irena karpa pica gimala
Шрифт:
Редька вдягла м’який сірий халат, принесений серйозною дівчинкою-служницею. Та не посміхалася і не говорила нічого — Редька її трохи побоювалася. Дівчинка показала рукою на вихід, склала долоні й поклонилася. І вже покидаючи садочок із купіллю, Редька озирнулася через плече на геть багряну від західних променів богиню з лотосом. «Та ладно тобі, не всьо так кисло!» — підморгнула та.
Коли стемніло, по всьому місту запалили вогні. Коли когось кохаєш, чорна порожнеча перетворюється в золото. Електрики тут не було. Палили смолоскипи. І не тільки там, де збиралися люди, а й на рисових терасах. Тому світла, відбитого водою, було багато. Та ще й доріжки підсвічувалися крихітними гасовими лампами. Ті смолоскипи, що були високо, запалювали довгими тонкими палицями —
— У вас тут є верби? — хотіла було спитати Редька у служниці, але не знала, як «верби» англійською. І ще менше зобов’язана була це знати дівчинка з тутешніх гір.
Тим часом на терасі королівського палацу, і нижче за неї, і в боки, і далі по берегах озерця все готувалося до пишного святкування: повернення принца і його заручини.
— Шампунь «два в одному»…
Причому другому, здавалося, надавали куди більшого значення. Тож Редька тоскно мріяла заховатися десь, як останній слимак чи нічна гадина, щоби її не чіпали й не тягли на світло, щоби не треба було нікуди йти. Але де сховатися в чужому домі? Ні, дорогенька, мусиш іти й посміхатися, демонструючи куртуазний маньєризм пролетарського пошиву. Мусиш радіти спільному (твоєму включно) щастю, казати нареченій благоговійні компліменти, мовляв, кожне ніжне мандаринове деревце — це ти, ти таке городити будеш! — підтвердить, що принцеса найвродливіша з людей, і кожна вкопана в землю велетенська долоня Будди поміняє пальці з шунья-мудри, де середній палець сполучено з великим, так, що великий палець відстане від середнього і зустрінеться з вказівним, показавши нареченій мудру «Всьо чікі-пікі».
Тут Редька ненадовго відволіклася від вправлянь із саможаління. Їй стало цікаво, як тут всі ці доста нові будови так просто й вишукано зростаються зі старими барельєфами на півзруйнованих окремих стінах, зі статуями королівських левів не першого століття свіжості, і з цими гігантськими уламками статуй принца Ґаутами, чи ще старіших мудреців і будд, що були тут перед ним, віддаючи свої тіла на поживу голодним ослаблим тигрицям із їх кошенятами, обертаючи демонів на людей, а людей на страшних захисників віри, та з легкістю вправляючись із тисячами інших дивних чудес. Певно, таки правда те, що казав колись тато в дитинстві: кожен-кожнісінький народ має десь на світі свою споконвічну, містичну, і від того ще більш справжню заховану Батьківщину, землю-прихисток, благословенну й обітовану богами й здобуту далекими предками. От тільки віднайти її, як не гірко, судилося народові лише на межі його зникнення. Історія останніх із.
Редька стояла на балкончику майже на рівні з світло-зеленою, акуратною, по-королівськи доглянутою рисовою терасою (естетичність і любовне ставлення до більшості тутешніх речей здавалася аж перешкодою практичності), де ще вдень ходила куцонога чапля, і думала. Сумно питала простір про те, яка доля чекає це мале, але дуже складне королівство, розстелене тепер у темряві каскадами вогнів.
Невдовзі в вертольоті, що чекатиме по той бік кордону, їй буде ще сумніше думати, що ось і все — головну життєву місію виконано. І що тепер має статися, щоби перевершити значенням цю, справжню, першу й, можливо, останню Пригоду? Редька навіть грішним ділом позаздрила тим, кого визнавали посмертно.
Хтось легко торкнув її за плече. Редька сіпнулася.
— Міністр хоче запросити вас на вечірній чай… — ага, виявляється, дівчинка таки торопала англійською. Ну, або вивчила цю фразу, як «ай ем он дюті тудей».
Редька не мала жодного бажання зараз слідувати церемоніалу. Всі ці умовності, розшаркування, срібні блюдечка і висота сидінь… Зітхнувши, пошкандибала слідом за служницею.
