"Грант" викликає Москву

Ардаматский Василий Иванович

Він постукав у двері двічі сильно і двічі тихіше. Минуло хвилин п’ять, перш ніж двері відчинились, і Шрагін побачив оброслого сивою щетиною чоловіка в червоній майці і піжамних смугастих штанах.

— Вам кого? — хрипло спитав чоловік.

— Пробачте, будь ласка, але я хотів би довідатися, коли повернеться Єлизавета Петрівна? — неголосно сказав Шрагін умовну фразу.

На обличчі у чоловіка виникла ціла гама переживань: переляк, здивування, недовіра.

— Єлизавета Петрівна повертається сьогодні, ви можете її… почекати… — затинаючись, промовив він, нарешті,

фразу пароля у відповідь.

Вони пройшли в маленьку занехаяну кімнату, де стояло ліжко з пом’ятою, неприбраною постіллю, один-єдиний стілець і стіл, на якому лежали книги і рештки їжі. Книги лежали на підвіконні і на підлозі біля ліжка. Шрагін пам’ятав, що хазяїн квартири мав бути чи то журналістом, чи то редактором, а може, навіть письменником. Москва тоді точних відомостей про нього не мала.

— Давайте знайомитись, — усміхнувся Шрагін, подаючи руку хазяїнові квартири. — Ігор Миколайович.

— Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу, — пробурмотів він, потискуючи руку Шрагіна своєю холодною рукою. — А я… мене звуть… Олексій Михайлович. Ви сідайте, будь ласка. От сюди… — він підсунув Шрагіну стілець, а сам сів на ліжко.

— Ну, як у вас ідуть справи? — запитав Шрагін.

— Які там справи… — мляво сказав Олексій Михайлович. — Ніяких справ я не знаю. — Він ловким і звичним рухом вихопив з-під ліжка пляшку з румунською горілкою цуйкою і поставив її на стіл. — Чи не хочете?.. Для бадьорості.

— Спасибі, від ковтка не відмовлюсь, — силувано усміхнувся Шрагін. Йому хотілося якомога скоріше встановити контакт з цією людиною, хоч усе в цій кімнаті і сама ця людина викликали в нього занепокоєння.

Вони випили за зустріч, випили по черзі з одної захватаної брудної склянки.

Олексій Михайлович одразу ж наповнив склянку горілкою і підсунув її Шрагіну.

— Я пас, — відмовився Шрагін.

— А я прийму… для бадьорості… — Олексій Михайлович зобразив щось схоже на посмішку і одним ковтком осушив склянку. Він похлинувся і, прикривши рот долонею, сказав: — Хай йому грець, усьому цьому… — і хотів знову взяти пляшку, але Шрагін відставив її.

Олексій Михайлович розгублено подивився на нього і раптом заговорив швидко, ображено:

— Про яку роботу ви питаєте? Яка робота? Мене ж як залишили тут? Я безпартійний, тихо працював коректором у багатотиражці. А мене чомусь викликають в НКВС і кажуть: «Залишитесь у місті. Постарайтеся влаштуватися до німців у газету. Це, — кажуть, — наказ Батьківщини, і відмовлятися не можна, а коли потрібно буде — до вас прийде людина». Я й залишився. У німців в газеті служу. Як і раніше, коректором. Не падлючу, звичайно, але платню від них маю, на цуйку вистачає. А людина обіцяна так і не прийшла. От вам і вся моя робота.

— А вам тоді, в НКВС, ніяких адрес не дали? — спитав Шрагін.

— Аякже, дали, дали, аж дві, — закивав він головою. — Приходжу на одну адресу, кажу пароль: «Я від Івана Івановича. У вас продається швейна машина?» А у відповідь на мене вирячили очі: «Яка машина? Який Іван Іванович? Ви, — кажуть, — щось наплутали…» Я почав сперечатися: мовляв, нічого я не наплутав. Тоді мене просто

шугонули матірщиною. На другу адресу я зовсім не пішов, однієї вистачить.

— Дайте мені другу адресу.

— Ради бога: Південна вулиця, двадцять сім, квартира п’ять.

— Який пароль?

— Та той же — про машинку, тільки не від Івана Івановича, а від Івана Петровича.

— Відповідь?

— «Іван Петрович попередив вас, що машинка потребує ремонту? Подивіться її самі».

«Так, цвях з дротом на місці, а більше нічого нема…» — думав Шрагін.

— Ви не думайте, що я гад якийсь, — порушив мовчанку Олексій Михайлович. — Ви дайте мені завдання, то я з радістю. Залишався ж я наосліп, але за рік такого тут надивився… Я ж сам пробував. Вичитав якось газетну полосу, дивлюсь — фраза: «Чесний труд в ім’я великої Німеччини», і — в слові «труд» друкарська помилка: замість «д» стоїть «п». То я не виправив, газета отак і вийшла: «чесний труп в ім’я великої Німеччини». Ну й що? Ніхто цього навіть не помітив. Папір — рвань, друк сліпий… — Він помовчав і говорив далі, незрозуміло посміхаючись: — Дійсно, Ігоре Миколайовичу, не так ми все це уявляли, не так…

— Ви по собі, Олексію Михайловичу, не міряйте, — миролюбно зауважив Шрагін. — Від того, що роблять у вас люди, які сидять у катакомбах, у гітлерівців мороз поза шкірою.

Олексій Михайлович підвів голову, і в його очах Шрагін побачив образу.

— Навіщо ви так, Ігоре Миколайовичу? — тихо і сумно спитав він. — Я ж нічим себе ще не запоганив, а якщо оцю п’ю цуйку, то куди ж мені подітись? — Помовчавши, він спитав так само сумно: — То що ж, я вам справді потрібний?

— У такому стані — ні, — відповів Шрагін. — Можу вам тільки порадити: опануйте себе і зрозумійте — одного дня вам доведеться відповісти на питання, що ви робили для свого народу, коли він обливався кров’ю. Ловили друкарські помилки в погані, пили цуйку, що ще? Що ще, Олексію Михайловичу? Подумайте про це, поки не пізно…

Коли Шрагін вийшов на вулицю, було вже темно. Треба було обдумати, чи йти на явочну адресу, яку він зараз дістав. Треба йти. Найменшу можливість встановити зв’язок з місцевим підпіллям він повинен використати.

Саме повинен…

Розділ 42

Шрагін уже зрозумів, чому начальник одеського порту Нельке зустрів його так люб’язно. Його втягували в грандіозну аферу, план якої був, однак, зовсім нескладний. Нельке подасть у Берлін дані про те, що порт потребує великого ремонту. Представник німецької міської адміністрації (він був присутній на обіді) підтвердить дані Нельке. Ремонт брала на себе румунська будівельна фірма. (Два її представники теж сиділи тоді за обіднім столом). Ремонтні роботи зроблять на копійки — про людське око, а всю величезну суму, асигновану на ремонт, поділять між собою учасники афери. Шрагін теж матиме досить великий шмат. За це від нього потрібно тільки одне — домогтися, щоб після його доповіді про поїздку в Одесу адмірал Бодеккер послав у Берлін шифрування, яке підтримувало б доконечну потребу ремонту.