Груші в тісті
Шрифт:
– Розумію, – сказав я, і моя рука поповзла вище.
– Потрібні почуття… щось мусить людей об’єднувати…
– Я теж без почуттів не можу, – чесно збрехав я. І рука моя опинилася в неї на сідничках. – Як тільки я побачив тебе, я зрозумів…
Головне, хлопці, у цих справах пауза. Пауза – велике діло.
– Що… що зрозумів?
Тут моя рука випірнула з-під її спіднички і лягла на перса.
– Я хочу чути, як б’ється твоє серце, – сказав я.
– Ні, ти скажи, що зрозумів? – допитувалася вона, не звертаючи уваги на те, що я вже розщіпав її ґудзики.
– Я
Це були мої коронні слова в таких випадках. На щось більше спромогтися я не міг, бо це те саме, що, добряче зголоднівши, промовляти до паруючої миски борщу. Моя маломовність мала своє виправдання і в недосконалому володінні літературною мовою, я деколи запинався, вдаючи, що шукаю якесь слово, ляпав щось чеською або болгарською, а Наталя ловила ті мої «хробачки» і жадібно заковтувала разом з гачками.
– Ти справді так подумав? – спитала вона, вивільняючись із блюзки, а коли я скинув з неї ще й станика, прошепотіла: – І я… я теж так подумала… А скажи, як буде «люба моя»?
– Драґа моя.
– А як буде «дівчина»?
– Моміче.
– Драґа моя моміче?
– Так.
– Я твоя драґа моміче?
– Умгу… – мимрив я, позбавляючи її решток вбрання.
– А як буде «люблю тебе»?
– Мілую тє.
– Мілую тє.
– Я теж.
– Правда?… Я мала тільки одного хлопця, – сказала вона і то були її останні слова.
Наступні дні минали у веселих застіллях, а вночі ми зі Славком та Богданом вмощувалися на дівочих ліжках і кохалися, як то прийнято в наших гуртожитках. Коли ми виповзали до міста, завданням Славка було відстежувати всіх спільних знайомих і попереджати їх, що Юрко – югослав, до нього не треба признаватися.
До нашої компанії належав також колишній однокурсник Славка зі Львівського університету Василь. Він після закінчення науки потрапив до армії і служив офіцером. Василь – єдиний з-поміж нас мав стабільну платню й охоче її пропивав. Другим, хто працював і щось заробляв, був Богдан Марцінко. А працював він в обласному архіві, отримував мало і мусив економити кожну копійку, тому завше, коли ми скидалися, вдавав, що не чує. Коли ж його штурхали, то починав зосереджено обстежувати кишені і після тривалих зусиль ледве знаходив кілька копійок.
23 лютого був день Совіцької армії. Гріх було не випити. Василь забрав мене зі Славком і ми цілий день волочилися по кнайпах. Забава скінчилася тим, що нас вистежила Василева жінка й почала скандалити. Василеві це не сподобалося, він повалив її в сніг і почав лупцювати.
– Може, помогти? – спитав я.
– Не треба. Він і сам справиться, – відказав Славко.
– Я мав на увазі її.
– Навіть не думай. Скільки я їх знаю, стільки він її лупить. Деяким жінкам це подобається.
Кобіта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленні перехожі намагалися нас обминути.
– Робиться нецікаво, – сказав Славко. – Пішли?
– Не будемо прощатися?
– Ну, якщо маєш таке бажання, то поцілуй їй ручку. Вона
Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали наші панночки і, звичайно ж, Богданчик. Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас було на двох, як кіт наплакав.
– Може, у Василька позичити? – спитав я, коли ми трішки відійшли.
– Спробуй, – стенув плечима Славко.
Я вернувся і гукнув:
– Васильку! Можна тебе на хвильку?
Василько випростався.
– Хлопці, я вже кінчаю!
– Васильку, дай десятку!
– Ви що – вже йдете, сволочі? Мені ще трохи лишилося!
– Вже пізно.
– Ну, на, – сказав, простягаючи гроші.
Жінка його весь цей час намагалася підвестися зі снігу, але Василько щоразу її повертав у ту саму позицію.
Я взяв гроші і наздогнав Славка. Ми зайшли в гастроном, купили вина, консервів, хліба і сиру.
– Знову ми принесемо все готове для Бодя, – сказав Славко.
– Ну! І будуть вони зі своєю пампушкою жерти і пити за наш рахунок!
– А давай його розіграєм.
– Щоб видурити і з нього гроші?
– Ясне діло! Але це не так просто.
– Кому ти кажеш! Але мусить бути одна причина, від якої він не викрутиться.
– А то ж яка?
– Смерть.
– Здурів, чи що?
– Та не наша.
– А чия ж?
– Василькова. Скажемо, що він після військових маневрів посадив нас у БТРа і взяв із собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкості врізався в стовп. Кермо йому розгаратало груди і він помер на наших руках.
– Слухай, ти колись видів БТР?
– Нє.
– Яке в сраці кермо?
– Не має значення. Бодьо тим більше його не видів.
Коли ми з’явилися в гуртожитку, у нашій кімнаті кипіла бурхлива п’янка. Зібралося зо два десятки студентів.
– Де ви пропадали? – повисла на мені Наталя.
У нас були кам’яні обличчя. Славко вимкнув музику. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живіт.
– Сталася біда… – сказав Славко. – Мій кумпель… мій, можна сказати, побратим… Василько… – я шморгнув носом і покивав головою. – …загинув…
Василька знало все товариство, бо він тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всім хотілося негайно дізнатися причину загибелі, але ми, як справжні драматичні актори, не поспішали. Ми спочатку сіли до столу і випили. Ми ж стільки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!
Наталя підсіла до мене і гладила мою голову. В очах її бриніли слізки. О, як вона в цю мить мене розуміла!
– Після маневрів, – промовив Славко в суцільній тиші, – Василько посадив нас у БТР і ми поїхали в Брюховичі в «Колибу». Ну, ми перед тим уже трохи випили… і от на закруті мчить на нас «Волга». Обганяє «запорожця». Мчить просто в лоб. Василько робить різко вправо! БТР заносить! Ми вилітаємо на узбіччя, через фосу і – зі всього розгону в сосну! Нас кидає вперед, але ми з Юрком сиділи ззаду і відбулися лише переляком… а от Василько… Його з такою силою кинуло на… на… цей, як його…