На превеликий Редьчин подив, ніякого церемоніалу не було. Сидів собі, попиваючи чайок і погойдуючи ногою (в руках бракувало тільки вечірньої газети) чолов’яга, з вигляду
— Бачу, ти втомлена, Радешо? — замість вітання вигукнув він і чогось засміявся.
«В принципі, логічно, що втомлена». — Редька мовчки глянула на міністра.
— Я Лачшен, — він простягнув їй руку. — Приємно тебе бачити.
Тут же міністр став до Редьки спиною і заклав руки за спину, розглядаючи величезну танка і здаючись самому собі трохи наполеоном:
— Дивина! Стільки могутніх і страшних богів стережуть всі чотири сторони священної Меру, а без людських рук все одно не обійтись. Нам, слабким людям, доводиться охороняти наші священні гори від найбільшого зла — людської жадібності. Нам із вами, люба моя Радешо. І в цій історії ви зробили неоціненну послугу нашому народові. Звичайно, не без нашої скромної допомоги. Ми, певна річ, не купаємось у нафтодоларах і не торгуємо героїном, але добрі справи знаходять добрих людей. Є і у нас кілька друзів… які нам влаштували сяку-таку конспірацію. Тут міністр, як видалося Редьці, якось дисонансно щодо своєї пафосної промови, хіхікнув.
— Знаєте, — продовжив він, мов так і мало бути, — надмірний шум у таких делікатних справах, як реставрація монархів, своєю передчасністю може страшенно зашкодити. А де ліпше ховати принців, як не в товаристві особи, гм… без особливо примітного виду діяльності.
(Редька була вдячна, що хоч доставником піци її не назвали, а все ж хробак образи хвостиком махнув.)
— Принца, в принципі, можна було би доставити й за допомогою якихось відморожених дельта-форсівців, — провадив неполіткоректний міністр, походжаючи кімнатою взад-вперед, — але тільки уявіть це собі на шпальтах світової преси. «Повернення Кривавого Короля»? «Гори занурюються у феодалізм»? — він збриджено, як гімназистка на вид мишеняти, зморщив носика. — Та наші вороги після такого проковтнули би нас разом з останнім камінцем на вершині Ґан-Рі! Напхали би сюди своїх миротворців, емісарів, як блощиць у бабине плаття, і випили би з нашого народу всю кров до краплини.
— Та чого ж вони всі лізуть сюди? — не витримала врешті Редька, — чим їм намазано?! Тут же навіть кози в цих порохах ледве кизяк собі напорпують.
— Не скажи. У цих курявих дорогах можна пошукати і дещо цінного. — Міністр став схожий на скрадливого євнуха. — Більшість завойовників принаджують не так золото і багатства сусіда, як злагода серед його народу і мир на його землях. У всі часи люди мріяли про Країну Справедливості, Рай На Землі, Шангрілу. Але винагороду за каторжну працю батьків обіцяли лише нащадкам. Казали, що це їхні гріхи породжують злидні й розбрат, а не захланність правителів. А ми хотіли збудувати країну щастя для живих, теперішніх… Наївні. Хіба можна було садити квіти на острові, коли навколо вирують урагани? Хіба можна було жити щасливо у світі, де панують війни, біль і страх? Ті, хто не захотів зглянутися над своїм народом, не пощадили і нашу землю. Все логічно.
На низькому червоному столику під танкою стояла закрита бляшана коробочка. Міністр відкрив її й заходився, не вводячи в курс справи Редьку, пересипати тонкими цівками якийсь пісок чи кольоровий порох із пуделка в кришечку. Проробивши це хвилини зо три зосереджено і мовчки, він трохи повеселішав:
— Хто зна, якби не кілька старожитних цяцянок, які, до речі, так вчасно віднайшлися у наших монастирях… ну, знаєте, за ними ще хлопці з «Аненербе» тут бігали… може, і не вдалося би нам завойувати прихильності кількох важливих президентів.
Тут міністр, уже зовсім по-пташиному змахнувши своїми вишиваними рукавами, заходився аналізувати всі колишні й теперішні політичні позиції його крихітної країни в широкому світі.
В якийсь момент Редьці стало важко розбирати це щебетання, геть не характерне для малослівних людей цих місцин. Тому вона час від часу відключалася, лишаючись на крок позаду від того місця, куди скакав екзальтований міністр.
«Не без нашої скромної допомоги…» Гаразд: всі ці квазі-містичні навігаторства і кпини англійською — куди не йшло. А хто ж тоді писав їй листи дрібним почерком солов’їною?..