Кінець Вічності
Шрифт:
«Чого він домагається? — присоромлено подумав Харлан. — Щоб я ще швидше працював? Я і так вибиваюся із сил».
— Коли ми зараз упустимо нагоду, — вів далі Твісел, — то Вічність зникне і, очевидно, назавжди. Я цілком певен: в такому разі відбудеться грандіозна зміна всієї Реальності у бік максимальної ймовірності. А це призведе до атомної війни й загибелі людства.
— Краще я візьму черговий том, — сказав Харлан.
— Як ще багато залишилося, — розгублено промовив Твісел під час наступної перерви. —
— Скажіть, як це робити, — відповів Харлан. — Мені здається, що я повинен переглянути кожну сторінку від початку до кінця. А як переглядати ще швидше?
Харлан не переставав методично гортати сторінки.
— Все, — сказав він нарешті. — Літери зливаються перед очима, пора спати.
Закінчився другий біодень.
На третій біодень пошуків о 10 годині 22 хвилини за єдиним біочасом Харлан жадібно вп’явся очима в сторінку і тихо сказав:
— Ось воно.
— Що? — не зрозумів його Твісел.
Харлан підвів голову: на його обличчі відбився подив.
— Я не вірив в успіх. Знаєте, я ніколи по-справжньому не вірив в успіх, а ваші розмірковування про журнали та рекламні оголошення здавалися мені пустою балаканиною.
Нарешті Твісел збагнув, у чім річ.
— Ти знайшов його!
Він кинувся до Харлана й тремтячими пальцями судомно вчепився в том.
Харлан вихопив у нього книгу й притьмом загорнув її.
— Хвилиночку! — сказав він. — Самі ви не знайдете. Навіть коли я вам покажу сторінку.
— Що ти накоїв? — скрикнув Твісел. — Адже ти загубив його.
— Ні, не загубив. Я знаю, на якій воно сторінці. Але спершу…
— Що спершу?
— Обчислювачу Твісел, — сказав Харлан, — нам ще треба з’ясувати одну дрібничку. Ви сказали, що мені повернуть Нойс. Хай тоді приведуть її до мене. Я хочу її бачити.
Твісел здивовано витріщився на Харлана; його рідке сиве волосся скуйовдилося й стирчало в усі боки.
— Ти жартуєш?
— Ні, — гостро відповів Харлан. — Мені, не до жартів. Ви обіцяли, що все залагодите… Може, ви жартували? Нойс повинна бути зі мною. Ви обіцяли.
— Авжеж, обіцяв. І я виконав свою обіцянку.
— Тоді покажіть мені її живу й неушкоджену.
— Знаєш, я ніяк не зрозумію тебе. То ж не я заховав її. Ніхто її від тебе не ховає. Вона й досі там, у далекому майбутньому, про яке Фінджі говорив у своєму донесенні. О всемогутній Часе! Я ж тобі сказав, що їй нічого не загрожує.
Харлан напружено втупився в старого й промовив здушеним голосом:
— Не грайтеся словами. Гаразд, вона в далекому майбутньому, і їй нічого не загрожує. А що мені з цього? Зніміть темпоральний бар’єр із 100 000-го…
— Що зняти?
— Бар’єр. Капсула не проходить крізь нього.
— Ти мені ніколи про це не казав, — обурився Твісел.
— Хіба?
Харлан був украй здивований. Хіба він не казав Твіселові про бар’єр? Адже він тільки про це й думав. Невже не прохопився жодним словом? Харлан ніяк не міг пригадати. До нього знову повернулась рішучість.
— Гаразд, —
— Але ж це неможливо. Бар’єр проти капсули? Темпоральний бар’єр!
— Ви хочете сказати, що не ставили його?
— Присягаюсь Часом, не ставив!
— Тоді… тоді… — Харлан відчув, що блідне. — Виходить, капсульні шахти заблокувала Рада. Їм усе було відомо, й вони вирішили діяти незалежно від вас. В такому разі, — присягаюсь Часом і Реальністю! — їм самим доведеться пошукати і це оголошення, і Купера, Малансона, і все, що залишиться від Вічності. Дідька лисого вони знайдуть!
— Стривай, стривай! — Твісел у відчаї схопив Харлана за лікоть. — Візьми себе в руки. Подумай сам, мій хлопчику. Рада не ставила бар’єра.
— Але ж він стоїть.
— Вони не могли поставити такого бар’єра. Ніхто не міг. Це неможливо теоретично.
— Ви, мабуть, не знаєте всієї теорії. Бар’єр існує.
— Я знаю більше за будь-кого із членів Ради. Така річ неможлива.
— Однак бар’єр існує.
— Коли це справді так… І Харлан раптом помітив в Твіселових очах такий невимовний жах, якого не було навіть тоді, коли він уперше почув, що Купер потрапив не в те Сторіччя і що над Вічністю нависла загроза загибелі.
Розділ 16
ПРИХОВАНІ СТОРІЧЧЯ
Ендрю Харлан неуважно спостерігав роботу Обслуги. Ці люди чемно не помічали його, бо він був Технік. За звичайних обставин Харлан і не глянув би на них: велике діло — обслуга! Однак тепер, дивлячись на них, Харлан, уражений своїм горем, раптом спіймав себе на думці, що він заздрить їм.
То був обслуговуючий персонал із Управління міжчасових перевезень. Про це свідчила темнувато-сіра уніформа з чорною нарукавною нашивкою, на тлі якої вирізнялась червона зигзагоподібна стріла. З допомогою складної апаратури вони перевіряли капсульні двигуни і ступені свободи уздовж капсульних шахт. Харлан знав, що їхні теоретичні знання темпоральної механіки невеликі, однак свою справу вони знали досконально.
Харланові не доводилося стикатися з представниками Обслуги, коли він був ще Учнем. Щиро кажучи, йому й не хотілося знайомитися з ними. В Обслугу приймали тих Учнів, які не склали екзаменів. «Неспеціалізована професія», як її делікатно називали, була тавром провалу, й Учні всіляко намагалися уникати її.
Проте зараз, спостерігаючи роботу Обслуги, Харлан дійшов висновку, що ці люди по-своєму щасливі.
А чом би й ні? Їх було в десять разів більше, ніж Спеціалістів, «Справжніх Вічних». Вони мали своє товариство, свої житлові секції, свої радощі. Їм було твердо встановлено кількість годин робочого біодня, і ніхто їх не турбував, коли у вільний час вони займалися своїми справами, далекими від їхнього фаху. Вони могли присвятити своє дозвілля книжкам, кінофільмам, відібраним з різних Реальностей. У Спеціалістів ніколи не вистачало на таке часу.