"Грант" викликає Москву

Ардаматский Василий Иванович

Відшукав у книжечці для нотаток номери телефонів двох своїх друзів по офіцерській школі. Телефони не відповідали. І тут Релінк пригадав, що генерал Штромм, переїжджаючи в Берлін, залишив йому свій тутешній телефон. Він подзвонив йому з кімнати чергового офіцера.

— Тут Штромм, — почув він знайомий голос.

— А тут Релінк.

— О, ви в Берліні? Де зупинились?

— Готель «Адлон», кімната тридцять дев’ять. Я хотів би вас побачити.

— Вечір вільний?

— Абсолютно, і є купа грошей.

— Чекайте на мене о двадцять першій нуль-нуль.

Розділ 44

Увечері

Релінк і генерал Штромм сиділи в недоладно-розкішному ресторані готелю.

— Майже як у Парижі, пригадуєте? — запитав генерал Штромм.

Релінк не відповів. Ні, це не було схоже на Париж, а головне, зовсім не схоже на те, що він бачив тут раніше.

Вони вже почали другу пляшку коньяку, але розмови, потрібної для Релінка, поки що не виходило.

— Сподіваюсь, ви задоволені моєю втечею од вас, хо-хо? — проти своєї звички гримотати басом тихо говорив Штромм. — Признайтесь, моя присутність там впливала вам на нерви.

— Аніскілечки, — відповів Релінк. — Я завжди потребував вашого досвіду і авторитету.

— Брешете, ви боялися мене, — заявив Штромм, але не категорично і наступально, як завжди, а якось байдуже. — Та ви мені давно подобаєтесь, Релінк. Я б із задоволенням перетягнув вас у Берлін. Адже я тепер не гаффеноберег, хо-хо, а начальник відділу в імперському управлінні. Це вам не жарт, хо-хо!

— Перетягніть, зробіть ласку, — жартома поканючив Релінк.

— Поки що не можу, хо-хо! Я ж утік од вас, мотивуючи, що ви там не потребуєте опіки.

Релінк силувано посміхнувся. Звичайно, після всього, що він пережив у Берліні за один цей день для нього було б щастям вирватися з далекого російського міста, а значить, і з своєї невизначеності чи навіть непотрібності. Але він не вірив Штромму і до його слів серйозно ставитись не міг. Зараз його цікавило інше. Він дуже ясно відчував, що в Берліні все змінилось; неначе за рік, поки він не був тут, трапилося щось, чого він не знає…

— Значно гірше, що у нас починають подаватись нерви, — сказав Штромм.

— Хіба є від чого?

Штромм поглянув на Релінка насмішкувато:

— А у вас не подаються?

— Поки що не помічав.

— Поздоровляю вас, — нахилив голову Штромм. Він налив собі коньяку, випив. — Берліну вкрай потрібні люди з міцними нервами. Я доповім про вас фюреру…

— Мої нерви в розпорядженні рейха, — підхопив жарт Релінк.

— Ні, Релінк, — похитав головою Штромм. — Берліну справді потрібні люди з міцними нервами, але не з такими міцними, як у вас, а то сам рейхсміністр поруч з вами виглядатиме неврастеніком… — генерал Штромм підсунувся до Релінка впритул. — Невже ви не розумієте, що добродії військові підвели нас, усіх нас: фюрера, вас, мене, всіх, хто довірив їм війну? Ми з вами — вірна гвардія фюрера — взяли на себе найважчу роботу, а ці вилощені що? Фюрер дав їм усе: катаються в «мерседесах», ад’ютанти відчиняють дверцята, з усіх боків обвішані орденами, а виявилося, що кишка в них тонка.

— А ви не перебільшуєте? Намічений прорив до Волги, щоб відсікти Москву від півдня і Сибіру…

— От, от! — перебив його Штромм зловтішним шепотом. — Вони всіх втягнули в цю гру: на стіні — карта, радіо передає зведення головного командування, а ви встромляєте прапорці. Ви ж не знаєте, що, вколюючи булавки в карту, ви стоїте по коліно в крові, в німецькій крові, Релінк! — генерал нервовим рухом руки розстебнув кишеню кітеля, витягнув звідти папірець і, обережно розгорнувши його, поклав перед Релінком. — Читайте.

