Гра в бісер

Hesse Hermann

Минув якийсь час, поки старий знов обернувся до Йозефа. Він глянув на нього пильно й прискіпливо, тоді раптом владним тоном спитав: — А ви хто такий? — Пустельник, — відповів Йозеф. — Я вже багато років живу схимником.

— Бачу. Я питаю, хто ви? — Мене звати Йозефом, на прізвище Фамулус.

Тількино Йозеф назвав себе, досі непорушний старий так насупив брови, що очі на мить зовсім сховалися під ними; здавалося, Йозефові слова вразили його, вжахнули чи розчарували, або, може, в нього втомилися очі, на мить послабилась увага, його охопила кволість, як буває в старих людей. Так чи інакше, він завмер, якийсь час ховаючи очі за бровами, а коли знов відтулив їх, погляд

його цілком змінився, став, якщо таке було можливе, ще старіший, ще самітніший, якийсь скам’янілий і водночас сповнений очікування. Губи його поволі ворухнулися, і він запитав: — Я чув про вас. Це до вас люди ходять сповідатися? Йозеф збентежено кивнув головою; назвати своє ім’я було для нього так само неприємно, як роздягтися до голого тіла, і, вдруге за цю добу зустрівшись із славою про себе, він відчув пекучий сором.

А старий знов своїм звичаєм запитав навпростець: — Отже, ви хочете знайти Діона Пугіля? А навіщо він вам? — Хочу висповідатись йому.

– І чого ж ви сподіваєтесь від тієї сповіді? — Не знаю. Я відчуваю до нього довір’я, мені навіть здається, що голос згори посилає мене до нього.

— А коли ви йому висповідаєтесь, що далі? — Зроблю те, що він мені накаже.

— А як він порадить чи накаже вам щось неправильне? — Я не буду з’ясовувати, правильне воно чи ні, а просто послухаюсь його.

Старий не сказав більше жодного слова. Сонце вже зайшло, в листі дерев щебетали пташки. Оскільки старий мовчав, Йозеф підвівся. 1 несміливо вернувся до того, що його цікавило: — Ви сказали, що знаєте, де знайти отця Діона. Можна мені попросити, щоб ви назвали те місце й розповіли, як туди дійти? На обличчі в старого з’явилась неначе усмішка.

— А ви певні, — лагідно запитав він, — що ваш прихід буде йому приємний? Приголомшений цим запитанням, геть засоромлений, Йозеф нічого не відповів. Та потім усе ж таки запитав: — Чи я хоч можу сподіватися, що ще вас побачу? Старий привітно махнув рукою і сказав: — Я ночуватиму тут і побуду трохи ще й після того, як зійде сонце, А тепер ідіть, ви стомлені й голодні.

Шанобливо вклонившись незнайомцеві, Йозеф пішов далі і, коли почало смеркати, досяг невеличкого селища, де, наче в монастирі, жили так звані анахорети, християни з різних міст і країв, що тут, на відлюдді, створили собі притулок, щоб ніхто не заважав їм жити простим, чистим життям, втішатися спокоєм і віддаватися роздумам. Йозефові дали води, нагодували й показали, де можна переспати, ні про що його не питаючи й не заходячи в розмову, бо бачили, який він стомлений. Хтось один проказав вечірню молитву, решта навколішки помолились про себе, а останнє «Амінь» мовили всі хором. Зустріч з такою побожною громадою іншого часу була б для Йозефа великою подією і радістю, але тепер він мав одне на думці і рановранці квапливо повернувся туди, де вчора попрощався зі старим. Той спав на землі, загорнувшись у тоненьку мату. Йозеф сів неподалік, чекаючи, поки він прокинеться. Невдовзі сонний заворушився, розплющив очі, скинув із себе мату, важко підвівся, випростав заклякле тіло, тоді став навколішки й помолився. Коли старий знов підвівся, Йозеф підійшов до нього й мовчки вклонився.

— Ти вже поснідав? — запитав старий.

— Ні. Я їм тільки раз на день і аж після заходу сонця, А ви голодні, вельмишановний? — Ми в дорозі, — мовив той, — і вже обидва не молоді. Краще нам щось перекусити, перш ніж рушати далі.

