Гра в бісер
Шрифт:
— Так я й думав. Ти ж знаєш старовинний вислів: «Gignit autem artificiosam…» Все ще почервонілий, Йозеф докінчив відомий кожному учневі вислів: — Gignit autem artificiosam lusorum gentem Cella Silvestris». У перекладі це означає; «А Вальдцель готує вправне плем’я гравців у бісер».
Старий лагідно глянув на нього.
— Може, це й є твій шлях, Йозефе, Тобі відомо, що не всі визнають Гру в бісер. Кажуть, що вона — сурогат мистецтва, а гравці — просто белетристи, їх, мовляв, уже не можна вважати справжніми жерцями духу, вони тільки дилетанти, художникифантасти. Ти побачиш, скільки в цих словах правди. Може, ти й сам уже маєш якесь уявлення про Гру ft сподіваєшся від неї більшого, ніж вона тобі дасть, а може, й навпаки. Але що Гра ховає в собі небезпеку, не сумнівається ніхто. Саме тому ми й любимо її, в безпечну дорогу посилають лише слабких. Але ніколи не забувай того, що я тобі часто казав; наше покликання — правильно розпізнавати протиріччя, поперше, саме як протиріччя, а подруге, як полюси певної єдності. Те саме і з Грою в бісер. Мистецькі натури закохані в неї, бо вона дає широке поле уяві; суворі науковці, а також декотрі музиканти зневажають її, бо їй бракує тієї точності, якої можна досягти в окремих галузях науки. Але ти й сам пізнаєш ці протиріччя і згодом збагнеш, що вони закладені не в об’єкті, а в суб’єкті, що, наприклад, митець, схильний до фантазії, не тому уникає чистої математики або логіки, що він якоюсь мірою ознайомився з нею і може розповісти про свої спостереження, а тому, що інстинктивно схиляється в інший бік. У людині з інстинктивними,
— Я, здається, зрозумів вас, — мовив Кнехт. — Але хіба ті, що так гаряче люблять одне й ненавидять друге, — не просто запальніші люди порівняно з іншими, спокійнішими й м’якшими? — Воно нібито й так, але насправді не так, — засміявся Магістр. — Тому, хто хоче все вміти й відповідати найвищим вимогам, потрібен, звичайно, не брак душевної сили, захвату й тепла, а надмір їх. Те, що ти звеш запалом, — не душевна сила, а тертя між душею і зовнішнім світом. Там, де панує запал, не може бути надміру прагнень і поривань, він весь спрямований на досягнення приватної, фальшивої мети, через що й виникає напружена, задушлива атмосфера. Той, хто скеровує всю силу своїх поривань до центру, назустріч справжньому буттю, назустріч довершеності, той здається спокійнішим за палку людину, бо полум’я, яким охоплена його душа, не завжди видно, він, наприклад, на диспуті не кричить і не вимахує руками. Але я кажу тобі: він горить і палає! — Ох, якби можна було хоч щось знати! — вигукнув Кнехт. — Якби існувало якесь учення, щось таке, щоб у нього можна було вірити! Все суперечить одне одному, все розбігається врізнобіч, ніде немає нічого певного. Все можна тлумачити так, а можна й навпаки. Можна витлумачити світову історію як розвиток і поступ, а можна й побачити в ній лише занепад і безглуздя. Невже немає істини? Невже немає справді мудрого, неспростовного вчення? Ніколи ще Магістр не чув, щоб Йозеф говорив так палко. Він мовчки пройшов ще кілька кроків, тоді сказав: — Істина є, любий мій! Але вчення, якого ти прагнеш, абсолютного, досконалого, єдино мудрого, немає. Та й не повинен ти прагнути досконалого вчення, друже мій, прагни вдосконалити самого себе. Божественне в тобі, а не в уявленнях і книжках. Істину треба пережити, а не викласти. Готуйся до змагань, Йозефе Кнехте, я бачу, вони вже почалися.
У ці дні Йозеф уперше побачив улюбленого Магістра в буденному житті й за роботою і був захоплений ним, хоч міг спостерігати лише невелику частину його щоденної праці. Та найбільше Магістр полонив Йозефа тим, що так щиро заопікувався ним, запросив його до себе в гості, і хоч був завантажений працею й часто здавався дуже стомленим, а знаходив ще й для нього якусь годину, і не тільки годину! І якщо Магістрів вступ у медитацію справив на Йозефа таке глибоке, тривале враження, то сталося це, як він потім усвідомив, не завдяки вишуканій, своєрідній техніці, а тільки завдяки самій особі Магістра, його прикладові. Вчителі, що протягом наступних років навчали його медитації, давали більше вказівок, докладніше пояснювали все, суворіше контролювали, більше питали й частіше поправляли. А Магістр музики, певний своєї влади над хлопцем, майже зовсім не говорив і не повчав, він, властиво, тільки вибирав теми й сам давав приклад. Кнехт бачив, яким старим і змученим часом здавався Магістр і як потім, коли він, приплющивши очі, заглиблювався в себе, погляд його знов ставав спокійним, сповненим сили, радісним і привітним, — ніщо не могло дужче переконати, що цей шлях до джерел, шлях від суєти до спокою правильний. А те, що Магістр хотів передати Йозефові словами, він передавав мимохідь, під час коротких прогулянок або за їдою.
Ми знаємо, що Кнехт тоді отримав від Магістра й кілька перших вказівок та настанов до Гри в бісер, але докладніших відомостей про це до нас не дійшло. Справило враження на Кнехта й те, що старий намагався приділяти увагу і його супутникові, щоб той не почував себе лише якимось додатком. Ця людина, здавалося, пам’ятала про все.
Коротке перебування в Монтпорті, три уроки медитації, відвідання лекцій для диригентів, кілька розмов з Магістром мали для Кнехта велике значення; безперечно, старий вибрав найкращий момент для свого короткого втручання в долю хлопця. Головною метою його запросин було заохотити Йозефа до медитації, але вони були важливі й самі собою, як відзнака, вказівка на те, що до хлопця ставляться з увагою і чогось чекають від нього: то був другий ступінь покликання, Йозефові дозволили заглянути у внутрішні сфери; коли хтось із дванадцяти Магістрів так близько підпускав до себе учня цього ступеня, то це означало не тільки особисту прихильність. Те, що робить Магістр, завжди виходить за межі особистого.
Прощаючись, учні дістали невеличкі подарунки. Йозеф — нотного зошита з двома коротенькими прелюдіями Баха, а його супутник — гарне кишенькове видання Горація. Наостанці Магістр сказав Кнехтові: — Через кілька днів ти дізнаєшся, до якої школи тебе переведуть. Туди я не зможу навідуватись так часто, як в Ешгольц, але й там ми, мабуть, бачитимемось, якщо я буду здоровий. Коли хочеш, можеш мені раз на рік писати листи, особливо про свої успіхи в музиці. Критикувати своїх учителів тобі не заборонено, але мене це менше цікавить. На тебе чекає багато обов’язків, сподіваюся, що ти виправдаєш надії Ордену. Наша Касталія не повинна бути тільки відбором, насамперед це ієрархія, будівля, в якій кожна цеглина дістає свій сенс лише від цілого. З цієї будівлі немає виходу, і той, хто підіймається вище й отримує більші завдання, не стає вільніший, на нього тільки лягає більша відповідальність. До побачення, мій молодий друже, я радий, що ти навідав мене.
