Гра в бісер

Hesse Hermann

Потім його винагородили за цю прикрість два пізніші учні, а особливо другий, його власний син Туру. Цього останнього і наймолодшого з учнів він дуже любив і вважав, що з сина може вийти щось більше, ніж із нього самого, бо в хлопця явно переселився дух його діда. Кнехт відчував цілющу радість, коли думав про те, що всю сукупність своїх знань і віри він передав майбутньому, що є людина, подвійно син йому, якому він будьколи може доручити свою службу, якщо сам уже не матиме сили її виконувати. Але того невдалого першого учня він всетаки не зміг викрес2лити з свого життя та з своїх думок; хоч Маро в селищі й не вельми поважали, але багато хто дуже любив його. Він одружився, здобув деякий вплив, розважав людей як своєрідний штукар і блазень, навіть став головним барабанщиком у барабанному хорі і весь час заздрив заклиначеві дощу, був його потаємним ворогом, завдаючи йому дрібних, а часом і великих прикрощів. Кнехт ніколи не був товариською людиною, що любить посидіти й побалакати з односельцями, йому потрібна була самота і воля, він ніколи не домагався пошани й любові, хіба що хлопчиком у майстра Туру. Але тепер він відчув, що означає мати ворога, який тебе ненавидить: це йому отруїло не один день життя.

Маро належав до тих дуже обдарованих учнів, що, незважаючи на свій хист, у всі часи були для вчителів тягарем і мукою, бо їхній хист — не глибоко вкорінена, органічна сила, що росте з них самих, з їхнього єства, не філігранна, благородної дії ознака доброї породи,

доброї крові й доброї натури, а наче щось стороннє, випадкове, щось привласнене чи вкрадене. Учень із нікчемною вдачею, проте з великим розумом чи блискучою уявою, неминуче ставить учителя в прикре становище: він повинен передати йому успадковані від попередників знання й методи, підготувати його до співробітництва, до духовного життя, а тим часом відчуває, що його справжній і найвищий обов’язок — якраз охороняти науку й мистецтво від домагань людей тільки обдарованих; бо вчитель має служити не учневі, а вони обидва — духові. Ось чому вчителі відчувають ніяковість і страх перед деякими блискучими талантами: кожен такий учень спотворює весь сенс праці вчителя. Всяка підтримка такого учня, що здатен тільки величатися, а не служити, власне, шкодить цьому служінню, до певної міри стає зрадою духу. Ми знаємо в історії багатьох народів періоди, коли під час глибокого зрушення духовних основ такі тільки обдаровані люди просто штурмують керівні посади в громадах, школах, академіях і державах, і тоді скрізь урядують надзвичайно талановиті люди, що геть усі хочуть керувати, але не вміють служити. Вчасно розпізнати такі таланти, поки ще вони не оволоділи основами інтелектуальних професій, і, якщо треба, твердою рукою звернути їх на шлях неінтелектуальної праці часто буває, звичайно, дуже важко. Кнехт також допустився помилки, він надто довго терпів свого учня Маро, встиг уже, на жаль, трохи втаємничити легковажного шанолюбця у свій фах. Наслідки виявилися для нього куди гіршими, ніж він собі міг уявити.

