Iван Туркенич
Шрифт:
Старий учитель історії немов живий з'явився перед школярами-екскурсантами, і Ваня Туркенич виразно чує його спокійну розповідь.
– Ось тут, діти, ми і тримали оборону міста. Я в той час був кіннотником, змінив шкільну указку на шаблю. Зі мною з Краснодона пішло немало добровольців на захист Луганська – і шахтарі, і батраки з навколишніх хуторів, і козача біднота… Луганськ взяти білим не вдалося. Не забувайте ці дні, завжди пам'ятайте про своїх батьків і старших братів, які поховані тут, у братській могилі. Дивіться, який скромний і в той же час величавий пам'ятник створений над ними:
Школярі тихо, поодинці піднімаються вузькою стежечкою до пам'ятника. В руках у них вінки із скромних польових квітів. Червоніють гвоздики, темніють сині волошки. І раптом – нова хвиля згадок. Безкрайнє Чорне море… Севастопольське артилерійське училище, голоси Друзів, спритних, проворних курсантів. І… усміхнене лице дівчини-рибачки, сестри одного із друзів Туркенича. Часто втрьох вони запливали на човні в море. …Чийсь різкий голос примусив Туркенича розплющити очі. Минуло, мабуть, не більше години: тінь від обриву, що перетинав дорогу, була майже такою ж, якою бачив її Туркенич, упавши на пісок.
– Так, так!.. Негайно!..- кричав невідомий Туркеничу літній командир із зарослим до чорноти, давно не голеним лицем.
Його загнаний кінь, який важко водив боками, ронив з вудила коричневі від грязюки і поту клапті піни.
Туркенич швидко підвівся і, навіть не обтрусивши пісок з колін і ліктів, підбіг до командира батареї. Той уже вислухав поспішно передане йому зв'язковим повідомлення з дивізіону і наказав підготувати батарею До маршу. Зв'язковий взяв повід свого коня і, важко сівши у сідло, рушив.
– Не знаю, чи знайду штаб,- сказав він, порівнявшись з Туркеничем.- Така метушня, Що нічого не зрозумієш… Віддають наказ, тут же його відміняють, а через годину знову підтверджують…
Батарея просувалась по степу обережно, намагаючись сховатися в складках пересіченої ярами місцевості. Курява стовпом клубилася вслід змученим коням, густим шаром сідала на гімнастьорки і обличчя бійців. Дуже хотілося пити, але тільки у деяких червоноармійців у баклажках збереглася тепла, з тухлим присмаком вода. Командир батареї їхав попереду, пильно вдивляючись у закурені хмари, що висіли над горизонтом. Туркеничу здавалось, що їх батарея одна-однісінька у цьому степу і що противник обов'язково помітить її.
Особливо тривожно і напружено почували себе бійці і командири ночами, коли на заході й на півночі спалахували вогні і доносився гул канонади, то несподівано миготіли спалахи і гриміли постріли на сході, де, здавалось би, мали бути з'єднання Червоної Армії. «Чому це майже скрізь ідуть бої?.. Невже німецькі танки прорвалися так далеко?..»- мимоволі думали вони, силкуючись проникнути зором крізь туманну завісу куряви і диму, що затягнула обрій.
Туркенич намагався не виказувати свого хвилювання, гнітючого відчуття самотності і наростаючої небезпеки, яке іноді охоплює недосвідченого і ще не звиклого до складної бойової обстановки командира… Він то поправляв поводи свого коня, то починав розмову з Лагутіним про дрібниці похідного життя. А сам між тим зрідка, але уважно і насторожено поглядав на літнього, зосередженого командира батареї.
Федір Петрович Костров був на фронті з
– Знаєш що, Іване,- звернувся він до Туркенича,- незабаром темнітиме, треба позицію вибрати на всякий випадок. Адже вночі можна й у танкові лещата влетіти. А тут,- показав він на глибокий яр і густий чагарник,- ми години за півтори укриття зробимо. Коли фрици і навідаються сюди, батарея їх добре зустріне.
– А як з розпорядженням?.. Костров пильно глянув на Туркенича: -3 розпорядженням? – не кваплячись перепитав він.- Адже за батарею відповідаємо ми з тобою. Треба вирішувати так, щоб своя голова на плечах працювала. Я ось не впевнений,- розумієш, перед самим собою не впевнений,- що відомості штабу цілком вірні. А якщо німці встигли прорватися через переправу і ось-ось з'являться нам напереріз? Може ж таке бути?
– Так, може…
– Ну, а в такому разі треба вжити всіх заходів, щоб нас зненацька не захопили.
Позиція для бою непогана, готуватимемос завидна.
Через кілька хвилин бійці спішились, від вели коней у яр і встановили гармати на ви значених Костровим місцях.
– Ось так, хлопці, надійніше буде,- на мічаючи лопатою місце для укриття, сказа: бійцям командир батареї.- Переночуємо туї а на світанку далі рушимо.
Швидко і вміло взялися артилеристи де роботи, щоб викопати укриття. Через годиш воно було майже готове. Туркенич і Кострої перевіряли маскування гармат.
– Товаришу командир,- звернувся до Туркенича Лагутін, який чергував на горбочі ку з біноклем у руках,- здається, хтось де нас скаче…
– Де, де? – запитав Туркенич.
– Не туди дивитесь,- відповів Лагутін,- ген вздовж яру мчить.
Костров подивився у тому напрямку І здивовано сказав:
– Звідкіля це він?
Через кілька хвилин до батареї підскакай на змиленому коні молодий артилерист.
– Це батарея Кострова? Товаришу командир… мені наказав командир дивізіону.. я ледве вас розшукав… мені наказано…- заговорив він, простягаючи незапечатаний пакет.
– Спокійно, товаришу, спокійно,- голосно сказав Костров, беручи пакет.- Чом розпечатаний?
Приїжджий замахав руками:
– Та що ви, товаришу командир!.. Там така… така…- він підбирав слово менш різке,- така нерозбериха!.. Хіба тут до запечатування… Наказано усно ще передати: німецькі танки вже переправились біля станиці і зразу ж рушили півкільцем на південний захід! Можуть з'явитися у вас з тилу!..
Помітивши, що Лагутін та інші бійці слухають уривчасті, плутані слова зв'язкового, Костров різко перервав його: