Граната на двох
Шрифт:
На нашу радість, у мене в кишені знайшлася розлізла цукерка.
Місько закрутив пляшечку і поставив її на камінь.
— Як ти думаєш — Нуська теж отруїться?
— Не думаю. Вона нас так сильно не любить.
— От свиня! Ну за що нас не любити?
— І то правда.
— Про нас, напевно,
— Що там в газетах! Про нас книжку напишуть. «Юрко і Місько — найбільші кумплі». От як вона буде називатися.
— Ні, не так, а «Місько і Юрко». Ми ж домовились.
Проте мені така назва не дуже подобалась, і я сказав:
— А ліпше буде ось як: «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи». Правда, гарно?
— Еге, як у кіно… Як ти думаєш — може, про нас і кіно знімуть?
— Ясно — знімуть. Індійське.
— Чому індійське?
— Бабця моя каже, що індійські фільми найкращі в світі.
— Нуська подивиться — і гірко заплаче… Але вже буде пізно.
— На ній тепер ніхто не вжениться. Всі будуть казати: «І як ти могла довести до смерті таких гарних хлопців?» Скажи?
— Я думаю, що мій тато її заб’є. Він їй такого не подарує.
— Ясно — не подарує,— погодився я.
— Може, нам треба лягти? — запитав не в річ Місько.
— Для чого? — не зрозумів я.
— А що — сидячи вмирати?
— Звідки я знаю? Я ще ніколи не вмирав.
Ми лягли в траву і задивилися в небо.
— А давай після смерті будемо приходити до Нуськи і страшити її? — запропонував Місько.
Мені ця думка дуже сподобалась.
— Давай… А ще можна стати упирами і пити її кров.
— Ух ти! Точно?
— Ну!
— Тоді давай ще й з Кобри кров пити.
Це наша вчителька, ми її терпіти не можемо.
— Хе-хе! — втішивсь я. — Пам’ятаєш,
— Тепер хай знає.
Ми замріяно замовкли.
Я подумав, чи не пора признатися Міськові, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину він уже літає попід вікнами Нуськи і страшить: «Гу-у-у!» Навіть губи його були зараз в дудочку. Блажен віруючий, як не раз говорила моя бабуся.
Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.
— Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?
— То, власне, ми з ним обоє і знайшли, — сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. — Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…
— То це ти був із ним?
— Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.
— І ви з ним її викопали?
— Так.
— А потім обклали дровами й підпалили?
— Так.
— Обоє?
— Так. Нас тільки двоє й було.
— І коли вона вибухнула, ви були разом?
— Були разом.
Він дивився на мене, мов на марсіанця. Здавалось, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».
— І коли вона вибухнула, були разом… — повторив, не зводячи з мене вологих очей. — Але ж… але ж…
Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути — чому Місько? Чому саме він?