Настав такий рік — борода в Кнехта на той час уже добре посивіла, — коли надзвичайно сильні й підступні демони, здавалося, геть порушили лад між небом і землею. Почалися ці порушення восени, моторошно й велично, до самого дна струснувши нажахані душі жителів селища не баченим досі видовищем на небі невдовзі після рівнодення, яке заклинач дощу завжди спостерігав і переживав особливо уважно, навіть урочисто, з глибокою пошаною. Настав вечір, легенький, вітряний, досить холодний, небо було прозоре, як скло, лише кілька неспокійних хмаринок пливло в безмежній високості, незвичайно довго затримуючи на собі рожевий відблиск уже невидимого сонця: рухливі, кучеряві, піняві пучки світла в холодному, бляклому світовому просторі. Кнехт уже кілька днів відчував щось могутніше й дивовижніше, ніж те, що йому доводилося відчувати щороку о цій порі, коли дні починали коротшати, — боротьбу стихій у небесному просторі, тривогу, що пойняла землю, рослини й тварин, якийсь неспокій у повітрі, якусь нестійкість, очікування, страх і передчуття в усій природі; навіть ці хмарки, що так довго й тремтливо спалахували на вечірньому небі, теж були незвичайні, вони наче не пливли, а пурхали, і не в тому напрямку, що вітер на землі, їхній благальний червоний відблиск довго й сумно опирався згасанню, а після того, як він вичах і збляк, раптом зникли й самі хмарки. В селищі було спокійно, дорослі й діти, що слухали розповіді праматері перед її хижею, давно порозходилися, лише кілька хлопчаків ще гасали й боролися на вулиці, а решта всі вже повечеряли й сиділи біля своїх вогнищ. Чимало було й таких, що вже спали, і навряд чи хтось, крім заклинача дощу, спостерігав за багряними вечірніми хмаринками. Кнехт неспокійно ходив по маленькому городу за своєю хижею, напружено й схвильовано розмірковуючи про погоду, час від часу сідав трохи відпочити на пень у кропиві, на якому рубали дрова. Коли в хмарках погасла остання заграва, на ясному, ще зеленкуватому небі раптом чіткіше проступили зірки, їх швидко більшало, і світились вони дедалі яскравіше: де щойно було дві чи три, вже з’явилося десять, двадцять. Багато з тих зірок і сузір’їв були знайомі заклиначеві дощу, він їх бачив сотні разів, у тому, що вони незмінно поверталися, було щось заспокійливе, втішне, далекі й холодні, вони, щоправда, не випромінювали тепла, але були надійні, мали своє твердо визначене місце, знаменували порядок і обіцяли тривалість. Такі, здавалося б, чужі, далекі від земного життя, від життя людей, такі несхожі на нього, такі недосяжні для людського тепла, тремтіння, страждання й захвату, такі глузливо зверхні в своїй благородній холодній величі, в своїй вічності вони все ж таки зв’язані з нами, можливо, вони навіть ведуть нас, керують нами, і якщо деякі люди досягають колись мудрості, духовних вершин, впевненості й переваги духу над усім минущим, то вони стають схожими на зірки, світяться, як вони, холодним спокоєм, утішають своїм холодним сяйвом, вічні і трохи глузливі. Так не раз здавалося заклиначеві дощу, і хоч він не був із зірками в таких близьких, бентежних, випробуваних у ненастанному коловороті стосунках, як із місяцем, з тим великим, близьким, вологим світилом, з тією товстою рибиною в небесному морі, все ж він їх глибоко шанував і був зв’язаний з ними багатьма повір’ями. Довго спостерігаючи зірки, скоряючись їхньому впливові, довіряючи свій розум, своє серце, свій страх їхньому холодному й незворушному поглядові, він ніби занурювався в купіль, припадав до цілющого напою.

І сьогодні зірки дивилися на нього, як завжди, тільки дуже яскріли, ніби відшліфовані, в колючому, розрідженому повітрі, але він не знаходив у них спокою, щоб піддатися їм, з невідомих просторів до нього надходила якась сила, боляче проникала в усі пори, просочувалася в очі, нечутно і вперто гнітила його, якийсь струм, якесь застережливе коливання. Поряд у хижі червоно жеврів пригаслий, теплий жар вогнища, текло маленьке тепле життя — хтось когось покликав, засміявся, позіхнув, пахло людським духом, теплою шкірою, материнською любов’ю, дитячим сном, і це невинне життя своєю близькістю робило ще темнішою ніч, відсувало зірки ще далі в неосяжну далечінь і висоту.

Саме тієї миті, коли Кнехт почув, як Ада в хижі заколисувала дитину, наспівуючи їй щось мелодійним голосом, у небі почалася катастрофа, яку селище пам’ятало ще довгі роки. В непорушній блискучій мережі зірок то тут, то там почали з’являтися спалахи, наче невидимі нитки тієї мережі раптом зайнялися, в небесному просторі навскоси, немов кинуті камінці, полетіли, розгоряючись і швидко згасаючи, окремі зірки, то одна, то друга, то кілька разом, і ще не встигло око відірватися від першої падучої зірки, не встигло ще скам’яніле від цього видовища серце забитися знов, як по небу кривими смугами, доганяючи одні одних, уже замиготіли цілі пригорщі зірок, які чи падали самі, чи їх хтось кидав; десятками, сотнями, цілими хмарами летіли вони крізь німотну ніч, немов гнані шаленою бурею, ніби осінь всесвіту зривала їх з небесного дерева, як зів’яле листя, і нечутно гнала в небуття. Наче зів’яле листя, наче легкі сніжинки, летіли вони тисячами серед моторошної тиші вниз, у далину, і зникали за лісистими пагорбами на південному сході, десь у безодні, куди, скільки пам’ятають люди, не заходила жодна зірка.

