"Грант" викликає Москву

Ардаматский Василий Иванович

А Кулешов тим часом уже давно звернув увагу, що між складачем Глушковим і вантажником Ястребовим існує якийсь зв’язок, а не просто знайомство, тим більше, що по роботі вони зовсім не були зв’язані. Він уважно стежив за ними, але довго нічого особливого помітити не міг. Та коли Савченко зажадав од своїх людей, щоб ті активніше розшукували червоних і пообіцяв за це велику нагороду, Кулешов вирішив свої невиразні підозріння видати за упевненість в тому, що шрифти з друкарні виносив складач Глушков і вантажник Ястребов.

Їх арештували, і Глушков,

не витримавши катувань, признався, що крав шрифти для підпільників. Однак нікого з тих, кому він ці шрифти передавав, не знав і назвати їх не міг. Але він сказав, що зв’язав його з підпільниками вантажник Ястребов.

Що після цього перепало на долю Олекси Ястребова, можна тільки уявляти і схилити голову перед його мужністю: він нікого не виказав.

Коли Ястребова арештували, Шрагін об’явив по групі стан тривоги і наказав припинити на деякий час будь-яку діяльність…

Протягом цих двох неспокійних тижнів, поки стало відомо, що Ястребов і складач Глушков страчені, працював тільки Володимир Величко. «Впровадження» його в церкву пройшло успішно. Величко швидко знайшов спільну мову з таким же липовим, як і він, попом Савелієм, і той звалив на нього не тільки всі церковні справи, але й примусив переписувати начисто і підшивати в папки фінансову звітність комітету націоналістів. Отут і довідався Величко про те, що метранпажу друкарні Кулешову за розпорядженням СД видали велику грошову премію. Все стало ясно…

В суботу після вечерні «отець» Савелій сказав Величку, що завтра вранішня служба відміняється, в церкві відбудуться збори українського активу і їм обом доведеться реєструвати присутніх на зборах.

— Біля входу поставимо стіл, і щоб ні один не випав із списку, — наказав «отець» Савелій.

— А чого так строго? — наївно поцікавився Величко.

— Чого, чого? — вищирився «отець» Савелій. — На восьму ранку будь тут, і вся розмова!

— Бути так бути, — ображено відізвався Величко і зітхнув. — Хотілося в неділю хоч випити спокійно — і ось на тобі.

Величко знав, чим зацікавити «отця» Савелія. Почувши про випивку, піп пожвавішав:

— А що в тебе є?

— Сльоза божа, — сумно відповів Величко.

— Брешеш!

— Дев’яносто градусів, як у аптеці.

— А якщо ми сьогодні на двох приймемо?

— І обидва завтра спатимемо на реєстрації? — все ще ображено і навіть сердито говорив Величко.

— Хіба ми діти, чи що? — наполягав «отець» Савелій. — Ну добре, ти, Петровичу, чого надувся? Катай-но за своєю сльозою, а я — додому, розпоряджуся щодо пристойної закуски. Гаразд?

Величко поопирався трохи і пішов по спирт. Все життя не переносячи спиртного, він з огидою, майже з жахом думав про майбутню випивку. Але нічого не поробиш — наказ є наказ, Шрагін вимагав прискореної розвідки всіх справ ватажків націоналістичної банди…

Все в будинку «отця» Савелія, та й сам будинок, присвоїв цей мерзотник. Навіть його коханка — моторна горласта молодичка — була домробітницею в колишніх хазяїв будинку.

І Савелій був переконаний, що все це він узяв за повним правом людини, котрій Радянська влада, або як він казав, совдепи, не давали життєвого ходу.

— Ти не уявляєш, як тихесенько я жив, — розказував він Величку. — Хто Першого травня перший приходив на збірний пункт з отаким бантом на грудях? Я приходив. Хто на всіх зборах був завжди «за» і ніколи «проти»? Я був. А жити ж хотілося не так. Авжеж, не так. Одного разу спробував урвати у совдепів шматочок. Так спіймали, за грати сунули, мерзотники. Роки життя на смітник пішли. І я ждав, ждав. Було в мене передчуття. І от прийшла, так, прийшла моя часинка. В цьому будиночку жив зубний лікар. Будинок — повний келих, будь здоров. Оце все, що на столі, — ще його запасики, так, його. Ну і як тільки німці почали єврейську націю ліквідовувати, я тут як тут… І на церкву я, брат, теж зарані націлився. І тут теж усе вийшло як по писаному, так, як по писаному. Колишній піп дременув, а я тут як тут. Але, правду тобі кажучи, щодо церкви, то я помилився — доход тут мишачий, а клопоту — кінь не вивезе. Це ж прямо щастя, що ти об’явився. А головне, мені поталанило тільки тому, що за паспортом я українець. Було забув про це й думати — і раптом на тобі, пригодилося, та ще й як! Пан Савченко всім нам ве-елику дорогу відкриває. Так, ве-елику…

Після першої ж склянки спирту «отця» Савелія потягнуло на політику.

— Добре, коли б німці під себе підім’яли всю землю, — просторікував він. — Щоб навкруги куди б не глянув — одна влада, один порядок, і скрізь тобі шана і життя собі на втіху. А до того ж, Петровичу, йдеться, так, йдеться.

— Схоже на те, — погодився Величко.

— Схоже, схоже, — передражнив «отець» Савелій. — Навіть наш Савченко пластинку міняє, учув, куди вітер лозинку гне, так, учув.

— Про що це ти? — спитав Величко.

— Авжеж, міняє пластинку пан Савченко, — говорив «отець» Савелій, що до краю розійшовся від випитого спирту. — Я хто? Я всього-на-всього піп і тільки секретар-скарбник у комітеті. А й я почав тривожитися, коли наш вождь зарядив трубити про самостійну Україну. Яка, я думаю, самостійна? А куди німці подінуться? Чи вони ні до чого? Ні, думаю, не туди він мушку наводить, так, не туди. І я наче в воду дивився. Не минув і тиждень, а пан Савченко мушку крутить зовсім у інший бік. Усе — на допомогу німцям, усе. І завтрашні збори для того ж: усім — ловити червоних і рожевих. Он яке діло!

Вони випили ще, і «отець» Савелій раптом мрійно сказав:

— От коли б спіймати якогось червоного гуся, та щоб покрупнішого. Великі гроші обіцяє за це Савченко, так, великі. Везе ж людям! Завтра на зборах даватимуть премії тим, хто відзначився. Хто з євреями возився, тим по десять тисяч відвалюють.

— Карбованців? — не повірив Величко.

— Яких карбованців? — загорлав сп’янілий «отець» Савелій. — Марок! І не цих сортирних, а тих, справжніх! Легко сказати!