Гра в паралельне читання
Шрифт:
– Не хвилюйся, не питиму я. Просто охолону трохи. Втомився, запарився… Дістань-но мені з холодильничка мінералки!
– Якої вам?
– Як завжди, негазованої, зі швейцарських Альп.
Дочитавши до кінця, Віталій сидів ошелешений. І не стільки хитро закрученим сюжетом, що так відрізнявся від попередніх оповідань своєю загальнолюдською екологічною тематикою без натяків на чоловічо-жіночі стосунки, скільки… У голові його, наче в домашньому кінотеатрі, пронеслися відеорядом спогади: яскравий весняний день, вони з Лілею під’їжджають його
Вони з Лілею набрали дві п’ятилітрові баклажки, поставили їх на лавку всередині альтанки. Віталій повернувся до колонки, однією рукою натиснув важіль, а другу підставив під струмінь води – черпав долонею і сьорбав, черпав і сьорбав. Ліля дзвінко сміялася з нього: «Хлопчисько!» Цвірінькали горобці, яскравими плямами жовтіли посеред трави кульбаби. Маленька оаза в нетрях великого запилюженого міста дійсно зробила його в цю мить щасливим хлопчиськом, адже такі колонки в його дитинстві можна було зустріти на околицях Києва, де тоді ще залишалося чимало приватних будинків.
Віталій рвучко натиснув важіль, відпустив його і миттю вловив воду під краном обома долонями, засміявся і занурив обличчя в озерце, що утворилося в долонях. Завмер. Вода стікала по шиї за комір сорочки, у рукави попід манжетами, Ліля дивилася на нього і сміялася, мов дзвіночок. Це була несподівана мить щастя: він кохав її і знав напевне, що вона теж його кохає.
Раптом поруч прозвучав старечий голос:
– Умиватися підземною водою, без сумніву, корисно, але…
Він озирнувся. Позаду стояв літній чоловік із ціпком, поблажливо посміхався і похитував головою.
– Але пити її, боюся, не набагато корисніше, ніж ту, що у вас у кранах.
– Чому це? – здивовано перепитав Віталій, утерся рукавом і вказав рукою на прибитий до альтанки металевий прямокутник, де зазначалося, що свердловина має таку-то глибину, вода подається до бювету з глибин такого-то археологічного періоду і має такий-то хімічний склад…
– Тому що все це, перепрошую, брехня! – розвів руками пенсіонер. – Я шістдесят років віддав геології і живу тут поруч. Гуляючи, бачив, якими верстатами бурили тут землю місяць тому. Це були аж ніяк не машини глибинного буріння! Звичайнісінька свердловина, як у людей на дачах. Але в місті. У нашому нещасному загидженому місті! Для мене це так само очевидно, як і те, що ви – чоловік, а не жінка, а ваша чарівна супутниця – жінка, а не чоловік!
Читаючи надіслану Жанною «позагендерну» страшилку, Віталій мимохіть бачив за літерами тексту саме ту мізансцену: весна, спека, альтанка, колонка, кришталева вода і веселка у крапельках, що розлітаються на плитку…
«Як це можливо?! Чому? – думав він. – І ця раптова зміна настрою оповідання! Так само, як тоді після слів пенсіонера-геолога, який мимоволі підкинув ложку дьогтю в ту щасливу мить…»
Віталій знову впився очима в текст, пробігаючи його із самого початку рядок за рядком. Раптом він здригнувся.
– А чого це ти тут сидиш у темряві? Так захопився, що й не чув, як я прийшла? Що читаєш?
Він не помітив,
– Я? Я… Та то Синявського дружина почала раптом писати якусь прозу, прийшла сьогодні і несподівано… Несподівано попросила мене почитати і висловити думку… Я сказав, що не великий знавець літератури, але незручно було відмовити, то вона мені й скинула з флешки. Ось… Читаю ось…
– А мені покажеш? – усміхнулася дружина і поклала йому руку на плече.
– Звісно, ти роздягайся, повечеряй, зараз я піду поставлю чайник. Іди, мий руки.
Дружина вийшла. Віталій глибоко вдихнув, затримав подих, повільно видихнув і розгублено глянув на монітор. Серце його калатало. Щось раптом ускладнилося, щось пішло не так…
5
Жанна після роботи вирішила дійти до готелю пішки. День був прохолодний, але світлий, прозорий, сонячний. Лишень починало вечоріти, і їй захотілося руху, повітря, можливості побути на самоті, пройтися, подумати. І було про що. Може, то на неї впливала осінь: рік тому, десь під зиму, так само невдоволена собою, Віталієм, їхніми безперспективними стосунками, вона зробила спробу все змінити. Але… Швидко відчула щось подібне до ломки, залежності, а тут ще й занудні холодні листопадові дощі, сіре, раптом недружелюбне місто, чужі, байдужі обличчя… Хоча, здавалося б, жінка в чоловічому колективі, молода, приваблива, незакомплексована, – чого тобі бракує? Озирнися навколо, обирай найкращого – і вперед!
Вона дійсно вирішувала сама, а не підкорювалася і дякувала долі, коли обирали її. Віталія також обрала Жанна. А він піддався. Після того не раз питав її, чому саме він? Адже того вечора було чимало й інших чоловіків у ресторані «Піросмані», прикрашеному ззовні і зсередини репродукціями картин грузинського майстра. У великій залі за трьома окремими столами святкували чергову зустріч однокласників три різні покоління «школярів». Віталій не раз повертався у спогадах до того вечора. Але вона мовчала. Знизувала плечима і зводила все на жарт.
Жанна сумно посміхнулася своїм спогадам. На кухні квартири, у якій вона останні роки мешкає, висить репродукція, подарована Віталієм на згадку про їхнє знайомство. На темному тлі яскравою плямою притягує погляд грузинський чоловік у довгій червоній сорочці та жовтому крисатому капелюсі. Стоячи у воді в підкочених штанях, він розгублено тримає в одній руці вловлену рибину, а в другій – відро. Чимось той чоловік нагадує Жанні Віталія.
Під час повільного танцю раптом згасло світло й обірвалася музика. Жанна не втрималась і поцілувала його. Довго. Спрагло. Щиро. Коли знову загорілося світло і всі тому зраділи, вона просто стояла поруч, а спалах люстр освітив саме такий розгублений погляд Віталія – погляд піросманівського рибалки.
Її думки перервало рипіння машини, що пригальмувала поруч.
– Дівчино, що ж ви так необачно блукаєте сама напівтемним чужим містом? – засміявся з-за керма Андрій. – Жанночко, велкам [5] ! Сідайте, довезу вас до готелю чи куди скажете!
Спочатку вони каталися містечком – Андрій примудрився взяти на тиждень в оренду у місцевого знайомого стареньку радянську «Волгу».
– Лише сто гривень за добу, уявляєте?! У провінції сто гривень – гроші! Це трохи знайомі люди. І їм копійка, і мені не збивати ноги, – розповідав він.
5
Ласкаво просимо! (з англ.)