Хто ти? (1963)
Шрифт:
Мелодія перша
ДО ЯСНИХ ОБРІЇВ
БДЖОЛА НА КАМЕНІ
Вона лежала в маленькій заглибині на кам’яному стовпі загорожі — коричнево-золотиста, непорушна бджола. З лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі крильця, ніби хотів вихопити нещасну комаху з її останнього притулку і кинути під ноги перехожим.
До бджоли простяглася тонка дівоча рука, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню.
— Мертва, — печально прошепотіла вона. — Який жаль…
— А може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва…
— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо…
— На що?
— На бджолу. Якщо оживе, тоді загадане здійсниться…
Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо почервонів, хитнув головою:
— Я згоден. Загадаємо…
Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу грудочку. Дивився, закусивши вуста, нахмуривши чоло, ніби чекав, що від подиху цієї дівчини станеться чудо.
Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося болючими, сильними ударами, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї снаги. Мовчав хлопець, намагався не дихати, мов боявся, що станеться лихо. Якщо бджола не оживе, не полетить… тоді все… загадане не справдиться, воно вмре, як і оця ніжна, чудесна комаха…
І ось… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.
— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо… Ожила…
Комаха затріпотіла крильцями, знялася і полетіла. Вона майнула золотою цяткою в промені сонця і зникла між каштанами, в білих суцвіттях. Дві пари очей — сині і сірі — провели її, потім несміло зустрілися. Руки хлопця і дівчини зійшлися на кам’яному стовпі, торкнулися кінчиками пальців.
Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.
— А що ви… загадали?
Вона несміливо і трошки лукаво зиркнула на нього.
— А ви? Що загадали?
— Я… про вас…
— І я… про вас…
— А що саме?.. — Скажіть ви…
— Я скажу… я задумав, чи не розлучимось ми… чи будемо завжди друзями…
— І я… те саме…
Вії піднялися і знову опустилися.
Ой мабуть, не зовсім так задумали хлопець і дівчина!
Хлопець несміливо торкнувся пальцем руки дівчини, прошепотів:
— Знаєте що… давайте поклянемось!
— Поклянемось?
— Еге. На вічну дружбу. Клятвою крові.
— Як це клятвою крові? — схвильовано запитала дівчина.
— Так робили наші предки, —
Очі дівчини округлилися, запломеніли вогниками цікавості і рішучості.
— А потім?
— Потім треба клястися. На вічну дружбу. Хто зраджує друга, того карає клятва крові. Де б він не був — на землі чи на морі, під водою чи під землею — всюди його наздожене страшна кара…
Вуста дівчини відкрилися, очі замріяно сягнули десь в безмежжя.
— Я згодна…
— Тоді сьогодні… Ввечері… О восьмій годині. Або краще о дев’ятій.
— Гаразд. Я прийду…
— Біля Володимира… Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо…
Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її трохи вуглуватої, милої постаті в простенькому синьому платті.
Вона зупинилась, оглянулась. Ледве помітно махнула рукою.
СНИ НАЯВУ
Микола йшов по вулиці і нікого не бачив. Він співав щось собі під ніс, всміхався до перехожих, дерев, весняного вітру. Зустрічні люди лаялися, натикаючись на нього, а потім, побачивши на його обличчі блаженну посмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:
— Божевільний або п’яний… Не інакше…
А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі.
Він знову побачить сьогодні ввечері її. Загляне в бездонні очі, торкнеться тремтливих рожевих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Як дивно, як неймовірно!..
Коли це сталося? Чи це завжди було?
Не можна повірити, щоб коли-небудь не існувало Оленки, не може бути, щоб Микола жив без неї. Вона існувала, йшла поряд, він знав про це, тільки не хотів турбувати її… Як це було?..
Кілька днів тому Микола одержав диплом в консерваторії. Він закінчив композиторський відділ. Були поздоровлення, був концерт, веселий галас товаришів, а потім — самотність. Друзі віднині йшли на свої облюбовані дороги. У Миколи теж був свій шлях. Він збирався їхати в рідне село над Дніпром, щоб там працювати в клубі.
Микола не одразу зважився на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства, коли він побував на симфонічному концерті в Києві. Той вечір в Пролетарському саду врізався в свідомість хлопця навічно. Сплелося все в єдиному гармонійному акорді — темно-синє небо над Дніпром, задумливі каштани і дуби, принишклі люди і могутній прибій райдужних звуків.
Микола сприйняв тоді музику, як рідну стихію, як лебідь вперше сприймає воду, як сокіл— повітряний простір, як сліпонароджений — перші промені безмежного розмаїтого світу після щасливої операції.