що замість нього один із його синів стане «великим Бахом» і досягне успіху, що після свого воскресіння його музика зіткнеться з непорозуміннями і варварством фейлетонної доби тощо. Так само ми схильні приписувати чи накидати ще квітучому, порипутому у вир творчої праці Моцартові свідомість того, що йому буде затяшно в обіймах смерті, ранню певність у своїй приреченості. Там, де лишився твір, історик не може діяти інакше — він розглядає той твір разом з життям його творця, як дві нероздільні половини живого цілого. Так ми робимо з Моцартом чи з Бахом, так ми робимо і з Кнехтом, хоч він належить до нашої, принципово «нетворчої» епохи й не лишив після себе «творів» у такому значенні, як ті майстри.

11

Daimonion. — У такій формі це слово асоціюється з розповідями Платона й Ксенофонта про Сократа, який признавався, що часто і до того ж у найважливіших випадках діє за ірраціональним, підсвідомим імпульсом, у якому сам філософ та його учні вбачали голос персоніфікованої особистої долі людини, його «демона».

12

Відданість долі (лат.). fati. — Це словосполучення вживали античні стоїки, проте в новоєвропейській філософській літературі воно стало відоме головним чином завдяки Ф. Ніцше. В ніцшеанському слововживанні «amor fati» означає мужню волю до того, щоб повністю пережити своє життя, не тільки не вимагаючи від нього ніяких обіцянок і гарантій, але й будучи від самого початку готовим до найстрашнішого («героїчний песимізм»).

Коли ми пробуємо описати життя Кнехта, то тим самим пробуємо й витлумачити його, і коли нам як історикам дуже шкода, що про останні його роки майже немає цілком певних відомостей, то саме легендарність цих останніх років Кнехтового життя й додала нам мужності взятися за цю справу; Ми беремо на віру цю легенду й погоджуємося з нею, байдуже, чи це правда, чи тільки повчальна вигадка. Так само, як ми не знаємо, де і в якій сім’ї народився Кнехт, ми нічого не знаємо і про його кінець.

Але ми не маємо ніяких підстав вважати, що цей кінець міг бути випадковим. Життя Йозефа Кнехта, наскільки воно нам відоме, постає перед нами як чіткий ряд дедалі вищих щаблів, і коли в своїх здогадах про його кінець ми залюбки приєднуємось до легенди й беремо її на віру, то причина цьому ось яка: те, що каже легенда, на нашу думку, могло б бути останнім, завершальним щаблем його життєвого шляху й цілком випливало б з усіх попередніх. Признаємося навіть, що перехід цього життя в легенду здається нам органічним і виправданим, так само як ми нітрохи не сумніваємось, що світило, яке зникло з наших очей, «зайшло», існує далі. У тому світі, в якому ми, автор і читач цих рядків, живемо, Йозеф Кнехт досяг і доконав найвищого, що тільки можна собі уявити: як Magister Ludi він був вождем і взірцем для тих, хто служив духовній культурі чи прагнув їй служити, він зразково беріг і примножував духовну спадщину як первосвященик храму, святого для кожного з нас. Але він не тільки досяг рівня Магістра, не тільки посів місце на вершині нашої ієрархії, а й пішов далі, переріс його такою мірою, про яку ми лише можемо шанобливо здогадуватись, і саме тому нам здається цілком природним і логічним, що й його біографія переступила межі звичайних вимірів і стала врешті легендою. Ми приймаємо це диво, раді цьому диву і не хочемо заглиблюватись у його тлумачення. Та оскільки Кнехтове життя — історія, а воно таки історія до одного цілком певного дня, то ми й трактуватимем його як історію і намагатимемось відтворити цей легендарний шлях саме таким, яким він відкрився нам під час досліджень.

З дитинства Йозефа Кнехта, тобто з того часу, коли він ще не був учнем елітарної школи, нам відома тільки одна подія, але вона має важливе, символічне значення, бо свідчить про перший вагомий поклик духу до хлопця, про перший акт покликання, і знаменно, що перша покликала його не наука, а музика. Цей уривок з біографії, як і майже всі відомості про особисте життя Кнехта, ми завдячуємо одному його учневі з класу Гри в бісер і відданому шанувальникові, що записав багато висловів і розповідей свого великого вчителя.

