Гра в бісер
Шрифт:
І справді, зухвалий сусід не давав йому спокою, знов і знов наскакував на його землі й грабував їх. Щоб захиститись і покарати його, Даса мусив теж іти на нього походом, а коли ворогові щастило втекти, мусив миритися з тим, що його військо й мисливці чинили сусідові нову шкоду. В столиці можна було побачити дедалі більше озброєних верхівців, у прикордонних селах тепер постійно перебували загони вояків, безперервні наради й воєнні приготування сповнювали життя тривогою. Даса не міг збагнути, який сенс мають ці ненастанні сутички і яка з них користь, він жалів тих, хто через них страждав, жалів убитих, жалів свій сад і свої книжки, які він занедбував, жалів, що скінчився мир у його житті і в його душі. Він часто розмовляв про все це з брахманом Гопалою, а кілька разів — навіть із своєю дружиною Праваті. Найкраще було б, казав він, щоб котрийсь із сусідніх володарів, який користується пошаною, розсудив їх і помирив, а він із свого боку ладен поступитися, ладен віддати кілька пасовиськ і селищ, якби це допомогло мирові. Даса був розчарований і обурений, коли побачив, що ні брахман, ні Праваті й чути про таке не хотіли.
З Праваті дійшло до бурхливої суперечки, навіть до сварки. Даса намагався переконати її, пояснити їй свої докази й міркування, та вона сприймала кожне його слово так, ніби воно було спрямоване не проти війни і даремного вбивства, а тільки проти неї особисто. Ворог якраз і має намір, палко й велемовно повчала вона його, скористатися Дасиною лагідністю
Тим часом прикордонні сутички й порушення миру тривали далі і припинялися тільки в пору великих дощів. У Дасиному палаці тепер утворилося дві партії. Одна — партія прибічників миру — була дуже маленька, до неї, крім самого Даси, належало кілька старих брахманів, заглиблених у медитацію вчених. А до партії прибічників війни, партії Праваті й Гопали, належала більшість жерців та всі офіцери. Країна посилено озброювалась, і було відомо, що ворог робить те саме. Малого Равану старший ловчий учив стріляти з лука, а мати брала його на всі огляди війська.
У той час Даса інколи згадував ліс, де він, нещасний утікач, знайшов був на якийсь час притулок, і сивого старого самітника, що жив там, заглиблений у себе. Згадуючи йога, Даса відчував бажання знов побачитися з ним і попросити в нього поради. Але він не знав, чи старий самітник іще живий, чи він його вислухає і захоче дати пораду, та якби він і справді був живий і дав йому якусь пораду, то однаково все йшло б своїм звичаєм і нічого не змінилося б. Самозаглиблення й мудрість — добрі, високі речі, проте корисні, мабуть, тільки десь осторонь, на узбіччі життя, а якщо тебе захопив життєвий потік, якщо ти змагаєшся з його хвилями, то твої вчинки і муки далекі від мудрості, вони приходять самі собою, стають твоєю долею, їх треба здійснити й витерпіти. Навіть боги не завжди жили у злагоді й вічній мудрості, навіть вони знали, що таке небезпека й страх, боротьба й поразка, про це Даса чув багато оповідань. І він змирився, більше не заводив суперечок з Праваті, їздив на огляди війська, відчував, що наближається війна, наперед переживав її злигодні в страхітливих снах, худнув і марнів на обличчі й водночас бачив, як блякне й в’яне його щастя і всі радощі його життя. Залишалася тільки любов до сина, що росла разом з його тривогами, разом з воєнними приготуваннями, вона яскріла червоною квіткою в його спустошеному садку. Даса дивувався, що людина здатна витримувати таку порожнечу й смуток, що вона так звикає до клопоту й нудьги, а ще дивувався, що, здавалося б, у дощенту вигаслому серці може розквітнути така боязка, турботлива любов. Може, його життя й не мало сенсу, проте в ньому було ядро, осереддя: воно оберталося навколо любові до сина. Задля нього Даса вставав уранці і весь свій день присвячував справам, які мали служити війні і кожна з яких була йому огидна. Задля нього він терпляче керував нарадами воєначальників і опирався ухвалам більшості лише настільки, щоб принаймні змусити її трохи почекати, а не кидатися наосліп у божевільну авантюру.
Як його життєрадісність, його сад, його книжки стали йому поступово чужі, зрадили його чи він їх зрадив, так само чужою і невірною стала й та, що протягом довгих років була щастям і радістю його життя. Все почалося з політики і з тієї бурхливої розмови, коли його відразу до несправедливості й любов до миру Праваті майже відверто назвала боягузтвом, коли вона з розпашілими щоками кидала йому в обличчя палкі слова про честь володаря, про геройство і ганьбу, — Даса тоді був приголомшений, йому аж стало млосно, бо він раптом відчув, побачив, як віддалилася від нього дружина чи він від неї. Відтоді прірва між ними все збільшувалась, і ні він, ні вона нічого не робили, щоб запобігти цьому. Тобто робити щось мав Даса, бо ту прірву, власне, бачив тільки він і це в його уяві вона дедалі росла, аж поки стала страшним проваллям між двома світами, між чоловіком і жінкою, між «так» і «ні», між душею і тілом. Коли він оглядався назад, йому здавалося, що він бачить усе дуже чітко: як колись Праваті, незрівнянна красуня Праваті закохала його в себе, як вона гралася ним, аж поки він кинув пастухів, своїх товаришів і приятелів, кинув просте й радісне життя пастуха й задля неї оселився серед чужих, став служником, приймаком у недобрих людей, що користалися з його закоханості і змушували тяжко працювати. Потім з’явився той ненависний Нала, і почалося його нещастя. Нала відняв у нього дружину, бо він був могутній, багатий раджа, його розкішні шати й намети, його коні і челядь спокусили вбогу, не звиклу до розкошів жінку, йому, певне, й не треба було на це багато зусиль. Проте чи міг би він справді спокусити її так швидко й легко, якби в душі вона була вірна і скромна? Ну та чи раджа спокусив її, чи просто здобув, проте завдав йому такої тяжкої муки, якої він доти ще ніколи 3не переживав. Але він, Даса, помстився, убив того, хто вкрав його щастя, то була для нього велика, радісна хвилина. Та йому відразу довелося тікати; багато днів, тижнів, місяців він ховався в кущах і в очереті безправним блукачем, не довіряючи жодній людині. А що тоді робила Праваті? Про це вони ніколи не розмовляли. В кожному разі, вона не побігла за ним, а почала шукати і знайшла його аж тоді, коли він як первородний був проголошений володарем, тоді він їй знадобився, щоб сісти на трон і оселитися в палаці. Тоді вона з’явилася, забрала його з лісу від достойного самітника. Його одягли в розкішні шати, зробили раджею, та все це тільки здавалося пишнотою і щастям, а насправді — що він тоді залишив, на що поміняв своє лісове життя? Поміняв на розкоші і обов’язки володаря, обов’язки, що спершу здавалися легкими, та потім ставали все важчі й важчі, поміняв на вродливу дружину, солодкі години кохання з нею, а ще на сина, на любов до нього й на дедалі більшу тривогу за його життя і щастя — адже на порозі стояла війна. Ось що принесла з собою Праваті, коли знайшла його тоді в лісі біля кринички. А що ж він залишив, від чого відмовився? Залишив мирне лісове життя, побожну самоту, відмовився від сусідства й прикладу праведного йога, відмовився від надії стати його учнем і послідовником, від глибокого, осяйного, нічим не скаламученого душевного спокою мудреця, від сподівання визволитись від життєвої боротьби і пристрастей. Зачарований вродою Праваті, понадившись на жінку, заразившись її марнославством, він збився з того єдиного шляху, де можна здобути волю і спокій. Ось яким тепер здавалося Дасі його життя, та й справді його легко було витлумачити саме так, коли дещо приховати, а дечого не помітити. Не помічав він, між іншим, того, що зовсім не був ще учнем самітника, навіть уже мав намір сам його залишити. Ось як легко все змішується, коли оглядаєшся назад.
