irena karpa pica gimala
Шрифт:
«Мене не було — гори були, мене не буде — гори будуть, ом мані падме хум» — повторювала вона саморобну мантру.
Під вечір вітер трохи влігся.
— Що ти робиш? — спитала Редька, коли Дордже, затримуючи її одною рукою, іншою тобто палкою для ходьби, яку він у тій руці тримав, накреслив щось на стежці.
— О, тепер іди. Але не швидко.
Щодвадцять метрів він зупиняв її і повторював ті самі графічні вправи. Не кажучи, для чого.
— Та шо ж це таке? — розізлилася Редька. — Чи ти здурів?!
— Ні. Не здурів. Це місцевість така… специфічна.
— Мгм… — Редька напровсяк трималася подалі від будь-якої порослі, не помічаючи, що Дордже ледь помітно посміхається, а втім не полишає своїх піщаних креслень.
— А звідки ти знаєш, де це тут починається?
— А там же табличка була. «Туристи. Христом-богом молимо: малюйте костилями на піску хто шо може. Бо буде ата-та».
Дордже підійшов до великої каменюки й скинув наплічника:
— Давай тут посидимо трохи.
— Так вечір уже ж скоро?
— Нічо. Ми майже прийшли.
— Куди прийшли? — не розуміла Редька.
— Туди, де переночуємо.
Редька мовчала. Була надто втомленою, аби про щось запитувати. А все-таки через десять хвилин знову почала насідати на Дордже:
— Ми вже ось скільки йдемо не по стежці. Ти шо — нюхом виводиш нас?
— За відсутності карти можна й нюхом. І як би ти собі це уявляла — туди, куди ми йдемо, вимощена дорога гербовим камінням?
— Та ні. Ясно, що треба никатися десь у горби і стежки камінням засипати. Але ж… із супутника, наприклад, все добре видно?
— А ти думаєш, на кожному супутнику позасідали вражі шпіони? Ой, дійсно! Як же я про це не подумав?! — Дордже починали дратувати безкінечні питання Редьки. Або Редьці здавалося, що починали дратувати.
— Розслабся, — сказав Дордже. — Ти ж сама знаєш: інколи просту інформацію отримати складніше, ніж стати прекрасним принцом із волохатої жаби.
Редька не почула про жабу і принца, туманно провадячи своє:
— Та да уж. Дорого би я віддала за те, щоби взнати, хто все-таки слав мені ці листи. І чого саме мені. Ну нічо. Найду падлюку і сраку порву. Від вуха до вуха.
58
— Нам скоро знов переходити через річку. — Дордже роздивлявся мапу, вимкнувши до того давненько вже безпорадний джіпіес.
Знайовши між скелями тріщину з залишками бозна-ким і коли збудованого куреня, вони вирішили перепочити й підкріпитися задубілими гречаними хлібцями.
— Ага… — Редьці в голові був лише хлібець, що безпосередньо зараз гостював у неї в роті.
— Чи то пак, через Ріку… — сам до себе посміхнувся Дордже.
Редька з переможним писком вийняла в себе з кишені шматок вже геть скам’янілого сиру — завалився колись крізь діру за підкладку.
— Я думаю, шо в мене куртка така важка! На, хоч? Кусай!
І тут же спробувала вкусити сама. Не вийшло.
— От дідько лисий канапатий. Давай ножа.
Перш ніж Дордже встиг до неї повернутися, Редька вихопила
— Вправляння в дусі Падми? — посміхнувся Дордже. — Ну-ну. Головне — не виколи собі ненароком око. Хоча… Чим менше бачиш, тим менше речей розрізняєш. І оце би ти собі до рота пхала, якби не знала, що то сир і який він на вигляд?
А що Редька не звернула на його застороги жодної уваги й продовжувала длубати сир, один по одному відправляючи відколоті шматки собі до рота, Дордже й собі взявся до їжі.
— Нє-нє-нє! — з набитим ротом запротестувала вона. — Розкажи мені… казку!
І тут же нахабно вмостилась головою йому на колінах, затиснувши в жмені стільки шматочків сиру, скільки вміщалося.
— Казку… — Дордже підняв ножа і витер його гостряк собі об край шарфа.
— Мгм!
— Одного разу, на шляху в Тибет, Падма вже вкотре зустрівся з не вельми дружньою силою. Це вже, можна сказати, ввійшло у звичку і встигло порядно йому набриднути. І, хоч розправа з усіма ворожими буддизму в цих краях духами і божествами відбувалась за одною схемою — вони підступним способом намагаються його вбити, він лякає їх страшним голосом чи просто поглядом, вони в шоці віддають йому осереддя свого життя і клянуться в вічній вірності — кожна наступна потороча однаково щось із себе показує.
Дордже самим кінчиком ваджри підняв із Редьчиного ока прядку й відкинув набік.
— Мутсамей, приміром, богиня війни, отако хотіла його роздушити між двома горами, якими вона стала, просто як нас зараз.
Редька не підняла голови, щоб оцінити реальну небезпеку.
— Але він її добре шваркнув своєю петерицею, і вона сторчголов полетіла йому підкорятися.
Кінчик ножа в руках Дордже розкрив незащебнутий комір Редьчиної куртки. Коли він торкнувся голої шиї, Редька злегка здригнулася.
— І стала його охоронцем із того всього. — Дордже зітхнув і підніс ножа собі перед очі. — А він дав їй секретне ім’я Величної Льодової Пані Невидимого Бірюзового Туману.
— То невидимого чи бірюзового? — тепер вже й Редька слідкувала за ножем.
Дордже, щось коротко прошепотівши, провів, ледь торкаючись, по Редьчиному лиці трикутник, відтак відтягнув донизу, скільки зміг, комір її термо-кофти разом із футболкою.
Редьці в голові давно вже зріло голосне «Ти шо це виробляєш, припух?!», але наче щось заціпило: і рота не могла відкрити.
— А то ще потім інша, Намен Кармо, почала патики в колеса ставити. Та ще й не прості, а з блискавки. А Падмакара, видно, не даремно такі вусики хитрі носив — мав при собі кишенькове дзеркальце. Відбив ту блискавку, і вся її сила вскочилась до розміру семи горошинок. Тоді вона злякалася… — (Дордже дихнув гарячою парою на лезо ножа й підчепив Редьчин одяг вже знизу, підбираючись лезом до пупа) — …і стекла вся в Озеро Розкоші.
Редька затамувала подих.
— Але Падма тут же запустив у нього жестом скорпіона, і озеро зайнялось вогнем, так що в бідної Намен Кармо почала відходити плоть від кісток.