irena karpa pica gimala
Шрифт:
Пити треба більше.
Він поскрипів зім’ятою пластиковою пляшкою з водою.
Редька хильнула трохи, й тут же її знудило.
— Фак. Не дивись, — прошепотіла зовсім зблідла Редька.
Дордже зітхнув.
— На. Це поможе.
І, замість очікуваної хвилину тому Редькою магічної формули, простягнув їй звичайну пігулку. «Mox» — прочитала Редька затерті букви.
— Шо це за мохи і лишайники?
— Це даймокс. Пігулка від хвороби висоти.
— І ти тільки тепер мені її дав?! — Редьчин хрип, помножений на злість, звучав погрозливо.
—
Редька нічого не пам’тала. Випила таблетку, закрила очі. Кров шугала в голові туди-сюди, тривога не полишала тіла, і це було найбільшою незручністю.
«Видно, за мною шуліка сюди…» — приречено подумала Редька.
Кілька наступних кроків, які вона вперто пройшла, наперекір благанням Дордже посидіти, явно дали їй знати, що до перевалу їй як до кінського петра, і що лежатимуть її білі кісточки на білому снігу, як нагадування всім зухвалим про те, що:
— Нєфіг було мені скакати, як козі облізлій, там, внизу, і тут, вище, по снігу! Зекономила б сили, то й вижила би. А тепер я здохну. Іди без мене, тобі треба зникнути, перш ніж намалюються пагранци!
І Редька підкошеним колосом гепнула на сніг. Від жалю до свого даремно прожитого молодого життя у кутках її очей зібралися пекучі сльози, і вся картинка дівчинки, що лежала навзнак на снігу під безжальним Гімалайським небом, запросто згодилася би для передкінцевої сцени американського кіна про дружбу й вічність, якби не пекельний Дордже, що вліз у кадр і поламав весь пафос:
— Ходи, василино. Оно вже перевал насправді. Я вже бачу вершечки плоскогір’я.
Редька, що вже встигла була заплющити для вічного сну ясні очі, недовірливо одне розплющила.
— А не пиздиш?
— Нє. Не пизджу. Чи як правильно: не пиздю?
Редька сіла на снігу.
— Киш, какашечний! — кинула льодяну грудку в бік шуліки, що все ще наганяв собі апетит, кружляючи неподалік. Від різкого руху закашлялася, і все ж заходилась вставати.
— Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине. Хуй всім. — Видерлася догори по Дордже, як в давнину видиралися запалювальники вуличних ліхтарів на стовпи.
— А про погранців, то не переживай поки, — заспокоїв її Дордже, — тут тільки гори дикі навкруги, до найближчого села ще пиляти і пиляти. А там от уже й застави.
— І засади.
— І засади. Нічо. Ти ж умієш по-китайськи говорити?
— Ага. Ніхау, сяй сяй, каліфана і пухавіка.
— Шо-шо?
— Ну, пуховик по-їхньому. Наш сусід дядя Ігор колись у Китай їздив. Набрався там лінгвістики.
Редька ледве дихала, а все ж очі чіплялися за горизонт не гірше, ніж кирка скалолаза.
І тут зненацька перед її очима постало у всій своїй красі Тибетське плоскогір’я. Дивний, неземний пейзаж, лілово-рожева пустеля, зім’ята і вигнута, від краю до краю заселена скоріше духами, ніж гіпотетичними людьми, безкрайня й мовчазна, чужа і магнетична, не схожа ні на що до неї бачене.
— Гори… ті… вони дійсно зовсім іншої
Редька роздивлялася химерні «труби» і печери, колони й шпички, що ними рясніли стіни й дахи цього горішнього поверху світу. Жодних стежок не було видно. Куди йти далі, ніхто не знав. Сигналу не було давненько. Вочевидь, тут, у прикордонній зоні, все глушилося. Однак, іти було треба.
— Давай вшиватися. Ще налюбуєшся. Обіцяю.
Дордже ще раз озирнувся довкола. Виявляється, поки Редька стриміла тут із відкритим ротом, він уже встиг пройтися туди-сюди вздовж перевалу, видивляючись шляхи спуску.
— Золоте правило альпіністів: дряпайся високо, а спи низько. Ходімо. Зараз тобі стане легше. Спуск — найкращі ліки.
44
Люди в цих краях були тихими. Кричали хіба на худоб, й дивовижно співали.
— Дуже на наші пісні схоже…
Не бажаючи переривати багатоголосого жіночого співу, Редька зупинилася і трохи почекала на дерев’яних сходах будиночку, котрий вони бачили ще здаля, хвилин за тридцять до того, як сюди дійти. Чиясь скромна оселя чи сезонна корчма для погоничів яків.
— Може, в них іще сало з часником знайдеться? І борщику?
— Не знаю. Співали вони стару тибетську пісню. Навряд чи тутешнім богам у дар варився борщ.
Дордже увійшов до кухні першим. Спів затих. Чути було, як жінки розмовляють із прибульцем. Редька чекала на східцях, завузьких навіть для її 36-го розміру взуття. Нарешті Дордже гукнув і її.
Очі не поспішали звикати до темряви. У кволих відблисках вогню Редька нарешті розгледіла двох старших жіночок, що сиділи біля грубки-боа. Одна підгортала коров’яків, інша роздувала полум’я через велику, розширену на кінці, металеву рурку.
Третя жіночка, очевидно, господиня, в масивних золотих сережках, із низкою крупних намистин бірюзи й гірського корала на шиї, привітно посміхнулася до Редьки. Відтак заправила дві чорні коси за пояс теплого смугастого кітина. Налила подорожнім солоного чаю з маслом. Безкінечний напій — скільки не випий, все одно доливають, люди тут не жадні.
У пофарбованих на синє стінах, певно, завжди були сутніки. Темно-червоні з зелено-синьо-жовтими розписами меблі невиразно нагадували Редьці щось штибу дитсадка. Хоча який міг бути дитсадок у такій гамі?
Вогонь тихо шкварчав під казаном із рисом. На даху галасували запізнілі птахи. Чорна кицька заскочила на глиняну лавицю, вмуровану тут по півпериметра, потяглася, погострила кігті об килимок, постелений для тепла, і раптом зашипіла в порожнечу кімнати. Жінки підскочили й підняли галас. Одна набрала повні пригоршні зерна із діжки й, крутячись довкола, заходилась його розсипати, відтак, зачерпнувши ще, вибігла з галаканням надвір. І, не знайшовши під рукою ніякого гучнішого за порожню мідну каструлю, взялася лупити в неї великим дерев’яним черпаком. В той же час господиня схопила з полиці дерев’яне барильце й, зануривши в нього дерев’яну лопатку форми павиного хвоста, зачерпнула рідини й тричі покропила місце, на яке сичала кицька.