Цілком інакше дивилася на ці речі Праваті, хоч вона куди менше за чоловіка думала про них. Про Налу вона зовсім забула. Навпаки, якщо її не зраджувала пам’ять, то саме вона заклала підвалини Дасиного щастя, дала йому все, що він має, —
Даса добре бачив, як заприязнилася його дружина з тим Вішвамітрою, як вона захоплювалась ним і дозволяла захоплюватися собою веселому, відважному, мабуть, трохи поверховому й не дуже розумному воєначальникові, що завжди голосно сміявся, мав міцні зуби й виплекану бороду. Даса дивився на це з гіркотою і водночас зневажливо, вдаючи з себе глузливого і байдужого. Він не шпигував за ними й не хотів знати, чи приязні стосунки цієї пари перейшли межу дозволеного, межу пристойності, чи ні. Він дивився на закоханість Праваті у вродливого воєначальника, на те, що вона віддавала йому перевагу перед своїм надто вже не героїчним чоловіком, так само зовні байдуже, але в душі з гіркотою, як привчив себе дивитися на все, що відбувалося навколо нього. Чи дружина справді вирішила зрадити його чи тільки хотіла таким чином показати свою зневагу до його поглядів, не мало значення, але горе було, воно більшало, наближалось, насувалося на нього, як війна, як доля, його ніщо не могло стримати, не було іншої ради, як прийняти його, покірно витерпіти, і саме в цьому й полягали мужність і героїзм Даси, а не в воєнних наступах і завоюваннях.
Чи захоплення Праваті начальником кінноти або захоплення начальника кінноти нею залишалося в межах пристойного й дозволеного, чи посунулося далі, принаймні дружина — Даса розумів це — була менш винна, ніж він сам. Йому, Дасі, мислителеві, якого мучили сумніви, дуже хотілося б скинути на дружину вину за своє розбите щастя чи хоча б поділити з нею відповідальність за те, що він заплутався в тенетах кохання й шанолюбства, помсти й грабіжницьких наскоків; так, подумки він вважав жінку, кохання й хіть відповідальними за все зло на землі, за весь шал і буяння пристрастей, за перелюбство, смерть, за вбивство і війну. А проте він дуже добре знав, що Праваті не винна, що вона не причина, а швидше жертва, що ні її врода, ні його кохання до неї не зробили її тим, чим вона стала, що вона — тільки порошинка в сонячному промінні, тільки хвилька в річці й що він сам повинен був ухилитися від жінки й від кохання, від жадоби щастя й шанолюбних прагнень і або залишитися пастухом, задовольнившись своєю долею, або піти таємничою стежкою йогів і перемагати свої вади. Але він відмовився від цього, пропустив нагоду, він або не був покликаний до великого або зрадив своє покликання, і дружина, зрештою, має рацію, вважаючи його за боягуза. Зате в нього був син від неї, гарний, лагідний хлопчик, за якого він так боявся і саме існування якого все ще надавало сенсу й ваги його життю; так, це було велике щастя, хоч і болісне, сповнене тривоги, а все ж таки щастя, його власне щастя. І ось за це щастя Даса платив тепер муками, гіркотою в серці, готовністю йти на війну, вбивати, усвідомленням, що він іде назустріч своїй лихій долі. Десь там у своїх володіннях сидів раджа Ґовінда, якого під’юджувала мати вбитого Нали, того спокусника, що залишив по собі таку недобру згадку, і дедалі частіше наскакував на його землі, ставив дедалі нахабніші вимоги, і тільки союз із могутнім раджею Гайпалі надав би Дасі такої ваги, що він міг би змусити підступного сусіда дотримуватися давніх угод. Проте Гайпалі, хоч ставився до Даси прихильно, був родичем Ґовінди і ввічливо ухилявся від усіх спроб укласти такий союз. Отже, не було змоги уникнути лиха, не було надії, що переможе розум і людяність, неминуче наближалось і треба було його витерпіти. Даса вже й сам майже хотів, щоб почалася війна, щоб нарешті вдарили всі ті блискавки, що мали вдарити, і швидше сталося те, від чого однаково не втекти. Він ще раз навідався до раджі Гайпалі, без будьякого наслідку обмінявся з ним милими словами, далі закликав раду до поміркованості й терплячості, але вже без особливої надії, і, звичайно, озброювався. В раді тепер думки не сходилися тільки в одному; чи на новий наскок ворога 3відповісти походом у його країну, чи чекати, поки ворог сам почне війну, щоб він постав перед народом і перед цілим світом як напасник і порушник миру.
