"Грант" викликає Москву

Ардаматский Василий Иванович

— Я розвідник, а не сторож твого льоху, — визвірився Григоренко. — Піду пошукаю все-таки ту людину, яка обіцяла мені роботу.

Людина, що обіцяла йому роботу, справді існувала, але обіцянку давала ще минулого року, і з того часу Григоренко її не бачив. На базарі він і не шукав тієї людини. Не маючи останнім часом доручень од Шрагіна, він ходив на базар тільки для того, щоб показати товаришам, нібито в нього є там якісь справи і що він ще діє. Крім того, він знав, що в базарному натовпі менш

примітний і перебуває у відносній безпеці.

Прийшовши на базар, Григоренко, як завжди, проштовхався до будочки свого давнього знайомого годинникаря, якого за маленький зріст усі звали Карликом. Свого часу саме Карлик дав йому кілька поквапних уроків свого ремесла. Це була дуже добра людина, і Григоренко останнім часом з цього користався: він позичав у Карлика гроші під якісь майбутні заробітки. І хоча Григоренко перед ним гороїжився і брехав про якісь свої успіхи в комерційних справах, Карлик відчував, що насправді його знайомий живе дуже погано, і кожного разу до приходу Григоренка припасав для нього харчі. Він би й притулок дав Григоренку в себе, та сам наймав куток у великій родині.

— Здоров, Карлик! — весело привітав його Григоренко, протискуючись у будочку крізь вузенькі двері і сідаючи на ящик, біля якого висіли в повітрі коротенькі ноги годинникаря. Він працював, сидячи на високому дитячому стільці.

Карлик весело і дружелюбно подивився через плече на гостя, не уриваючи розмови з клієнтом, що приніс йому мертвого будильника.

— Обидві пружини лопнули, і ходова, і дзвінкова, — поставив він діагноз.

— Діти перекрутили, — засмучено пояснив клієнт.

— А навіщо вам дзвінкову лагодити, службу боїтесь проспати? — запитав Карлик.

— Яка ще там служба? — образився клієнт.

— Та я про те ж і кажу, — усміхнувся Карлик. — Дзвінок ми не лагодитимемо, а хід відновимо, хай цокають, а то може здатися, що все життя зупинилось. А за саму ходову пружину ціна ремонту наполовину менша.

Прийнявши замовлення, Карлик закрив віконечко фанеркою і повернувся до Григоренка.

— Їв сьогодні?

— Ніколи було, — зневажливо відповів Григоренко.

Карлик усміхнувся і дістав з-під стола окраєць хліба, на якому лежав маленький шматочок сала.

— Пригощайся.

У будочці потемнішало.

— Знову хуртовина, — зітхнув Карлик і щільніше притиснув фанерку. — Ну, як твій гешефт? Вийшов?

— Про борг турбуєшся? — Григоренко перестав жувати і, звузивши очі, глянув на Карлика.

— Дурний ти хлопець, — зітхнув годинникар. — Навіщо мені твій борг, я ситий і сплю в теплі. Ти чув про новий наказ?

— Що там ще? — недбало запитав Григоренко.

— Поліція тепер по хатах ходить. Якщо чоловік або жінка з шістнадцяти до п’ятдесяти років ніде постійно не працюють, одразу етапом в

Німеччину. А хто взагалі не працює понад шість місяців — у тюрму на перевірку. Вночі в будинку, де я живу, трьох взяли. Мене, сволота, півгодини обговорювали. Сорочку задирали, перевіряли, чи не зробив я горба з подушки.

Карлик замовк. Було чути, як за стіною будочки свище завірюха і приглушено гомонить базар.

— Сахарин німецький, сахарин німецький, — без кінця повторював хтось басом поряд з будочкою.

— А мені вони, сволота, вигідне діло зірвали, — сказав Григоренко. — Схопили сьогодні вночі ту людину, яка мені товар везла. Ще добре, що я немов відчув це — чемодан встиг приховати.

— Передчуття — велике діло, — задумливо сказав Карлик, який не вірив жодному слову Григоренка.

Раптом за стіною будочки базарний гомін затих і пролунав владний вигук:

— Стояти на місці! Всім стояти! Ані руш!

— Знову облава, — шепнув Карлик. — Залазь сюди.

Григоренко слухняно заліз під високий столик і присів там навпочіпки. Карлик закрив його аркушем паперу, що лежав у нього на столі, й почав розбирати будильник.

— Що ти там бачиш? — тихо спитав Григоренко.

— Сиди тихо, нічого не бачу. Верхню шибку снігом заліпило, а фанерку краще не відкривати.

Так, причаївшись, вони просиділи досить довго. Раптом фанерка з тріском відлетіла і у віконечко просунулася голова поліцая.

— А, Карлик? Чи не купиш часом годинник? — Не дожидаючи відповіді, він відійшов од віконечка і наступної миті розчинив двері будки. Протягом відкинуло вбік папір, який закривав Григоренка.

— Це хто такий? Ану, вилазь, покажись.

Григоренко виліз з-під столика і став перед поліцаєм.

— Чого у схованки граєшся? — добродушно спитав поліцай.

— Та грівся він у мене, — сказав Карлик.

— Ану, ходімо на світло, поговоримо, — наказав поліцай і вийшов з будки.

Григоренко думав тільки мить. Потім диким стрибком кинувся на поліцая і збив його з ніг. Він знав: за три кроки є вузький прохід між ларками, а там кінець площі й вулиця.

Коли поліцай отямившись зчинив галас, Григоренко вже проскочив між ларками. В кінці базарної площі стояла машина, на неї садовили затриманих на товкучці людей. Поліцаї, що стояли біля машини, побачили втікаючого і почали стріляти. Григоренко чув посвист куль, та незабаром його сховав ріг будинку. Пробігши трохи вулицею, він перестрибнув через невисокий паркан, швидко перетнув безлюдний садок і, знову перемахнувши через огорожу, опинився на іншій вулиці. На щастя, тут нікого не було, і він повільно попрямував до центра міста. Невдовзі він вийшов на головну вулицю, підійшов до кінотеатру і, недовго думаючи, купив квиток.