Йозеф розв’язав свій клуночок і запропонував старому фініків; добрі люди, в яких він ночував, дали йому просяну хлібинку, і нею він теж поділився зі старим.

— Тепер можна й рушати, — мовив старий, попоївши.

— О, то нам

по дорозі? — зрадів Йозеф.

— Аякже! Адже ти просив мене відвести тебе до Діона. От і ходімо, Йозеф уражено глянув на нього.

— Які ви добрі! — радісно вигукнув він і хотів подякувати старому, але той рвучким помахом руки спинив його.

— Добрий тільки господь, — сказав вій. — А тепер рушаймо. І звер2тайся до мене на «ти», як я до тебе. Нащо нам, старим пустельникам, такі церемонії? Високий незнайомець пішов попереду, а Йозеф рушив за ним. Тим часом зійшло сонце. Провідник, який, видно, добре знав дорогу, сказав, що під обід вони доберуться до затінку, де перечекають найтяжчу спеку. Більше вони в дорозі не розмовляли.

Аж коли вони після кількох годин ходу гарячою пустелею досягли місця відпочинку й розташувалися в затінку поораної розколинами скелі, Йозеф знову звернувся до свого провідника. Він запитав, скільки днів їм доведеться йти, щоб добутися до Діона Пугіля.

— Це залежить тільки від тебе, — відповів старий.

— Від мене? — здивувався Йозеф. — Ох, якби це залежало від мене, я б сьогодні вже був у нього.

Та старий, видно, не мав бажання розмовляти далі.

— Побачимо, — коротко мовив він, повернувся набік і заплющив очі. Йозеф не хотів роздивлятися сонного, тому він тихо відсунувся і теж ліг. Вночі він довго лежав без сну, тому тепер, несподівано для себе, також заснув. Провідник збудив Йозефа, коли йому здалося, що можна йти далі.

Надвечір вони досягли місця, де були вода, дерева й трава. Вони втамували спрагу, помилися, і старий заявив, що тут вони залишаться на ніч. Йозеф спробував несміливо заперечити: — Ти сказав, що тільки від мене залежить, коли ми дійдемо до отця Діона. Я готовий іти ще не одну годину, якби справді можна було сьогодні чи завтра добратися до нього.

— Та ні, — мовив старий, — на сьогодні досить.

— Вибач, але невже ти не розумієш моєї нетерплячки? — сказав Йозеф.

— Чому ж, розумію. Та вона тобі нічого не дасть.

— То чого ж ти сказав, що все залежить від мене? — Так воно й є. Коли ти впевнишся, що хочеш висповідатись, відчуєш, що готовий, дозрів до сповіді, тоді й зможеш приступити до неї.

— Навіть сьогодні? — Навіть сьогодні.

Йозеф уражено глянув у спокійне старече обличчя.

— Невже це правда? — вигукнув він. — Ти отець Діон? Старий кивнув головою.

— Відпочинь тут під деревами, — мовив він ласкаво, — але не спи, а зосередь свої думки, я теж хочу відпочити й зосередитись. А потім скажеш мені те, що бажаєш сказати.

Так Йозеф раптом опинився біля мети, дивуючись, що досі не впізнав і не зрозумів пустельника, хоч пробув із ним цілу добу. Він відійшов убік, став навколішки, помолився і зосередив усі свої думки на тому, що хотів розповісти сповідникові. За якийсь час він повернувся і запитав Діона, чи той готовий його вислухати.

І ось він приступив до сповіді. Ось із його уст полилася розповідь про все, що він пережив за ці роки і що, здавалось йому, давно вже почало втрачати вартість і сенс; Йозеф скаржився, звинувачував себе, запитував; це була історія життя християнина й пустельника, що праг2нув тільки одного — очиститись і наблизитись до бога, а замість того заплутався в сумнівах і, охоплений розпачем, втратив свою ясну мету. Не приховав він і останніх своїх переживань, розповів про свою втечу та про почуття полегкості і надії, яке дала йому ця втеча, про свій намір піти до Діона, про зустріч з ним і про те, що він, хоч відразу відчув до нього довіру й любов як до старшого, протягом дня, проведеного разом, часто вважав його людиною холодною, дивною, навіть примхливою.