Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик
Шрифт:
Хвилин за десять усі четверо повилазили на берег і взялись оглядати околиці. Діти захлюпались по самі вуха. Місяць підбився уже височенько і заглянув до ущелини. Береги річки вкривала м’яка трава, дерева і кущі, що простягалися аж до підніжжя скель. Усю долину сповню вали дивовижні пахощі. А з-поміж дерев долинув звук, якого Шасті ніколи раніше не доводилося чути — затьохкав
Усі так потомились, що не мали сили розмовляти. Їсти теж не хотілося. Коні не чекали, поки їх розсідлають, а відразу вляглися на траву. Аравіса і Шаста вклалися побіч.
За хвильку Гвіна обережно мовила:
— Лиш би не заснути. Нам потрібно випередити Рабадаша.
— Ні, — спроквола протягнув Бругу, — ми не будемо спати. От тільки трі-шки відпочинемо.
У Шасти промайнула думка, що треба піднятися з трави і щось зробити, инакше всі поснуть. Хлопець відчував, що зобов’язаний… Він уже приготувався встати і переконати супутників рушати в дорогу. Ось, зараз, ще одна хвилинка… ще трішечки…
Що й казати: за якусь мить і коні, і діти провалилися у глибокий сон. Ясний місяць освітлював їх згори, а десь серед гілля невтомно щебетав соловейко.
Першою прокинулась Аравіса. Сонце вже піднялося високо над обрієм. Вони проспали! І тепер знову доведеться іти по палючій спеці.
— Це моя вина! — розсердившись сама на себе, вимовила дівчина і кинулася будити решту. — Хіба варто було сподіватися, що після такої важкої дороги коні не поснуть, навіть коли вони речисті? Та й хлопець не має досвіду тривалих переходів. А ось я мала би про це подумати.
Шаста, Гвіна та Бругу, розбуркані з глибокого сну, безтямно роззиралися довкола.
— Гей-го… іга-га, — проказав Бругу, — то я заснув зі сідлом, га? Більше ніколи так не вчиню. Дуже муляє…
— Та швидше, швидше, — квапила Аравіса. — Ми й так згайнували стільки часу. Досить ніжитись.
— Дай хоча б жмут трави кинути на зуб, — відказав Бругу.
— Гей, не можна баритися, — наполягала Аравіса.
— Що за поспіх? — стрепенувся Бругу. — Ми подолали пустелю!
— Так, але до Верхоландії ще далеко, — стояла на своєму дівчина. — І нам треба випередити Рабадаша.
— Ох, та він відстав від нас, мабуть, миль на десять, — не здавався Бругу. — Ми ішли найкоротшою дорогою. Твій приятель крук казав, що цей шлях найкоротший, так, Шасто?
— Він не казав, що так коротше, — відповів хлопець. Він говорив тільки, що так їхати ліпше, бо по дорозі є річка. Якщо оаза лежить на північ від Ташбану, то цілком можливо, що цей шлях навіть довший.
— Ну й нехай, — вперся Бругу, — але якщо я чогось не перехоплю, то не зможу рушити з місця. Шасто, зніми з мене вуздечку.
— Б-будь ласка, — дуже несміливо озвалась Гвіна, — я почуваюся так само, як Бругу, мені важко іти далі. Проте вершники, вдаючись до острогів та нагаїв, женуть нас уперед, коли, здається, ось-ось звалимося з ніг від утоми. І в нас раптом відкривається друге дихання, хіба не так? Я… я хочу сказати, що нам треба самим старатися іще більше, бо ми тепер вільні. Усе це задля Нарнії.
— Гадаю, шановна пані, що мені таки більше відомо про військові кампанії і рейди. Я знаю, скільки може витримати кінь, — із притиском заперечив
Гвіна не відповіла нічого. Її легко було вразити. Але вона говорила слушно: якби Бругу зараз віз на собі тархана, той би ударив в остроги і Бругу мчав би іще не одну годину. У тім то й річ: коли ти стільки часу провів у неволі, коли увесь час працював під канчуком, то коли поруч нема погонича, виявляється, що самому не хочеться завдавати собі труду.
Довелося зачекати, доки Бругу втамує голод і спрагу, Гвіна і діти також поснідали. Коли вони врешті рушили, було вже близько одинадцятої. Та й тоді Бругу не взявся за розум: він ішов собі звільна, набагато повільніше, ніж напередодні. Тепер Гвіна, хоч мала менше сили, хоч теж дуже втомилася, ішла попереду і провадила всіх.
Улоговина, по якій несла свої брунатні холодні води ріка, поросла шовковою травичкою, пружним мохом та розмаїтими квітами, викликала у мандрівників бажання затриматись бодай на хвильку чи бодай сповільнити ходу, аби помилуватися цією красою.
Розділ 10. Пустельник
Вони мандрували вже кілька годин. Та ось перед ними відкрилася широка долина: тут їхній потічок впадав у велику бурхливу ріку, що плила на схід. На протилежному березі виднілися пологі пагорби — вони нагадували морські хвилі. На тих пагорках розкинулася країна, що простягалася аж до Північних Гір. Праворуч у небо здіймалися стрімкі скелі. На деяких вершинах і досі лежав сніг. Ліворуч простягались узгір’я, порослі соснами, похмурі урвища, вузькі ущелини і — сині гори. Серед них годі було вирізнити двоверху гору Пайр. Поміж гірськими хребтами виднілася сідловина. Це й був перевал, що провадив з Верхоландії до Нарнії.
– Іга-га, Північ, зелена Північ! — радісно заиржав Бругу. Милі його серцю пагорби зеленіли і буяли свіжістю. Аравіса і Шаста, звиклі до скупих барв посушливого півдня, навіть уявити собі не могли чогось такого. Коли вони спустилися до місця, де зливались обидві річки, усі повеселіли.
Велика ріка, що брала свій початок у горах західного краю, була такою стрімкою і широкою, що ніхто б не зважився її переплисти. Мандрівці ще трохи пройшли вздовж берега, то піднімаючись догори, то спускаючись до самої води, і віднайшли брід. Великі буруни із шумом розбивалися об кінські ноги, вгорі кружляли крилаті бабки, а від води плинула свіжість і прохолода. Шаста відчував невимовне захоплення.
— Друзі мої, ми у Верхоландії! — гордо вигукнув Бругу, із плюскотом вибираючись на північний берег. — Гадаю, ріка, яку ми щойно перетнули, зветься В’юниця.
— Сподіваюся, ми вчасно, — пробурмотіла Гвіна.
Далі вони стали підніматися догори. Їм довелося добряче попетляти між крутими пагорбами. Ця країна нагадувала великий парк, бо не було тут ні доріг, ні будівель. Скрізь, тут і там, росли дерева — правда, годі було назвати це лісом. Та Шаста усе своє життя прожив на безлісій рівнині, отож ніколи не бачив такого розмаїття. Якби ви там опинилися, то напевно упізнали б дуби, буки, сріблясті берези, горобину і солодкі каштани, а хлопець не знав жодної з цих назв. Мандрівники ішли вперед, а перед ними у різні боки розсипалися сполохані зайці і лані.