irena karpa pica gimala

Карпа Ирена

— Нем? — спеціальний дядя-бюрократ дістав із шухляд столу зошит із сірими, штибу економного туалетного паперу, листами.

Далі все за протоколом. Хто, шо, куди, звідки, вік і навіть релігія. Наприкінці спливло питання про мету візиту. Його кучерявий бюрократ, що в наших краях був би лисуватим в окулярчиках, вимовляв найстаранніше, і все одно сенс цього «папаз о вісі?!» Редька з Дордже второпали раз на восьмий-десятий.

— А! Турізм! — знов дзвінко відчеканила Редька.

І тут всі глядачі, крім кучерявого бюрократа, засміялися. Бюрократ

щось сказав солдафонам, після чого затриманих без паузи на питну воду й чистку зубів відвели до камери.

— От тобі, блядь, і поїла нудл-супчика.

Сидіти в камері без рюкзака, об який зіпрешся, і без карімата, на який сядеш, уникаючи земляної підлоги, виявилося незручно. Хоча і камера собі як камера, вирішила Редька, не дуже й відрізняється від тутешніх готелів.

— Цікаво, чи у наших паспортах вони там розрізнять, де з нас хто. Бо, кажись, ми їм так само на одне лице, як і вони нам. Хоч би пояснили, що до чого…

— Як співав Том Вейтс, no one speaks English, — зітхнув Дордже.

— То він про Україну співав. Ану візьми попади, не дай Бог, у якийсь наш — та навіть і столичний — відділок. Фігу тобі там хтось скаже щось. Хіба що «Ай ем он д’юті тудей».

— Ех. Я ще ніколи ніде не сидів.

— Завжди приходить перший раз… — відколола банальність Редька і тут же емоційно видала: — Ну та хто ж знав, що провідник такий стрет-еджер! Стопудово ж він нас здав. Жабенятко задавило. Трава йому, бач, не сподобалася.

— Або не трава…

— Ага. У тебе на ничці ще мішок опіуму був. З Муанг Сінгу, від продавщиць браслетиків.

— А чо з Муанг Сінгу? Тут його теж на раз-два дістати можна. Значно легше, ніж траву. Ось чого я й ніс її, крихітку, з собою.

Дордже сентиментально зітхнув.

Добре, що в місцевій каталажці для затриманих була лише одна кімната — не довелося перестукуватися через стінку. Тим часом за дверима, як уявлялося Редьці, йшов активний дерибан припасів із їх наплічників.

— Цікаво, хто що спиздить… — міркувала Редька. — Напевно, той, що жирний, візьме ліхтарик. А той, що — вибач за поетичний расизм — схожий на фарбовану хною мавпу, візьме собі мій новий швейцарський ножик, і буде кидати його в портрет старого короля, а то й нового вождя революції, коли його ніхто не бачитиме. І — от бляха, що найстрашніше — якесь пердло собі поцупить мій айпод. А з ним і Тома Вейтса, і всю українську автентику, і дєвочькові британські-іспанські групи, і спосіб відкараскатись від тебе. Це якщо нам доведеться ще кудись іти.

— Найпаскудніше, що вони забрали наш джіпіес. І карти. — Дордже сплюнув на підлогу, і тут же вибачився.

— Не сци. Джіпіесом я так і не вмію нормально користуватися, а карти в мене у надьожнам мєстє.

Дордже не став уточнювати, що саме було надійним місцем у розумінні Редьки. Колись українські бізнесменки, як їхали поїздом на закупи в Польщу чи Москву, ховали гроші на товар у прокладках. І дядьки, здається, теж. А може, й простіше все — карти пріли під устілками Редьчиних черевиків. Чи ничка в неї була десь

для трави. Кожен порядний виробник лиж забезпечує свої палки пустими герметичними сховками. Так само як і виробник одягу сновбордистів. Тож, за аналогією, так має бути і з трекінговим шматтям.

Але все було ще простіше.

— Вони в мене тут, у боковій тріщині на підошві. Інколи кльово не мати бабла на нові капці, хех. І не повстидалися ж німчики-братчики п’ятдесят цілкових із нас лупанути за таке, а додивилась я вже в Делі… Ось, бачиш? — Редька витягнула праву ногу догори. — Ой, скільки синяків. Я — синюшний гепард. Ех… Карочє, я тут траву зазвичай никаю. Коли не заникаю, то попадаюсь. От зараз другий раз. А перший був той, у Києві.

— А в другому черевику нички нема? От би зараз косячелу на зло врагам, як ти кажеш. Правда, запальнички в нас забрали.

— Ех, була б тут запальничка, був би рай, а не пекло… Знаєш цей анекдот?

— Нє. Розкажи.

Так почався двогодинний марафон анекдотів. Від нервів, і «на зло врагам», вони реготали так, що горами десь далеко йшла луна. А враги таки злилися: кричали щось на своєму нявкотливо-гавкотливому діалекті, стукали по ґратах і, нарешті, вилили через ґрати склянку холодної води.

— Гиги, відра не нашлось. Мамі своїй на голову вилий, козеліно!

Але і від склянки стало мокро. І зрозуміло, скільки часу минуло.

— Шо вони там так довбуться? Ну, прийшли би, сказали: з вас штраф і фанарік.

— Це якщо тут за траву не передбачено смертної кари, як в Малайзії чи Сінгапурі.

— Та ну. Це все одно, що в нас би за цукрові буряки людей коцали.

Минав підвечірній час. Глиняні стіни з жовтуватих робились коричневими — сонце сідало. Скільки ще сидіти їм — невідомо.

— От блін, хоч щось би розуміти з того, що вони там кажуть! — йорзала Редька.

— Може, краще й не розуміти, — задумано відповів Дордже.

Тут щось стукнуло по ґратах високо під стелею.

— Шо за стукачі там? — крикнула Редька і попала в точку: там був їх ображений провідничок Амі.

— Тумолоу, біг бос кам хі ток ту ю! — прошипів із-під стелі він, і, перш ніж зрозуміли, що він сказав, Редька і Дордже хором, як у дитсадку, крикнули:

— Пішов ти на хуй!

Секунду мовчали, потім зареготали так, що тюремники точно вирішили, що не весь «віз» конфісковано.

— На біса нам ше бос їхній тут? Питати про сексуальну орієнтацію? Чи вчитися крутити косяки у заграничних спеціалістів?

Але як би Редька не намагалася себе збадьорити дурнуватими жартами, їй таки було страшно.

Ішов, не кваплячись, час, надворі стемніло, а нічого не мінялося, навіть тюремного рису з водою ніхто їм не заніс. Дореготалися.

Редька позіхнула.

— От ми тут із тобою застрягли в цій каталажці самопальній, і єдина розвага — втикати в павутину. Бо нема вже ні анекдотів, ні тем для розмов.

— Добре хоч павутина є… — Дордже подув у куток, завішаний павучими фіранками. Густе плетиво майже не колихнулося.