Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик
Шрифт:
— Туди, за диван, — ледь чутно видихнула Лазараліна. — О, хоч би він сюди не потикнувся.
Між диваном та стіною, завішаною куртинами, було трохи місця і дівчата заповзли туди. Лазараліна влаштувалася ліпше і сховалася цілком. Аравісі залишилось менше місця — її голова трохи виступала збоку. Якби до кімнати зайшов хтось зі свічкою чи ліхтарем і випадково обернувся у той бік, то міг би помітити хіба якусь невиразну темну пляму: дівчина, як пам’ятаєте, мала на собі чадру, а в ній годі було розпізнати чиєсь обличчя. Та Аравіса цього не знала і відчайдушно борсалась, намагаючись бодай трохи посунути Лазараліну. А Лазараліна, охоплена панічним жахом, думала лише про себе. Вона відштовхувала Аравісу і навіть кілька разів ущипнула її за литку.
— Ну як, нас не видко? — одними губами прошепотіла Аравіса.
— Га… гадаю, ні, — ледь чутно відповіла Лазараліна. От тільки мої нерви…
І тут по спині в обох поповзли мурашки: хтось відчиняв двері. Далі з’явилося світло. Аравіса не могла цілком сховатися, її голова стирчала збоку і дівчина все бачила.
Спершу назадгузь увійшли два раби (німі і глухі, слушно припустила Аравіса, бо лише такі могли прислуговувати на таємних радах). Вони внесли свічі і стали обабіч дивану, витягнувшись у струнку. для Аравіси усе складалося добре: зауважити її тепер стало важче, бо раб заступив її. А дівчина, натомість, через просвіт між його каблуками могла спостерігати за всім, що відбувалося у кімнаті. Потому у дверях з’явився літній гладкий пан із якоюсь чудернацькою шапкою на голові. Аравіса відразу упізнала Тісрока. Він із голови до ніг був обвішаний дорогоцінним камінням. Найменша з прикрас коштувала, мабуть, більше, аніж одіж та зброя усіх нарнійських вельмож. Шати цього присадкуватого опецька рясніли розмаїтими шлярками, фалдами, мереживами, ґудзиками. китицями і талісманами. Аравіса подумала, що нарнійська мода, зокрема чоловіча, їй подобається набагато більше. За ним до кімнати увійшов високий молодий чоловік У тюрбані, прикрашеному діямантами та павиним пір’ям. Збоку на поясі у нього висів ятаган, оздоблений слоновою кісткою. Молодик був дуже збуджений: його очі налились люттю і грізно поблискували у світлі свічок. Останнім зайшов старий висохлий горбань. Аравіса здригнулась, бо упізнала у ньому великого візира, свого нареченого, самого Агошту-тархана.
Усі троє зайшли до кімнати і двері зачинилися. Тісрок, задоволено крекнувши, опустився на диван. Молодик став перед ним на коліна, а великий візир спершу приклякнув, тоді опустився на лікті і розпластався долілиць, із носом запорпавшись у килим.
Розділ 8. У палаці Тісрока
— О мій батьку, о світло очей моїх, — похмуро пробурмотів молодик, але тон, яким він проказав ці слова, свідчив, що Тісрок зовсім не був світлом його очей. — Живи вічно, о божественний, але ти вразив мене у саме серце. Якби ще на світанку, коли тільки виявилося, що корабель тих проклятущих варварів зник із пристані, ти дав мені найпрудкішу галеру, я напевно наздогнав би їх. Але ти переконав мене спершу перевірити, чи не подалися вони шукати ліпше місце для стоянки. Втрачено цілий день. А вони все далі… далі від моїх рук! Та брехуха, та… — і тут з його уст посипалася низка образливих слів, але ми їх не повторюватимемо. Звісно, молодик цей мав ім’я Рабадаш, а брехухою називав королеву Сюзан із Нарнії.
— Вгамуйся, о мій сину, — відказав Тісрок. — Від’їзд гостей зранив твоє серце, а зцілить його розважливість.
— Та ні ж бо, ні! Я хочу здобути її! — вигукнув принц. Я повинен її здобути. Я умру, якщо не здобуду її… цю брехуху, гордячку, цю невдячну зарозумілу кралю! Я згубив апетит і сон, бо весь світ затьмарила її краса. Я мушу наздогнати королеву варварів.
— Як сказав поет, — втрутився великий візир, піднімаючи з килима вимащене пилюкою обличчя, — юначу пристрасть вгамує мудрість старости.
Проте це зауваження ще більше розлютило принца:
— Собако, — скрикнув він, копнувши візира, — не смій повчати мене примовками! Цілий день я мусив вислуховувати всякі приповідки — маю їх доста!
Гадаю, що Аравіса анітрішки не пожаліла візира.
Тісрок,
— Сину мій, зупинися. Не чини наруги над вельмишановним мудрим візирем. Діямант цінний навіть у купі сміття, а старість і досвід у найостаннішому із наших підданих. Тому вгамуйся і розкажи нам, чого ти хочеш.
— Я хочу, о мій батьку, — сказав Рабадаш, щоб ти негайно зібрав своє непереможне військо і вторгся у трикляту землю Нарнії, щоб спустошив її вогнем та мечем і прилучив її до своєї неозорої імперії, щоб скарав Верховного Короля і пролив кров його брата і сестри усіх, крім королеви Сюзан. Я хочу взяти її за жінку. Але спершу доведеться добряче її провчити.
— Зрозумій, о мій сину, — відповів Тісрок, — що одних слів замало, аби я міг розпочати війну супроти Нарнії.
— Якби ти не був моїм батьком, о вічний Тісроку, скрегочучи зубами, процідив принц, — Я вирішив би, що це слова боягуза.
— А якби ти не був моїм сином, о запальний Рабадаше, — відповів Тісрок, — то після того, що ти наважився сказати, я не дав би за твоє життя і ламаного шеляга.
Тісрок промовив ті страшні слова так, наче йому була зовсім байдужа доля рідного сина. В Аравіси аж кров застигла у жилах.
— Але чому, о мій батьку, — мовив принц уже з більшим пошанівком, — чому ми так довго вагаємося, замість того щоб негайно покарати Нарнію? Це все одно що повісити ледачого раба чи віддати з’їждженого коня собакам! Нарнія — це ледве чверть території твоєї найменшої провінції. Якщо узяти зі собою тисячу воїв, за якихось два тижні від неї не зостанеться і сліду.
— Немає жодного сумніву, — сказав Тісрок, — що ті маленькі варварські країни, які вважають себе вільними, насправді ледачі, у них немає порядку, з них нема жодної користи. Це гнізда непокори і сваволі, ненависні богам і розумним правителям.
— То чому ми не підкоримо Нарнію? Чому вона досі вільна?
— Знай, о світлий принце, — знову підняв голову великий візир, — що коли твій високородний батько розпочинав своє славне нескінченне правління, земля Нарнії була вкрита кригою та снігом, бо нею володіла могутня чаклунка.
— Я добре це знаю, язикатий візире, — відповів принц.
— Проте мені також відомо, що чаклунки давно немає, сніг розтав, а крига скресла. Нарнія тепер — благодатна й родюча земля.
— А сталося це, о просвітлений принце, через могутні заклинання отих лиходіїв, які тепер називають себе королями та королевами Нарнії.
— Я схиляюся до думки, — відказав Рабадаш, — що це трапилося через зміни у рухові зірок та инші природні причини.
— Про все це, — мовив Тісрок, — нехай сперечаються вчені мужі. Але я ніколи не повірю, що тут обійшлося без магії. Перемогти таку могутню чаклунку… Яких іще несподіванок чекати на цій землі? Її-бо населяють духи в образах звірів, що вміють розмовляти як люди, та розмаїті чудовиська — напів люди, напів тварини. Мені розповідали, що Верховного Короля Нарнії (хай покарають його боги) підтримує дух, страшний і могутній. Він являється в образі лева. Тому напад на Нарнію — справа темна. Я не бажаю щось починати, якщо не певний, що зможу дати собі з цим раду.
— Благословення на тобі, о Калормене, — знову підняв голову візир, — бо боги захотіли обдарувати твого правителя розважливістю та обачністю! Істинно кажеш, о велемудрий: Нарнія — вельми ласий шматок. Але поет сказав, що…
Краєм ока Агошта невідступно пас пантофлю Рабадаша. На слові «поет» принц утратив терпець і нетерпляче ворухнув носаком. Візир урвав напівслові.
— Так, вельми ласий, — повторив Тісрок своїм незворушним тоном. — Коли лиш згадаю, що Нарнія досі вільна, то світ мені немилий. Не маю спокою ні вдень, ні вночі.