Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника

Льюис Клайв Стейплз

— Що ми будемо тепер робити? — запитала Поллі. — Візьмемо морську свинку і майнемо додому?

— Ну, це не горить, — широко позіхнув Диґорі.

— А я вважаю, що горить, — заперечила дівчинка. — Це місце таке тихе, таке сонливе. Ти майже спиш. Якщо ми раз поступимося, то залишиться тільки лягти і поринути у вічну дрімоту.

— Тут так до-обре, — протягнув Диґорі, широко позіхаючи.

— Я знаю, — сказала Поллі, — але нам необхідно повертатися.

Вона

підвелася і почала обережно підступатися до морської свинки. А потім раптом передумала.

— Може, ліпше залишити її тут? — запитала. — Поглянь, яка вона тут щаслива. А твій дядько тільки знущатиметься з неї, якщо ми візьмемо її зі собою додому.

— Дійсно, так і буде, — відповів Диґорі. — Згадай лишень, як він повівся з нами. До речі, а як ми повернемосядодому?

— Стрибнемо назад у калюжу, гадаю.

Вони підійшли до краю калюжі і стали поруч, вдивляючись у спокійне плесо води. Вода відбивала рясне зелене гілля, і це справляло враження, що калюжа дуже глибока.

— Ми не маємо купальників, — несміливо пробурмотіла Поллі.

— В цьому не виникне потреби, дурненька, — заспокоїв її Диґорі. — Ми стрибнемо туди в одязі. Хіба не пригадуєш, що коли ти опинилася тут, то одяг твій не був мокрий?

— Ти вмієш плавати?

— Трохи. А ти?

— Гм… не дуже.

— Я думаю, що нам не доведеться плисти, — сказав Диґорі. — Адже ми хочемо пірнути, правда?

Думка про стрибок у ту калюжу нікому з них особливо не припала до смаку, проте вони не зізналися у цьому одне перед одним. Діти взялися за руки, полічили: «Раз… два… три… пішли!» — і стрибнули. То був великий стрибок, і тому вони, звичайно, заплющили очі, а коли розплющили, то виявили, що стоять, тримаючись за руки, в тому ж зеленому лісі посеред тієї ж калюжі, що ледь доходила їм до кісточок. Діти похапцем вистрибнули на сухий берег.

— Що ж, до біди, не так? — сполохано спитала Поллі, але не аж так перепуджено, як Ви собі уявили, бо в тому лісі було важко чутися справді наляканим. Той ліс був надзвичайно мирним.

— О, я знаю! — вигукнув Диґорі. — Ясно, що так не вийде. Ми все ще носимо жовті перстені. Ти ж знаєш, що вони призначені для подорожі сюди. А додому нас повернуть зелені. Ми мусимо замінити перстені. В тебе є кишені? Добре. Поклади жовтого персня до лівої кишені. Я маю два зелених. Один — для тебе.

Вони натягнули зелені перстені і знову повернулися до калюжі. Але перед тим як знову стрибнути, Диґорі раптом голосно зітхнув: «О-ох!»

— Що

сталося? — здивувалася Поллі.

— Щойно мені спала така гарна думка, — відповів хлопець. — Як гадаєш, що то за калюжі?

— А ти як думаєш?

— А те, що коли ми можемо повернутися у свій світ через цю калюжу, то чому б не потрапити деінде, стрибнувши в іншу калабаньку? Напевно, кожна з них ховає у собі інший світ.

— Так, але я думала, що ми вже побували в іншому світі, чи іншому місці, чи як там твій дядько все це називав. Хочеш сказати, що…

— О, дядько Ендрю! — перебив Диґорі. — Я не певен, що він щось знає про це. Йому завжди бракувало мужності податися сюди самому. Він тільки розводився про інший світ. Але чи припускав він, що тих світів десятки?

— Думаєш, цей ліс може бути тільки одним із них?

— Ні, я маю сумнів, чи цей ліс узагалі є якимсь світом. Мабуть, це щось схоже на перехідне місце.

Поллі розгублено озирнулась.

— Хіба не бачиш? — перепитав Диґорі. — Ну то поміркуй. Пригадай собі наш тунель під черепицею. Його не можна назвати кімнатою жодного з будинків. По суті, він не є справжньою частиною ні одного з них. Отож, коли опиняєшся в тунелі, можеш пройти через нього у будь-який із будинків. Чи не може цей ліс бути чимось таким?.. Місцем, що не належить до жодного зі світів. Але якщо ти вже опинився тут, то можеш звідси потрапити у всі інші світи.

— Ну добре, навіть якщо можна… — почала було Поллі, але Диґорі продовжував, немовби і не чув її.

— Це, звичайно, все пояснює. Ось чому тут так тихо і сонно. Тут ніколи нічого не стається. Як удома: в будинках люди розмовляють, їдять, роблять різні речі, а в перехідних місцях — за стінами, над стелями, у підвалах або у нашому тунелі — не відбувається нічого, Але коли вийдеш із тунелю, то зможеш опинитися у будь-якомубудинку. Я думаю, що ми можемо потрапити звідси в якесь чудове Куди-Завгодно! Просто нам не треба стрибати у ту саму калюжу, через яку ми сюди прибули. Принаймні поки що.

— Ліс поміж Світами, — мрійливо озвалася Поллі. — Звучить досить гарно.

— Давай, — промовив Дигорі, — яку калюжу оберемо?

— Стривай, — зупинила його Поллі, — я не стрибну у жодну з калюж, доки не пересвідчимось, що зможемо повернутися додому через нашу стару. Ми ж навіть не знаємо, чи вона пропустить нас назад.

— Еге ж, — сказав Диґорі, - й одразу потрапимо в лапи дядька Ендрю, котрий повідбирає у нас перстені, і ми навіть ними не побавимося. Ні, дякую.