Iван Туркенич
Шрифт:
– Ти був справжнім другом солдатів, – } братом наших хороших комсомольців, які ви- 1 зволили радянську землю від ворогів і тепер визволяють братів-поляків,- говорив начальник політвідділу дивізії. – Хай буде легкою І тобі ця земля – із далеких донецьких степів І прийшов
Євстигнєєв помітив, як сльози заіскрились на очах командира дивізії, як він, не соромлячись, повільно витирав їх. І Євстигнєєв відчув, що і по його обличчю котились скупі солдатські сльози.
Перед ним знову постали епізоди недавнього бою, він уявив Туркенича на чолі взводу з автоматом у руці… І ще нижче опустив голову солдат, затуливши широкою долонею обличчя.
Запала тиша. Бережно опустили труну в могилу. Пролунав залп, автоматники віддали останню шану своєму командирові. Могилу засипали свіжою землею, і горбочок одразу зник під квітами. Молоденька полька, майже дівча, поклала зверху букет скромнихПОЛЬОВИХ квітів. Мов краплі крові, зачервоніли гвоздики. Дівчина хотіла щось сказати, але ридання перешкодило їй. Затуливши обличчя руками, вона плакала, повертаючись до своїх подруг нерівною ходою. Євстигнєєв допоміг їй піднятись на пагорбок, де стояли городяни Глогува. Дівчина довірливо взяла його руку й припала заплаканим обличчям до солдатської гімнастьорки.
* * *
Минуло ще кілька днів.
Підрозділ, в якому служив Євстигнєєв, вирушив до Вісли. Бійці йшли мовчки. Не чути було звичайних у поході балачок і жартів. Євстигнєєв ішов задумливо, притримуючи рукою автомат. Він нахилив голову, не звертаючи уваги ні на своїх товаришів, ні на першу позолоту придорожніх осик та беріз.
– Глянь, скільки їх прилетіло! – вигукнув сусід Євстигнєєва.
– Ти
Гуркочучи і скрегочучи гусеницями, ішли дорогою важкі танки, з-під величезних гармат курився пил, земля гула під міцними кроками тисяч солдатів, а зовсім недалеко від дороги на сонці грілися зграйки легких і веселих ластівок. Вони чепурились, підставляючи золотисточервоному промінню сонця то блискучі чорні спинки й боки, то сніжно-білі груди. І щебетали, щебетали, ніби старались досхочу наговоритись, перш ніж на землю впаде ніч. Іноді на мить замовкали, і тоді особливо виразно лунав щебіт однієї ластівки, ніби вона в чомусь переконувала своїх \ подруг. Але це тривало недовго, весь табунецъпочинав навперебій галасувати і щебетати, перебиваючи і заплутуючи одна одну.
– Касатки,- сказав Євстигнєєв, пригадуючи, як називала його мати цих щебетливих бистрокрилих пташок.
– Еге ж, касатки,- тихо погодився сусід.
Євстигнєєв прискорив ходу, зрідка озираючись на веселу зграйку ластівок, що ніби проводжала солдатів у далеку дорогу добрими побажаннями.
«Так, життя все перемагає і все відроджує», – подумав солдат.
Він ішов своєю звичайною, чіткою ходою фронтовика, підвівши голову і поправивши пілотку, що, було, зовсім з'їхала набакир.
«Життя перемагає… Але якою дорогою ціною доводиться нам платити за це! Кров'ю… Кров'ю своїх найкращих друзів».
КИIВ 1963