І хлопці вирушили назад. Обидва вони були веселіші й говіркіші, ніж дорогою нагору; провівши кілька днів серед іншого оточення, серед інших образів, зіткнувшись з іншим світом, вони набралися духу й ніби звільнилися від Ешгольца і від свого прощального настрою, їх тепер удвічі дужче вабили зміни, вабило майбутнє. Зупиняючись на відпочинок у лісі або десь над стрімким проваллям біля Монтпорта, вони діставали з торбин свої сопілки й грали пісні на два голоси. А коли вони знов досягли тієї вершини, з якої видно було Ешгольц з його будівлями й деревами, то обом їм розмова, що її вони провадили тут, простуючи нагору, здалася далекою минувшиною, все набуло якогось нового відтінку. Вони не перемовилися жодним словом, обом їм було трохи соромно за тодішні свої почуття й слова, що так швидко втратили свою вагу і свій сенс.
В Ешгольці вони другого ж таки дня довідалися, куди їх переведуть. Кнехта посилали до Вальдцеля.
ВАЛЬДЦЕЛЬ
«А Вальдцель готує вправне плем’я гравців у бісер», — каже стародавній вислів про цю славетну школу. Серед касталійських шкіл другого та третього ступеня ніде більше не віддавали такої шани музам, як тут, тобто коли в інших школах явно переважала якась наука, скажімо, в Койпергаймі — класична філологія, в Порті — логіка Арістотеля і схоластів, у Планвасте — математика, то у Вальдцелі, навпаки, за традицією панувала тенденція до універсальності, до співдружби науки й мистецтва, і найвищим символом цієї тенденції була Гра в бісер. Щоправда, й тут,
25
Гравці (лат.).
Разом з кількома товаришами він прибув до Вальдцеля пішки. Палко очікуючи нових, високих переживань, готовий до них, він зайшов у південну браму, і його зразу ж полонило й зачарувало старовинне, потемніле від часу містечко й широко розбудований колишній цістерціанський монастир, у якому тепер містилася школа. Навіть не переодягтись, тільки трохи попоївши в кімнатці воротаря, Йозеф сам, без нікого, пішов знайомитися з своєю новою батьківщиною. Він знайшов стежку, що вела руїнами колишнього міського муру вздовж річки, постояв на склепистому мості, послухав, як шуміла вода в лотоках млина, зійшов повз цвинтар униз липовою алеєю і за високим живоплотом побачив і зразу пізнав Vicus Lusorum, маленьке відокремлене селище гравців у бісер: залу для святкових Ігор, Архів, учбові приміщення, будинки для гостей і для вчителів. З одного такого будинку вийшов чоловік в одязі гравця в бісер, і Йозеф подумав, що це і є хтось із легендарних lusores, може, сам Магістр Гри. Хлопець відчув могутні чари цього оточення, все тут здавалося старовинним, сповненим гідності, просякнутим і освяченим традицією, тут він був на крок ближче до центру, ніж в Ешгольці. А коли Йозеф повертався з селища гравців у бісер, то відчув ще й інші чари; вони, може, були не такі високі, але хвилювали не менше. Це були чари містечка, маленької частки буденного світу з його метушнею, з собаками й дітьми, з запахами крамниць і майстерень, з бородатими ремісниками й з огрядними жінками за прилавками, з малечею, що бавилась і галасувала на вулицях, з дівчатами, що глузливо позирали на чужинця. Багато що тут нагадувало йому прадавні часи, Берольфінген, — а він думав, що давно вже все те забув. Тепер якісь глибинні шари в його душі озивалися на все це — на ці образи, звуки, запахи. Тут на нього чекав не такий тихий, проте різноманітніший і багатший світ, ніж у Ешгольці.
