"Грант" викликає Москву

Ардаматский Василий Иванович

До початку сеансу лишалося майже півгодини, але в фойє було вже багато людей. Григоренко стояв біля дверей в туалет — на випадок, якщо з’явиться поліція, він скористається вікном в убиральні, що виходить у двір сусіднього будинку. Та до початку сеансу нічого не сталося…

Григоренко сів і трохи заспокоївся. Він дивився фільм і думав про те, що йому робити. І чим більше він про це думав, тим ставало страшніше. Становище здавалося настільки безвихідним, що йому захотілось, аби кіносеанс тривав якомога довше, цілу вічність, рятуючи його

від необхідності вийти на вулицю. Йому ввижалося, що біля під’їзду кінотеатру на нього вже чекають гестапівці. Потім він почав вселяти собі думку, що вийде звідси благополучно, а на умовленому місці побачить мітку Шрагіна, що наказує негайно йти на зустріч. А там уже жде людина, яка відведе його в безпечне місце…

Гестапівців біля кінотеатру не було, і Григоренко без будь-яких ускладнень дійшов до місця, де сподівався побачити мітку — наказ про зустріч. Але мітки не було. Він пішов далі і незабаром опинився біля лікарні для туберкульозно хворих. Сяйнула думка: він згадав, як одного разу Шрагін казав йому про лікарку. Точилася в них тоді розмова про пильність. І як приклад Шрагін розповів йому, як ця лікарка весь час лізе до нього з патріотичними розмовами, навіть натякає, що готова ховати в лікарні патріотів. А він їй не вірить ні на йоту… Тепер, стоячи біля лікарні, Григоренко в думці почав сперечатися із Шрагіним. «Чому він не вірить лікарці? Він взагалі нікому не вірить…» Він умовляв і накручував себе доти, поки не вирішив.

Коло дверей з табличкою «Приймальна палата» йому на якусь мить здалося, що він робить неправильно. Але він зараз же відкинув сумніви і постукав. Двері прочинились, бабуся в білій косинці спитала, кого йому треба.

— Головного лікаря хочу бачити, — по-начальницькому промовив Григоренко.

— Зачекайте тут, — сказала бабуся і зникла.

Хвилин через п’ять на ганок вийшла літня жінка в пальті, поверх якого накинутий білий халат.

— Ви до мене? — спитала вона і, побачивши, що Григоренко бариться з відповіддю, пояснила: — Я головний лікар.

Григоренко оглянувся на всі боки і тихо сказав:

— Ви повинні мене сховати, розумієте?

Любченко довго мовчала, не дивлячись на Григоренка.

— Чому ви зволікаєте? — з погрозою спитав він. — Самі ж казали, що можете це зробити, чи тепер передумали? Тоді так і скажіть, обійдемось.

— Приходьте сюди, коли зовсім смеркне, — сказала Любченко і пішла в приміщення.

До повної темряви лишалося не більше години. Григоренко вирішив далеко не ходити. Він уже зовсім заспокоївся, навіть хвалив себе за рішучість. Повільно дійшов до перехрестя, повернув за ріг, пройшов до наступного перехрестя, знову завернув. І коли він так тричі обійшов лікарняний квартал, стало зовсім темно.

Любченко вже чекала його на ганку.

— Швидко за мною, — шепнула вона.

Вони ввійшли в темний коридор, що пахнув ліками. Любченко показала йому на двері:

— Сюди.

Це був її кабінет. Праворуч — маленький письмовий

стіл, на якому стояв телефонний апарат і тьмяно горіла гасова лампа. Ліворуч, за ширмою, — клейончата кушетка, застелена простирадлом.

Біля кушетки ще двері. У розчиненій голландській грубці жевріло вугілля. В кімнаті було дуже тепло, навіть душно.

— Роздягайтесь, — сказала Любченко, сідаючи за стіл.

Григоренко зняв пальто і повісив його на бильце стільця. Але сісти він не встиг — два дужих гестапівці вже викручували йому назад руки.

— Панове, що ви робите? Як вам не соромно? Тут лікарня! — вигукнула Любченко і, встаючи з-за стола, попрямувала до дверей.

— Шкура! — крикнув їй услід Григоренко.

Любченко зачепилася за стілець, на якому висіло пальто Григоренка, воно впало. Глухо стукнув об підлогу важкий «кольт», що лежав у кишені пальта.

Бульдог ногою відкинув пальто в бік.

— Обшукай, — наказав він іншому гестапівцю.

— Ого! — сказав той, показуючи «кольт».

Григоренко спробував вирватись, але дістав різкий удар ногою в пах і впав на підлогу, непритомніючи…

Розділ 51

Григоренко твердив одно: він хворий на туберкульоз і, нічого не думаючи, прийшов у лікарню, щоб його подивились і поклали на лікування.

— Навіщо у хворого «кольт»? — усміхаючись запитав Релінк.

Григоренко знизав плечима:

— Цього мотлоху валяється скільки завгодно.

— Що таке «мотлох»? — запитав Релінк перекладача. Той пояснив йому значення цього слова. Релінк підняв брови і взяв «кольт», що лежав перед ним. Вийняв з нього обойму, вміло роз’єднав затвор і подивився крізь ствол на світло лампи.

— Яке свинське поводження із зброєю! — сказав він з прикрістю і спитав: — Коли ви з нього стріляли востаннє?

— Ніколи я не стріляв, я його просто так носив, на всяк випадок, — відповів Григоренко.

— Чому ви прийшли в лікарню так пізно? — запитав Релінк.

— Погано мені було останніми днями, дихати нічим, — жалібно почав Григоренко. — Кожного ранку думав: а може, відпустить. А сьогодні надвечір відчув, ну, просто вмираю, і все.

— Буває. Туберкульоз — хвороба тяжка, — співчутливо зауважив Релінк. — Так… Отже, ви пішли в лікарню, і що ви сказали там лікареві, який вас прийняв?

— Що хворий і прошу покласти на лікування, — відповів Григоренко.

— Саме так і сказали? Пригадайте-но краще, а то ми зараз ваші слова запротоколюємо, а мені не хочеться пред’являти вам потім звинувачення у фальшивих свідченнях. Ну?

— Та ні, саме так і сказав.

— Добре. Зафіксуйте, — звернувся Релінк до солдата-протоколіста, що сидів за друкарською машинкою. Коли друкарська машинка змовкла, Релінк сказав: — З цим епізодом усе ясно. А де ви працюєте?

— Постійно — ніде. Підробляю на хліб де прийдеться, — годинники, наприклад, лагоджу, — відповів Григоренко.