irena karpa pica gimala

Карпа Ирена

Редьку трохи напружила така пропозиція, але відмовлятись видавалося неввічливим.

Дордже дістались пурпурові ризи монаха, а їй — якесь жіноче дрантя, позичене, вочевидь, в однієї з прачок чи кухарок, мусили ж бути якісь жінки з села при монастирі, міркувала Редька. Одяг її пах чимось, що нагадувало масло. Двійко малих послушників порснули сміхом на вигляд Редьки, що незграбно загорталася в незвичне для неї вбрання. Навіть те, що називалося воно лаконічним словом «чоба», її не заспокоїло.

Натомість Дордже наче півжиття

прожив у своїй благородній сіварі. Нічого природнішого на ньому бути не могло. Казна-чого Редьку накрило хвилею дрижаків: пригадався їх нещодавній секс.

— Н-да. Треба якось спробувати… — прицінилась до його обладунків вона.

Вниз від монастиря вела вузька стежинка. Вночі такими ліпше було не лазити — півкроку не туди, й ти весело летиш у провалля. Старому настоятелю допомагав зійти хлопчик. Редька боялася одного — наступити на своє розмантильохане брунатне чоботиння.

Сиво-жовта скеля, поросла пасмами небачених до цього Редькою рослин і жмутками висушеної сонцем трави, зненацька постала перед ними невблаганною вертикаллю. Тут вони й зупинилися. Редьку накрило тривожне відчуття глухого кута. Чого їх привели саме сюди? Досі вона якось не думала про те, що шматка мапи бракує, і що не ясно, де і скільки їм слід залишатися на цій далеко не безпечній окупованій території. Тепер же, глянувши на недоступну стіну, вона чітко усвідомила всю серйозність їхнього становища. Настоятель мовчав.

Подекуди на скелі бовваніли дерева, старезні й криві, що, здавалося, ще в бозна-яку доісторичну епоху відчайдушно вчепилися в камінь коріннями, аби разом із ним рости. Вгорі все так само пливло небо. Якщо задирати голову, щоби його побачити, можна гепнутись на спину — голова точно закрутиться. З-за горба навпроти загрозливо виповзли великі грозові хмари. Дарма. Нехай собі повзають — жодної краплі дощу не проллється. Не сезон.

Тут старий відкашлявся і глянув, примруживши очі, кудись наче повз час і простір.

— Ніколи не рахував, скільки років я чекав цього дня.

Несподівано він засміявся і сказав Дордже кілька фраз тибетською.

— Що, що він сказав? — нетерпляче смикнула хлопця за ризу Редька.

— Так, пожартував про те, що хоч і вуха й не зовсім здатні почути тріумфальну пісню дакіні з особливого приводу, очі здатні добре бачити. Ну, щось таке, перекладати тупо.

— А.

— І те, як ти мене за сівару смикала, він теж бачив. І сказав, що так робити не годиться.

«Добре, що багато чого іншого старий не бачив…» — посміхнулась криво Редька.

Наступної секунди Дордже сполотнів у відповідь на подальші слова настоятеля. Малий же служка захоплено дивився то на гостя, то на свого вчителя, і тільки Редька почувалася, як дурень на базарі. Ні чорта не розуміючи, й не намагаючись нічого особливого вгадати. Головне, міркувала вона, щоб то рібята зараз не вколошкували його мене у прірву скинути, як прострочений вагон тушонки.

Старий

монах поплескав Дордже по плечу й зробив знак хлопчику. Той миттю витягнув зі складок свого одягу кілька зігнутих учетверо аркушів. Таких наче старуватих, у широку лінійку, як із радянських великоформатних зошитів — Редьчина бабця в такий рецепти пирогів записувала.

Тут уже Дордже просіяв, щойно їх розгорнувши.

— Це карта! — радісно смикнув він Редьку за рукав.

— Е, — випросталася Редька. — Як тобі мене дьоргати, так нормально?..

— Карта. Остання чверть шляху. Ну, приблизно чверть. Чекала ж на нас тут… Ледь не все наше життя.

— Яке життя? — Редька з недовірою оглянула від руки мальовані лінії, цифри й позначки. — Ми шо, вже такі жовті, як цей папірус? І чо це містичний монах нам якийсь зошит подертий дає, як у моєї бабці, а не звиток хитрий і прекрасний?

— В тому то і справа, що як у твоєї бабці… — посміхнувся Дордже, аби Редька не бачила його щодня, подумала б, що «посміхнувся загадково».

Настоятель запитав щось у Дордже, кивнувши на Редьку. Після хлопцевої відповіді він розреготався.

— Ти шо? — зніяковіла Редька.

— Нічо. Переклав йому про звиток, — невинно кліпнув очима Дордже.

Малий монашок, слідуючи невидимому для Редьки знакові, витяг зі своїх складок пандори невеличку червону торбинку. Дістав звідти якогось сушеного листя, тютюну та іншого дріб’язку. Не встигла Редька й оком змигнути, як він хутко скрутив із того всього серйозну цигарку, підкурив і простягнув її настоятелю. Той, затягнувшись, ще трохи поговорив із Дордже тибетською, відтак, піднявши вказівного пальця догори, кумедно глянув на Редьку й майже по складах розспівав англійською:

— Єдина надія на порятунок королівства.

І, поки Редька переварювала це, він додав, підсміюючись:

— Принаймні я думав, так би сказали у ваших фільмах. В мене вийшло?

Нестандартний якийсь мудрець, міркувала Редька. Патиками не б’є, не змушує сидіти без води і їжі під стіною монастиря, розгадувати ребуси які-небудь, терпіти приниження і щовбани від шестирічних послушників. Рже собі тільки і курить. Про королівства якісь патякає. Туман, туман… А я шо — маю складати твір згідно заданих розсипчастих параметрів?

Старий знову заговорив, і цього разу його акцент видався ще іншим. Навіщо він блазнює так?

— Люди чекають на здійснення пророцтва. Повернеться з вигнання їхній принц-напівбог, приведе його в слушний час чужинець. Чи, — старий по-пташиному скосив хитре око на Редьку, — чужинка, як у вашому випадку. В пророцтвах до таких дрібниць не вдавалися. Приведе, та й по всьому.

Редька багато чого хотіла спитати — наприклад, із якого це дива Дордже раптом принц-напівбог — але вирішила за доцільніше промовчати. Поки що. Старий, здавалось, частково вгадав її неозвучені питання, проте, звернувся до П: