irena karpa pica gimala

Карпа Ирена

Десь тут же, в глибині приміщення, тоненько дзявкав цуцик.

Робити в очікуванні єдиного на день автобуса особливо було нічого, так що Редька сиділа на фіолетовій пластиковій табуретці, гойдалася на ній, підбиваючи крихітні хмарки пилюки, і витріщала очі на все, що десь майоріло чи рухалося.

Господар — поголений, вгодований, років до тридцяти, але ж уже ґазда — переставляв у шафі баночки з холодним зеленим чаєм і з яковим курдом. Пакетики з печеньками, горішками, засушеною рибою, розміром із гупі, перемішаною з чілі й арахісом, звисали зі стін діафільмовими стрічками, але в жодному

разі не змішувалися там із виписаними ієрогліфами. Мабуть, як більшість підприємливих жевжиків в Азії, господар був родом із того ж Китаю. Чи просто фанатів від їх стилістики. Дивно, що в нього не було тут червоних ліхтариків і котика з золотою лапкою «фор ґуд лак».

Ще на стіні, прямо над місцем, де сидів господар в очікуванні автобусів чи покупців, висів його портрет часів не такої вже й давньої молодості, коли дядя служив в армії і носив не майку («алкоголічки» — фешн ворлдвайд) і спортивки, а доста елеґантну сіру форму. Та ще й із якимось відзнаками й ланцюжками.

Над входом у житлову, домашню частину магазинчика, висіли чорно-білі портрети, як зрозуміла Редька, колишніх короля й королеви. А вже від них вусібіч розходилися знімки великої родини хазяїна, грубі копії тонко написаних танка, залакована морська черепаха, ще більше зображень і статуй богів, демонів, будд і тварин — теж, очевидно, божественних.

— Ти диви, який звіринець, — зачудовано проказала Редька, — тут, певно, всі його предки ще з часів потопу.

— А може, його душа у цих поторочах колись притулку шукала. — Дордже шкрябнув фігурку слоноподібної тварини і від неї відвалився шматочок позолоти. Дордже послинив і чемно приліпив її на місце. — Може, то був і не найгірший притулок.

Крім медитативного споглядання своєї колекції і майбутніх пасажирів міжміського автобусу, круглий, задоволений, міцний хазяїн — йому би служити і служити в десанті — займався дивною справою: виносив із глибини хати й розвішував тут і там по балках і мотузках дерев’яні клітки з дивними птахами. Чіпляв їх за срібні гачки в формі драконячих голів і хвостів. Пташки з червоними личками, чорними грудками й довгими чубчиками, скакали між тендітних граток, від однієї зеленої з позолотою порцелянової піалки до іншої, і співали. Та й не ясно було, сумували вони тим співом, чи когось кликали.

Редька, котрій всі птахи, крім орлів і чапель, були на одне курячо-папуже лице, таки не втрималася й підійшла впритул до однієї з кліток. Надто вже не до місця виглядали в ній саме два непримітні зозулясті клубки, такі не схожі на інших співунів-красунчиків.

Менший клубок пив воду з піалки, а більший дивився одним оком то на Редьку, то на її сандалі.

— От якби знати, про що вони цвірінькають?

І раптом, задерши голову і витягнувши шию, роззява почав монотонно випискувати, додаючи крещендо. А потім так само раптово замовк.

— Ну й занудний ти співачок, — Редька подивилася на нього трохи співчутливо.

Хазяїн підійшов до клітки, запхав межи пруття свої товсті круглі пальці й сипнув туди сушених мух:

— Хіндус кол зіс бьорд «пі кахан». Іт мінз «вер’з май лав».

— Це різновид місцевої зозулі. Англійці на неї кажуть brainfever bird, — Дордже теж підійшов до клітки. Від спеки волосся і сорочка на

ньому злиплися, а обличчя огорнула сонна апатія. — Артист із нього справді ніякий… Але ти йому сподобалась. Мабуть, щось хоче тобі сказати.

— Ага. Про тебе. Що ти слабий на голову. Ба, як шерсть поприлипала, — Редька поворушила чорні пасма його волосся, — точно що мозкова гарячка.

Не звертаючи уваги на її спроби хоч трохи покепкувати з нього, Дордже позіхнув:

— У Бенгалі їх зовуть іще інакше. «Чок гело» — «пропали мої очі».

— Добре шо не вуха… — пробурчала Редька, згадавши базарну відьму. Відійшла від клітки, сіла на пластмасовий стілець і з викликом відкрила хазяйським ключем не вельми охолоджену пляшку пива. Господар на це тільки вдячно посміхнувся — видно, цей спосіб відкриття був тут до цього невідомим.

— Пий здорова. — Дордже знесилено сів поряд, просто на землю, спершись головою об наплічники. — У Каббалі: якщо птахи співають, значить, душа покидає Гаф.

— Га?

— Ну, відділяється від Адама Кадмона. А коли вони перестануть співати — значить всі душі вичерпані й гряде Судний День.

— Ага. А он гряде автобус. А — нє, курва — вантажівка.

Вантажівка проїхала, здійнявши куряву й залишивши шлейф сільскогосподарського міазму. — Зі свинями. Чи гімном. Однаково корисно.

Тут на зупинку підійшов дядько з вусами, в штанах із золотою галочкою «Аrmani», з татуйованим драконом на плечі. Подібні татуювання, тільки бажано на дупах, кілька років тому любили робити собі європейські дєвочки. Правда, більше вони схилялись до «попиних ріг», нижче куприка: метелики, кельтські мотиви, змії («У-у, какая я апасная!»).

— Диви, дядя такий… — кивнула Редька. — Чисто тобі мєсний гуцул. Або циган — ба, яка цепура на шиї.

— Б’юсь об заклад, ота «Махіндра» з наліпленим на дверях орлом-монтаною — його пасія. Тільки щось барахлить, видно, тож він зара дочекається автобуса й поїде по підшипник. А вдома в нього по подвір’ю точно якийсь псисько бігає з виряченими очима. Ти не знаєш, як тут псів називають?

— Нє. Але точно співзвучно з Бровком чи Найдою.

Гуцул тим часом розгладжував вуса і допивав друге велике пиво.

— От за що мені подобаються гуцули і буддисти, — кивнула йому Редька, — що п’ють собі й п’ють. І не вийобуються.

Хазяїн на прохання гуцула-буддиста дістав із холодильника третє пиво. Холодильник називався тематично: «Everest». Правда, букву R заліпили розкладом автобуса.

На розпеченій дорозі закурилося — різнокольоровий автобус-недобиток під’їхав на зупинку. Розхлябані відкриті двері, високочастотна заглушлива арія а-ля індійське кіно без перешкод виривалася на волю. Редька зітхнула:

— Пішли, це наш.

Гірлянди, плакати, яблука, образки, червоні паперові ліхтарики, сині лампочки, штучні квіти — ну чисто тобі тячівський рафік із тернопільського автовокзалу о сьомій ранку, що довезе тебе до Франківська й пересадить на пижик до Ясинів, звідки ти шукатимеш бобік до Драґобрату.

— Ти катаєшся на борді? — доречно поцікавилася Редька.

— Ні, тільки на лижах.

— В Швейцарії, хи-хи?

— В Баварії. Ги-ги.

Вони замовкли, думаючи, либонь, про білі сосиски, Гітлера і брецлі.