Кнехт мав тоді десь дванадцять чи тринадцять років і був учнем класичної гімназії в містечку Берольфінгені під Цабервальдом, де він, мабуть, і народився. Хоч хлопець уже давно був стипендіатом гімназії і колегія вчителів, особливо вчитель музики, двічі чи тричі рекомендували його найвищому керівництву для переведення в школу еліти, сам він нічого не знав про це і ще жодного разу не бачив нікого з еліти чи з Магістрів Виховної Колегії. І раптом учитель музики (Йозеф тоді вчився грати на скрипці й на лютні) сказав йому, що невдовзі, можливо, до Берольфінгена завітає Магістр музики — перевірити, як у гімназії налагоджене музичне навчання, тож хай Йозеф налягає на вправи, щоб не осоромитись самому й не осоромити свого вчителя. Ця звістка глибоко схвилювала хлопця, бо він, звичайно, добре знав, хто такий Магістр музики, знав, що той не просто з’явиться з якогось високого відділу Виховної Колегії, як з’являлися двічі на рік шкільні інспектори, а що він — один Із дванадцяти напівбогів, один із дванадцяти керівників тієї найшановнішої Колегії і найвища інстанція для цілої країни в усьому, що стосується музики. Отже, Магістр музики, Magister musicae, особисто відвідає Берольфінген! У цілому світі для малого Йозефа була, може, тільки одна людина ще легендарніша й загадковіша — Магістр Гри в бісер. Він наперед відчував величезну, боязку пошану до Магістра музики і уявляв собі його то якимось королем, то якимось чарівником, то ніби одним із дванадцяти апостолів чи котримось із великих митців класичної доби, таких як Міхаель Преторіус, Клаудіо Монтеверді, й. Й. Фробсргер або Йоганн Себастіан Бах, — і так само палко очікував, як і боявся тієї хвилини, коли з’явиться це світило. І один із цих напівбогів і архангелів, один із таємничих і всемогутніх правителів духовного світу власною особою з’явиться тут, у містечку, в їхній гімназії, і він, Йозеф, побачить його, і, може, Магістр озветься до нього, перевірить, як він грає, полає його або похвалить — то була така величезна подія, ніби якесь диво, рідкісне небесне явище, та й учителі казали, що це вперше за багато десятиріч Magister musicae відвідає їхнє містечко і їхню маленьку гімназію. Хлопцеві порізному ввижалася зустріч високого гостя, а насамперед — як пишна офіційна урочистість, схожа на ту, що він бачив, коли новий бургомістр вступав на свою посаду: з духовим оркестром і прапорами, а може, навіть із фейєрверком; Кнехтові товариші уявляли собі приїзд Магістра так само. Щоправда, радість Кнехта трохи затьмарював острах: він боявся, як би самому не опинитися надто близько до тієї великої людини, не зганьбити себе перед таким знавцем своєю грою і своїми відповідями. Але той острах був не тільки гнітючий, а й солодкий, бо в глибині душі, не признаючись у цьому навіть самому собі, він вважав очікуване свято з його прапорами і фейєрверками зовсім не таким бентежним, гарним, важливим і, попри все, дивовижно радісним, як те, що він, малий Йозеф Кнехт, побачить Магістра зблизька, що той завітає до Берольфінгена трохи й задля нього, Йозефа, — адже Магістр приїде перевіряти, як у гімназії вчать музику, а вчитель музики, видно, гадає, що іспит можуть влаштувати і йому, Кнехтові.

Але, мабуть… ох, ні, навряд чи до цього дійде, де там! У Магістра є важливіші справи, ніж вислухувати, як малий хлопчисько цигикає на скрипці, він, певна річ, перевірятиме старших учнів, вони більше всього знають. З такими думками чекав Йозеф великого дня, і той день настав, але почався з розчарування: на вулицях не грав оркестр, на будинках ніхто не вивісив прапорів та гірлянд, треба було, як і щодня, брати книжки й зошити і йти на звичайний урок, і навіть у класі він не побачив ані найменших ознак святковості, все було звичайне. Почався урок, на вчителеві був той самий костюм, що й завжди, і він жодним словом не згадав про почесного гостя.

Але на другому чи третьому уроці все ж таки сталося диво: постукавши в двері, зайшов служник і сказав, що учень Йозеф Кнехт повинен за чверть години з’явитися до вчителя музики, перед тим гарненько причепурившись, помивши руки й почистивши нігті. Кнехт зблід з переляку, вийшов, ледве переставляючи ноги, зі школи, тоді кинувся до інтернату, поклав книжки, вмився, причесався, тремтячими руками взяв футляр зі скрипкою та нотний зошит і подався до флігеля, де були музичні си. У горлі в нього стояв клубок. На сходах його зустрів один з гімназистів і схвильовано мовив, показуючи на клас: — Почекай тут, поки тебе викличуть.

Минуло не так багато часу, поки настав край його чеканню, проте для Кнехта то була ціла вічність. Ніхто його не викликав, але до класу зайшов якийсь чоловік, зовсім старий, як йому спершу здалося, не дуже високий, сивий, з гарним ясним обличчям і пильними блакитними очима. Погляд тих очей міг би злякати, проте він був не тільки пильний, а й веселий: не те, щоб чоловік сміявся чи хоча б усміхався, просто в очах його світилася тиха, спокійна веселість. Чоловік сів на стільчик перед старим шкільним фортепіано й сказав: — Ти Йозеф Кнехт? Твій учитель задоволений тобою, він, здається, любить тебе. Ходи, трохи пограємо разом.

Кнехт іще перед тим дістав скрипку з футляра. Старий узяв ноту «ля», хлопець настроїв скрипку і боязко, запитливо глянув на нього, — Що б ти хотів зіграти? — спитав Магістр.

Учень не зміг нічого відповісти, серце його переповнювала святоблива пошана до старого. Він ще ніколи не бачив такої людини, Він нерішуче взяв ноти й простяг їх Магістрові.

— Ні, — сказав Магістр, — я б хотів, щоб ти зіграв щось напам’ять, не вправу, а щось просте, що ти знаєш напам’ять, може, пісню, яка тобі подобається.