Груші в тісті

Винничук Юрій Павлович

Потім пошепки запитав мене, чи не міг би я перевезти за кордон його вірші, бо друкують його тут мало, а він модерніст, і за кордоном чекає його великий успіх.

– Добре, – сказав я, – чому б і не перевезти? А там нічого нема антисовітського?

– Є, – почервонів поет, видихаючи мені в обличчя випари свого хворого шлунку. – Але я усе зашифрував. Вам тільки треба вивчити напам’ять засекречені слова: Україна – Марина, Союз – гарбуз, Бандера – Рівера. Я маю копію на папіросному папері мікроскопічними буквами. Але ТАМ спеціалісти розберуться.

– Нема питань, – кивнув я, але заздалегідь думаючи про історію,

замовив також друковану копію, бо мікроскопічна піде в смітник, а щось же й на пам’ять хочеться залишити.

Тим часом прибуло вино, і жодного аргументу, аби його не пити, в мене не зосталося. Заспокоювало тільки одне – всі інші вже давно добряче захмеліли. Дехто, помітивши, як Наталочка липне до мене, кинув кілька реплік стосовно україно-югославської дружби. Цього було достатньо, аби й без того похмуре обличчя її приятеля вкрилося глибоким смутком, він зиркав на нас із-під лоба і жував слину, бо ґумок тоді не було. Я зрозумів, що справжня небезпека може чаїтися саме з його боку, але вино так приємно розслабляло, а Наталоччині колінця так по-кошачому терлися об мої, що хотілося перетворитися на югослава на всю решту життя.

Несподівано з магнітофону, який доти хрипів собі тихенько в кутику, гримнула «АББА», і я з панночкою загойдався в павутині танцю. Танцювати під пронизливим поглядом Ромчика було важко.

– Обожаааю югославів, – провуркотіла Наталочка, гладячи мою руку вище зап’ястя. – Особливо це чорне волосся. – За мить її очі ковзнули мені на груди, а за ними й рука: – Ух ти…

– Можу поділитися розсадою, – сказав я.

– Дякую, не треба, – засміялась вона, – своєї не можу позбутись.

– А де в тебе росте?

– Ого! Багато хочеш знати, – сказала вона, але так лагідно, що не було сумніву – знання мої незабаром поглибляться.

В коротку мить між танцями ми не розлучалися і продовжували своє млосне колихання в прокурених сутінках покою. Ромчик пив горілку і жував тепер сало. Ніщо так не заспокоїть розгніваного українця, як добре сало. Забери в нас сало, і ми спалахнемо, як чеченці, та кинемось бити москалів. Сало по-материнському зігрівало зболілу душу Ромчика, його сільські натруджені руки майбутнього скульптора, автора численних бовдурів Лєніна, прагнули близького контакту з моїм інтелігентним писком. У сутінках зловісно зблискували його очі, пронизували мене наскрізь, мов промінь рентгена, і намагалися вичитати, що ховається в глибинах моєї югославської душі. Врешті він не витримав і, вловивши паузу між танцями, підскочив до нас:

– Наталю, може, ти врешті і зі мною потанцюєш?

– З тобою я, голубе, танцюю вже цілий рік. Чи заслуговую я на перерву?

– Не поняв, – набурмосився Ромчик, а я тривожно зміряв його бичачий карк і стиснуті п’ястуки.

Ах, чому я югослав, а не в’єтнамець? Я б тоді застосував прийомчик карате – і Ромчик опинився б на підлозі з розкинутими руками. Але я не тільки не в’єтнамець, я навіть не югослав, я тільки копія югослава.

Невідомо, чим скінчилася б ця драматична сцена, якби не втрутився Славко. То був теж хлоп зі села, його підтримали ще пару хлопців і Ромчика випровадили. Буря проминула, танці продовжилися. Тепер мені не доводилося тримати себе штивно і я пригорнув панночку так щільно, що відчув, як прокидаються родзинки її пиптиків. Вона заплела свої руки в мене на шиї, за мить наші обличчя тулилися одне до одного, а ще

за мить мій язик знайшов спільну мову з її чарівним вушком, а коли на допомогу язикові прийшли зуби і стали легенько покусувати вушко, Наталочка видихнула на мене гаряче повітря своєї неприборканої жаги, а в штанах у мене, як сказав поет, затьохкали солов’ї.

Поволі парочки почали зникати з кімнати, і незабаром зосталося нас шестеро – я з Наталкою, Славко з панночкою і Бодьо зі своєю пампушкою. Ліжок, між іншим, теж було три. На одному вже виціловувався Славко. Бодьо ніяк не міг розлучитися зі столом, поки не будуть знищені всі запаси їжі. Пампушка сиділа біля нього, пильним оком вишукувала ще щось їстівне і підсовувала поетові. Ми танцювали. Назвати це танцем, правда, було б загучно, бо ми просто собі тупцяли в такт, засмоктуючи одне одного в такому запалі, мовби від цього залежало саме наше існування. В голові у мене крутилася каруселя, і хотілося негайно впасти до ліжка.

Врешті ми теж переселилися на ліжко, і Славко гукнув нашим грубасикам гасити світло й перестати чавкати. Бодьо, крекчучи від невдоволення, послухався, і за хвилю кімната поринула в темряву. На Славковому ліжку почулося тихе шамотіння, шелест одежі, а потім заскрипіли пружини, на іншому ліжку шамотіння тривало не більше хвилини, доки не пролунало:

– Перестань… забери руки…

– Ну що ти, Сонечко… ну що ти…

– Я кому сказала?… Не тягни – порвеш…

– Не бійся, куплю нові…

– Ага, від тебе дочекаєшся… не роби того…

– Ну чому?

– Бо тому… я вже сплю.

– Та чи я тобі бороню? Спи. Я такво тільки… трошки… о, видиш… ціхо, ціхо, вже всьо добре, ціхо…

І там теж заскрипіло. Тим часом з нашого ліжка не долинуло жодного звуку. Ми сплелись у поцілунку, але помилково було б вважати, що я досягнув цим вершини моїх прагнень – руки мої намагалися заволодіти то цим, то тим ґудзичком, або запинкою, збігали вниз, до ніг, потім вгору – до персів, але всюди їх перестерігала пильна рука власниці усіх тих маєтків і не давала пробитися до тепліших і затишніших закамарків. Врешті це мене знудило і я здався, я просто відвалився під стіну і заплющив очі.

– Ти образився, так? – прошепотіла Наталочка.

– Ні.

– Ти образився, я знаю… Я розумію тебе, ти звик там до інших дівчат…

Невже цілка! – отерп я. Це ж треба отак попастися! А довкола ж було стільки гарненьких дівчат! Розкручувати цілку у ті часи доводилося місяць, а то й два, вдавати стільки часу югослава я не мав жодного бажання.

Тим часом на одному ліжку усе затихло, а на іншому, де вовтузився Бодьо, залунав шепіт:

– Тільки не в мене… нічого подібного… ти погано порахував… а я тобі кажу сьомого… ні, сьомого… я краще знаю… попробуй тільки…

– Розумієш… – шепотіла Наталя, обвиваючи мою шию, – я так не можу… Я ж не якась там…

Я позіхнув. Картина вимальовувалася ясна і прозора. Панночка вирішила мене захомутати, вийти заміж за іноземця – мрія кожної порядної дівчини. Але у Львові іноземців зовсім не так багато, як гарячих дівочих сердець. Я розумів, що ось зараз вона чекає від мене якихось чутливих слів, запевнень у вірності, бажано вічній, і головне – обіцянки забрати з собою, в залиту сонцем Адріатику.

– Ти розумієш мене? – кусала мене за вушко Наталя і тепер, коли я поклав руку на її стегенце, вона не скинула її.