Це

було стандартне повідомлення про героїчну загибель в ім’я перемоги на російському фронті Віллі Штромма.

— Для цього я пестив сина, так? — пошепки спитав генерал.

Вони довго мовчали. Релінку було моторошно. Все, що він почув од генерала, він уже чув і раніше, і взагалі в їхньому середовищі недовіра до високопоставлених генералів була традиційною. Але зараз уперше він відчув, що за цією недовірою стоїть щось визначене — можливо, вже непоправне нещастя.

— От, дорогий мій Релінк, куди завели нас «мерседеси» і білі рукавички, — сказав Штромм. Він уже опанував себе і був зовсім тверезий. — Я ж бачив, ви там, у своїй норі, стараєтесь, як справжній солдат нашої гвардії. Я це щиро кажу, але я бачив також, що всі ваші зусилля марні. Ви завдаєте удару спереду, а в цей час вас б’ють у спину. І знаєте, чому нема кінця вашій бійці? Та тому, що і росіяни вже розуміють, що ми загрузли в болоті. Згадаєте, що я вам казав, далі буде ще гірше…

В цей час джаз раптово припинив музику, і офіцер голосно повідомив з естради:

— Увага! Увага! В місті об’явлена повітряна тривога, просимо пройти в бункер.

У відповідь пролунали насмішкуваті вигуки, регіт, свист. Офіціанти забігали по залу з білими аркушиками рахунків. Кілька чоловік уже йшли до виходу. Підвівся і Штромм.

— Проведіть мене…

Перед від’їздом Релінка прийняв Отто Олендорф. Олендорф прочитав його доповідь і цілком схвалив її.

— Ви дуже правильно пишете про видозмінення опору, — сказав він. — Мені здалося тільки, що ви не визначили до кінця природу цього нового в тактиці нашого ворога. Вона відбиває загальний стан нашої боротьби у всьому її, я б сказав, світовому масштабі. Ми вступили в фазу затяжної і дуже важкої боротьби; це змагання на витривалість усіх сил і нервів в тому числі. Зараз не час з’ясовувати, що привело нас до цього…

— Я бачу своє завдання в одному, — сказав Релінк, відчувши, що Олендорф чекає від нього відповіді. — Знищувати ворога нещадно, вміло, щодня.

— Саме так, Релінк! — відповів Олендорф. — Однак я особливо наголосив би на вашому слові «уміло»! А головне, всеосяжне завдання ви прекрасно сформулювали самі — знищення. — Олендорф підняв палець. — Але — вміло, Релінк. І останнє: я представив вас до підвищення в званні, згодом порушуватиму клопотання про затвердження вас начальником СД міста.

— Спасибі, — скромно, з гідністю промовив Релінк.

— Відданість і вміння Берлін бачить і цінує. — Олендорф встав і своїм знаменитим красивим рухом підняв руку. — Хайль Гітлер!

Релінк схопився і теж викинув руку.

— Хайль Гітлер!

В цю хвилину все наче стало на свої місця, але — наче і тільки в цю хвилину…

Розділ 45

Ніколи не було так погано, як цього другого літа війни. Нема зв’язку з Москвою. Нічого невідомо про Харченка. Товариші, що пішли до партизанів, другий тиждень нічого не повідомляють. Федорчук і Величко, що лишилися в місті, по черзі щодня перевіряли «поштові» скриньки, через які могла прийти звістка, — вони були порожні. Гестапівці ще дужче лютували. Останнім часом навіть Шрагін з його документами почував себе на вулиці непевно: шпигуни СД хапали будь-кого. Днями арештували навіть німецького інженера, — їм, бачите, здалося, підозрілим, що той увечері надто повільно йшов вулицею. Адмірал Бодеккер їздив до Релінка виручати свого інженера.