Серце у Кнехта завмерло, очі полум’яніли. Задерши голову, він стояв і нажахано, а проте жадібно дивився на змінене, зачароване небо, не вірячи своїм очам, а все ж певний, що діється щось страшне. Як і всім, хто спостерігав те нічне видовище, йому здавалося, що й добре знайомі зірки розхитувались,

відривалися й летіли вниз, і він чекав, що скоро побачить, якщо його самого перед тим не поглине земля, як небесне склепіння почорніє і спорожніє. Щоправда, за хвилину він збагнув те, чого інші не здатні були зрозуміти: що знайомі зірки і тут, і там, і всюди залишалися на місці, що зоряна буря шаленіла не серед давніх, відомих зірок, а десь у просторі між землею і небом, і що ці падучі чи кидані нові світила, які швидко спалахували й швидко гасли, горіли полум’ям трохи іншого відтінку, ніж давні, справжні зорі. Це втішило Кнехта й допомогло йому отямитись, та хоч ці зірки, що своєю віхолою сповнювали повітря, були нові, скороминущі і якісь інші, вони, страшні і злісні, однаково віщували нелад і лихо, і з пересохлого горла Кнехта вихоплювалися тяжкі зітхання. Він відірвав погляд від неба, оглянувся навколо й прислухався, щоб довідатись, чи це примарне видовище спостерігає тільки він, чи й ще хтось. І скоро до нього долинули з сусідніх хиж стогін, плач, переляканий крик; отже, інші теж бачили це, своїми зойками сповістили решту жителів селища, зчинили тривогу серед тих, що сиділи в хижах чи спали, ще мить, і страх, паніка охоплять ціле селище. Кнехт востаннє глибоко зітхнув; його, заклинача дощу, це нещастя торкалося найбільше: він до певної міри відповідав за спокій на небі і в повітрі. Досі він завжди передбачав і передчував великі стихійні лиха: повідь, град, бурю, і щоразу підготовляв, попереджав праматір та старійшин, запобігав найгіршому, своїми знаннями, мужністю і довір’ям до вищих сил оберігав селище від розпачу. Чому ж тоді цього разу він нічого не передбачив і не підготувався? Чому нікому не сказав, що його всетаки мучили якісь невиразні, тривожні передчуття? Він відхилив мату при вході до хижі й тихо покликав дружину. Вона вийшла, тулячи до грудей найменшого. Він узяв від неї дитину, поклав на солому, притулив пальця до губ, даючи їй знак, щоб вона мовчала, вивів за руку з хижі й побачив, як її обличчя, завжди терпляче й спокійне, миттю застигло з переляку.

— Нехай діти сплять, їм не треба цього бачити, чуєш? — схвильовано прошепотів Кнехт. — Не пускай їх надвір, навіть Туру. І сама теж сиди в хижі.

Він завагався, не знаючи, що їй треба сказати, а чого не треба, якими думками він повинен поділитися з нею, і нарешті врочисто додав: — Тобі й дітям нічого не станеться.

Вона йому відразу повірила, хоч так швидко не могла подолати свого страху.

— Що ж це таке? — запитала вона, дивлячись не на нього, а знов на небо. — Щось страшне? — Страшне, — лагідно відповів він, — я навіть думаю, що дуже страшне. Але тебе й дітей воно не зачепить. Сиди в хижі й не відхиляй мати. А мені треба піти до людей, поговорити з ними. Іди до хижі, Адо! Він підштовхнув її до входу, щільно запнув мату, постояв ще хвилину, дивлячись на зоряний дощ, що й далі рясно лився додолу, потім опустив голову, ще раз тяжко зітхнув і швидкою ходою подався в темряву, до хижі праматері.

