"Грант" викликає Москву
Шрифт:
— Так, не без того, — неуважно відповів Шрагін.
Йому здавалося, ніби він був винен у тому, що Релінк має можливість говорити про відсутність помітного опору окупантам.
Розділ 21
Уже цілий тиждень Федорчук ночами рив підземний хід до тайника із зброєю і вибухівкою. Це була пекельна робота: стоячи рачки, сокирою вирубувати землю, потім вигрібати її і розсипати на городі. А треба ж прорити майже десятиметровий хід. От коли стала в пригоді йому важка атлетика. Та що вона в порівнянні з цією роботою? Обличчя в юнака змарніло, стало сірим, розкішний
А три дні тому Федорчук почув за огорожею гучні голоси. Він подивився у щілину й завмер: у недобудоване приміщення, під яким був його тайник, в ту кутову частину, яка була вже під покрівлею, вселялися німецькі солдати. Федорчук вирішив рити далі, тільки замінив сокиру багнетом од гвинтівки. Тепер стало ще важче. Але наступного дня до нього приєднався Харченко. Працювали навперемінно. Поки один відсиджувався в сарайчику, другий працював. І от, нарешті, на Федорчука обвалився останній шар землі, і він побачив знайому дошку. Це було дно тайника.
На другий день вибухівку і зброю взяли з тайника і переховали в сарайчик і в будинок Федорчука, Частину вибухівки поніс до себе Харченко.
Першим об’єктом для диверсійного удару обрали німецьку ремонтну автобазу і склад автомайна, що розмістилися в саду. Ковальов, який працював на залізничній станції, повідомив, що на адресу цієї бази прибуває дуже багато всякої техніки.
Вирішуючи завдати першого удару саме тут, Шрагін розумів, що матеріальні втрати від диверсії можуть бути не дуже великими, але головне полягало в моральному ефекті — садок, де розташувалася база, був у центрі міста, і люди стануть очевидцями ще одного епізоду боротьби патріотів з окупантами. А це важливіше за втрати матеріальні…
У неділю Федорчук і Харченко, як благонамірені городяни, прогулювалися містом. А чому їм і не погуляти, якщо їхні документи свідчать, що й минулого тижня вони сумлінно працювали на користь нового порядку?..
Молодики побували, звичайно, біля міського саду. Проте не помітили ніяких ознак життя — німці свято дотримувалися неділі. На алеях саду лежав чистий, неторканий сніжок. Але і в будні німці працювали тут тільки вночі, і це дуже ускладнювало майбутню операцію. Шрагін вимагав цілком точно з’ясувати, в які години на базу привозять техніку. Федорчук і Харченко уже кілька разів ходили у нічну розвідку і встановили, що вантажні машини з технікою прибувають на базу не пізніше третьої години ночі і що на складі постійно є не менше двадцяти солдат. Шрагін наказав провести ще одну перевірочну розвідку. Це наступної ночі зробить Федорчук. А поки що він і Харченко гуляли по місту.
Вони йшли через центр і тільки тепер помітили, що навкруги сонячний грудневий день і місто, припорошене сніжком, виглядало чистеньким і навіть повеселілим. Але воно таке безлюдне, що прогулюватися цим пустинним, мертвим містом було небезпечно.
— Давай покличемо Юлю? — запропонував Федорчук. — Вона вже відчергувала, візьмемо її і підемо до нас чай пити.
— Не небезпечно?
— В ресторан ми не поліземо…
Вони ввійшли в довгий вузький двір позад ресторану, і
З маленьких дверей вийшли Федорчук, Юля і кремезний німець у військовому кітелі, але без будь-яких знаків розрізнення. Харченко на всяк випадок вирішив удати, що не знає ні Федорчука, ні Юлі, а ті, стоячи біля дверей, весело про щось погомоніли і почали прощатись. Німець поцілував Юлі руку, з Федорчуком міцно поручкався і зник за маленькими дверима. Федорчук кивнув другові:
— Пішли!
Коли вони відійшли од ресторану далеченько, Харченко спитав:
— Що це ти за дружка завів?
— Постривай, Павле… — відповів Федорчук.
Юля вже давно виконала вказівку Шрагіна і працювала перекладачкою в ресторані для офіцерів воєнної авіації. Вона була красива, жваво розмовляла по-німецькому і мала серед офіцерів великий успіх. Шрагін почав діставати від неї ділові повідомлення. Так завдяки Юлі Москва своєчасно узнала про перекидання з Франції на Кавказ третьої повітряної армії… І от кілька днів тому, під час Юлиного чергування, з нею зайшов у розмову дуже дивний німець. Він був у військовій формі, але яке в нього звання, зрозуміти було неможливо. Проте німець жив у готелі, а це рядовому солдатові не по кишені. Він розпитував Юлю про життя в місті, цікавився, як вона ставиться до німців. Юля, звичайно, змалювала життя міста і своє життя у найрожевіших барвах. Він серйозно вислухав її і сказав, що уже встиг сам дещо побачити і тому думає, що Юля каже неправду.
— Навіщо? — спитав він, заглядаючи їй в очі.
— Може, іншим і не так добре живеться, як мені, але людина ж судить по собі, — грайливо відповіла дівчина, поправляючи своє модно валком причесане волосся.
— Це не схоже на росіян, тим більше на радянських, — сказав німець. — Адже я бував у вашій країні раніше і ще тоді захоплювався розвинутим у вас почуттям колективу, товариства.
Почувши це, Юля мимоволі оглянулась на всі боки.
— Не бійтеся, — шепнув німець.
— А мені боятися нічого, — навмисно не притишуючи голосу, сказала Юля, дивлячись у вічі німцеві своїми великими чорними очима.
— Думаю, це теж не зовсім правильно, — усміхнувся німець і спитав: — Як вас звати?
— Юля… Юля Федорчук.
— А мене Вальтер. От ми й познайомились.
Юля мовчала.
— І ще я хочу сказати вам, що я жонатий і дуже люблю свою дружину, у нас двоє діток. Хочете подивитись? — Він вийняв з кишені портмоне, в якому всередині під слюдяним папірцем була фотографія некрасивої жінки, що обнімала двох хлопчиків дошкільного віку. — Це Петер, а це Іохім, а це моя Анна, — показував Вальтер. — Отже, я прошу вас не думати, що в мене є якісь приховані думки. Просто я тут страшенно самотній. І потім мені хочеться поговорити з радянською людиною. Звідкіля ж ви так добре знаєте німецьку мову? — раптом спитав він.
— А я німкеня, — з викликом відповіла Юля і помітила, що Вальтер насторожився.
— Але ви назвали зовсім не німецьке прізвище, — сказав він.
— Чоловіка вибирають не за прізвищем, — усміхнулась Юля.
— І ви приїхали сюди… з нашими?
— Я народилася в цьому місті, і таких німців тут повно-повнісінько.
Вальтер усміхнувся, але якось вимушено. Він, мабуть, ще не вірив Юлі.
— Звідкіля ж тут такі німці? — спитав він.