Щоправда, саме навчання було прямим продовженням ешгольцського, хіба що додалося кілька нових предметів. Справді новими були тут тільки вправи з медитації, але й про них Магістр музики вже дав йому перше уявлення, Йозеф залюбки вчився медитації, хоч спершу вважав її тільки грою, що приємно заспокоювала. І аж трохи згодом — ми ще згадаємо про це — він пізнав на собі її справжнє, високе значення. Директором школи у Вальдцелі був оригінальний чоловік, на ім’я Отто Цбінден, якого учні трохи побоювалися; на той час він уже мав років шістдесят. Між іншим, чимало тих записів про учня Йозефа Кнехта, що дійшли до нас, зроблено його характерним, гарним письмом. Проте хлопця спершу цікавили не стільки вчителі, скільки учні, разом з якими він мав навчатися. Особливо жвавими й близькими були його стосунки з двома учнями, про що ми маємо багато свідчень. Один, з яким він зійшовся в перші ж таки місяці, Карло Ферромонте [26] (згодом він як наступник Магістра музики посів друге за значенням місце в Колегії), був однолітком Кнехта; ми йому завдячуємо, між іншим, історію стилів гри на лютні в шістнадцятому сторіччі. В школі його прозивали Рисоїдом і цінували як приємного товариша в іграх. Дружба Карло Ферромонте з Кнехтом почалася з розмов про музику й тривала довгі роки. Вони разом вивчали нові музичні твори й виконували вправи, про що ми частково довідалися з нечисленних, але дуже змістовних листів Кнехта до Магістра музики. У першому з цих листів Кнехт називає Ферромонте «знавцем музики, багатої на орнамент, прикраси, трелі і т. д.»; він грав з ним Куперена, Перселла та інших композиторів кінця сімнадцятого й початку вісімнадцятого сторіч. В іншому листі Кнехт докладно пише про ці вправи й про цю музику, «де в багатьох п’єсах майже над кожною нотою стоїть знак прикраси». «Коли посидиш отак, — пише він далі, — кілька годин поспіль над групетто, трелями й мордентами, то пальці стають ніби заряджені електрикою».
26
Карло Ферромонте — італійська форма імені й прізвища Карла Ізенберга, німецького музикознавцяфольклориста, друга й родича Гессе. Як визнавав сам письменник, в образі Ферромонте більше портретних рис, ніж у будьякому іншому образі роману.
У музиці Йозеф Кнехт справді робив великі успіхи, на другому чи третьому році перебування у Вальдцелі він уже досить швидко читав і грав ноти, ключі, скорочення, басові позначення всіх віків та стилів і цілком вільно почував себе в царстві західноєвропейської музики, наскільки вона збереглася до наших днів. Щоб опанувати її дух, він починав з основ, приділяв велику увагу і її чуттєвому, і технічному аспектам. Саме це прагнення — оволодіти чуттєвим аспектом, намагання через чуттєве, через звучання, через незвичне для слуху в різних музичних стилях проникнути в самий дух музики, довго утримувало його від попереднього ознайомлення з Грою в бісер. Згодом у своїх лекціях він якось сказав про це так: «Той, хто знає музику тільки з екстрактів, які з неї добуває Гра в бісер, може бути добрим гравцем у бісер, але ще аж ніяк не музикантом і, мабуть, не істориком. Музика складається не лише з тих чисто духовних коливань і фігурацій, які ми з неї добули, — вона завжди, протягом багатьох сторіч, була в першу чергу радістю чуттєвого сприймання, радістю віддиху, відбивання такту, радістю забарвлення, тертя й подразнення, що виникає тоді, коли зливаються голоси і звучать разом інструменти. Безперечно, дух — це головне, і так само безперечно, що винайдення нових інструментів і зміна давніх, введення нових тональностей і нових композиційних та гармонійних правил чи заборон — це завжди тільки зовнішнє явище, як, скажімо, одяг і моди народів; а проте ці зовнішні й чуттєві ознаки треба емоційно сприйняти й схопити, щоб, виходячи з них, зрозуміти епохи й стилі. Музику творять не самим тільки мозком, а ще й руками та пальцями, ротом та легенями, і той, хто вміє читати ноти, але не володіє досконало жодним інструментом, хай краще не висловлює своїх думок про музику. Так само й історію музики не можна збагнути, виходячи лише з абстрактної історії стилів, і, наприклад, епохи занепаду музики будуть зовсім незрозумілими, якщо ми щоразу не добачатимемо в них переваги чуттєвого й кількісного над духовним».