Проте ворог не сушив собі голови такими питаннями і одного дня поклав край цим обговоренням, нарадам і ваганням. Ґовінда інсценізував великий наскок, що змусив Дасу й начальника кінноти з найкращими його вояками поспішити до кордону, а поки вони були в дорозі, спрямував головні свої війська в глиб країни, підійшов до столиці, здобув міську браму й оточив палац. Дізнавшись, що його дружина й син сидять в обложеному палаці, а на вулицях міста точиться кривавий бій, Даса відразу повернувся назад; серце в нього стискалося від страшного болю, коли він думав про Равану і про смертельну небезпеку, яка йому загрожує. Тепер уже ніхто б не сказав, що це обережний полководець, який не любить війни; знавіснівши з горя і люті, він щодуху помчав зі своїми людьми до столиці, застав на всіх вулицях запеклий бій, добувся до палацу, неначе божевільний, кинувсь на ворога і бився, аж поки наприкінці того кривавого дня не впав додолу знесилений і весь поранений, Коли Даса прийшов до пам’яті, він був уже бранець, битва програна, а місто й палац у руках ворога. Його, зв’язаного, підвели до Ґовінди, Той глумливо привітав його і звелів відпровадити до кімнати; то була та сама кімната з різьбленням і позолотою на стінах, де лежали його книжки. Там, на килимі, випростана, із скам’янілим обличчям, сиділа його дружина Праваті, позад неї стояла озброєна варта, а на колінах вона тримала сина; [66] мов зламана квітка, лежало тендітне мертве тіло, обличчя посіріло, одяг був просякнутий кров’ю. Дружина не обернулася, коли ввели її чоловіка, не підвела очей, а невидющим поглядом дивилася на маленького мерця. Дасі здалося, що вона якось дивно змінилася, і аж за якусь хвилину він помітив, що в її косах, ще кілька днів тому чорних, мов крук, скрізь поблискувала сивина. Мабуть, вона давно вже сиділа так, заклякла, з дитиною на колінах, і обличчя в неї було наче маска.
66
…а на колінах вона тримала сина… — Образові Праваті з мертвим сином на колінах Гессе явно надає рис архетипу Великої Матері (цей архетип вивчив і ввів у науковий обіг Юнґ), яка знов і знов народжує свою Дитину, душить її у своїх смертоносних обіймах і застигає в сльозах над її мертвим тілом. Ця безмежно лагідна і безмежно жорстока Мати, що все народжує і есе нищить свій плід, що бреше самим своїм буттям, — символ тієї ж таки майї.
— Равано! — зойкнув Даса. — Равано, сину мій, квіточко моя! Він упав навколішки і притулився обличчям до голівки вбитого; як молільник, стояв він перед безмовною дружиною і сином, обох оплакуючи, обом поклоняючись. Він відчував дух крові і тліну, змішаний з запахом трояндової олії, якою змащене було волосся хлопчика. А Праваті застиглим поглядом дивилася на них обох.
Хтось торкнув його за плече — то був один із воєначальників Ґовінди; він звелів Дасі підвестись і вивів його з кімнати. Даса не сказав Праваті жодного слова, і вона теж не озвалася до нього.