Там уже зібралося півселища, стояв приглушений гомін, люди були приголомшені, пригнічені страхом і розпачем. Серед жінок і чоловіків були й такі, що віддавалися своєму жахові перед близькою загибеллю з якоюсь особливою люттю і хтивістю: вони, мов зачаровані, заклякли на місці або шалено вимахували руками й ногами, в однієї жінки на губах виступила піна, вона витанцьовувала якийсь розпачливий і водночас непристойний танок, висмикуючи з голови цілі жмути довгого волосся. Кнехт бачив: уже почалося, майже всі вони вже сп’яніли, були зачаровані цим зоряним дощем, охоплені шалом, мабуть, зараз почнеться оргія божевілля, люті й самознищення, треба негайно зібрати біля себе кількох мужніх, розважних людей і підтримати їхній дух. Стара прамати була спокійна, вона вважала, що настає кінець усьому, але не опиралася, йшла назустріч долі з твердим, запеклим, майже глузливим виразом на скам’янілому обличчі. Кнехтові пощастило примусити стару вислухати його. Він спробував показати їй, що давні зірки, які завжди були на небі, й далі лишаються на своєму місці, проте вона не сприймала його доказів, чи тому, що її очі втратили гостроту й не бачили так далеко, чи тому, що її уявлення про зорі дуже відрізнялися від уявлень заклинача дощу і вони не могли зрозуміти одне одного. Вона хитала головою з тією самою відважною, глузливою гримасою на обличчі. Та коли Кнехт почав благати її не кидати людей на поталу страхові й лихим демонам, вона відразу з ним погодилась. Навколо неї та заклинача дощу згуртувалося невеличке коло наляканих, але не знавіснілих людей, що ладні були коритися наказам.

Ще хвилину тому Кнехт сподівався, що йому пощастить своїм прикладом, розважністю, словами, поясненнями й порадами втихомирити охоплених панікою людей. Та вже коротка розмова з праматір’ю показала йому, що він спізнився. Він сподівався поділитися з ними своїм переживанням, подарувати їм його, дати їм відчути те саме, що й він, мав надію мудрим словом переконати їх, що це не самі зірки чи принаймні не всі з них падають додолу, підхоплені світовою бурею, і цим з наляканої, безпорадної юрби зробити діяльних спостерігачів, щоб вони могли витримати струс. Але, як він скоро переконався, в цілому селищі лише кілька людей здатні були його слухати, і поки він зумів би їх переконати, решта б зовсім утратили глузд. Ні, тут, як часто трапляється, мудрим словом годі було чогось досягти. На щастя, існували й інші способи. Якщо не можна розігнати смертельний страх, освітивши його розумом, то можна той смертельний страх спрямувати, організувати, надати йому форми, виразу і зневірену, знавіснілу юрбу перетворити в міцну єдність, злити неслухняні, дикі окремі голоси в гармонійний хор. Кнехт відразу взявся до діла, і його спосіб швидко дав свої наслідки. Він став перед людьми й почав вигукувати добре відомі всім слова молитви, якою звичайно починався жалобний чи покутний ритуал — поминальний плач за праматір’ю, свято принесення жертви чи загальної покути, яку влаштовували, коли всьому селищу загрожувало лихо, таке, як пошесть чи повідь. Він вигукував слова ритмічно, відбиваючи такт долонями, і в такому самому ритмові низько схилявся, майже до самої землі, випростувавсь і знов схилявся, і ось уже десятеро, двадцятеро людей почали робити те саме, стара прамати, стоячи, теж щось ритмічно замурмотіла, порухами голови диригуючи ритуальними поклонами. Ті, що надходили сюди з хиж, відразу скорялися ритмові й духові церемонії, а кілька цілком знавіснілих або, втомившись, попадали додолу й лежали непорушно, або ж, захоплені гомоном хору і ритмом молитовної церемонії, приєднались до неї. Кнехтів задум удався. Замість охопленої розпачем, божевільної юрби перед ним стояла громада людей, готових до жертви й до покути, і кожен відчував полегкість, кожному додавало сили те, що не треба було ховати в собі свій переляк, свій смертельний страх чи лементувати самому, а можна приєднатися до благальної церемонії, підпорядкуватись ритмові загального хору. Багато таємничих сил допомагає такій дії, її найбільша розрада полягає в одноманітності, що подвоює в людині почуття приналежності до громади, а її найкраща дія — міра і лад, ритм і музика.

Нічне небо все ще вкривала силасиленна падучих зірок, ніби нечутні каскади світляних крапель, що цілих дві години ненастанно виливалися червонястими вогненними потоками, але панічний страх селища вже перетворився в покору і посвяту, в молитву і каяття, і перед лицем неба, що порушило свій лад, людські страх і немічність обернулися в порядок і в духовну врівноваженість. Це диво, ця цілюща зміна сталася ще до того, як зоряний дощ почав трохи вщухати, падати вже не такими густими струменями. А коли небо поволі заспокоїлось і наче відродилося, смертельно стомлені молільники з почуттям радісної полегкості пересвідчилися, що їм пощастило вблагати вищі сили і на небі знов настав лад.