Кінець Вічності
Шрифт:
Хоч як важко було в Харлана на душі, він відчув докори сумління.
— Це погано відіб’ється на вас, — сказав він.
— А що вони мені зроблять? Вони муситимуть чекати, поки ми виправимо помилку. Доти вони мене не чіпатимуть. Якщо нас спіткає невдача, то тоді вже ніхто нікому не допоможе і ніхто нікого не покарає. А коли нам усміхнеться доля, то вона мене й захистить. Ну, а якщо й не захистить… — Твісел стенув плечима. — Я все одно після завершення всього збираюсь усунутися від активної діяльності у Вічності.
Не докуривши
— Я взагалі б не втаємничував їх у цю справу, однак не було іншої можливості одержати дозвіл на використання спеціальної капсули для подальших подорожей за нижню межу Вічності, — зітхнувши, промовив Твісел.
Харлан відвернувся. Його думки знову крутилися довкола останніх подій. Твіселові слова долинали до нього, ніби крізь сон, і Обчислювачеві довелося повторити своє запитання, перш ніж Харлан, здригнувшись, сказав:
— Перепрошую?
— Я тебе запитую: твоя дівчина готова? Вона хоч розуміє, що на неї чекає?
— Готова. Я їй усе пояснив. — І як вона сприйняла?
— Що?.. А-а, так, так… гм… Так, як я й сподівався. Вона не боїться.
— Залишилося менше ніж три біогодини.
— Я знаю.
На цьому розмова припинилась, і Харлан знову зостався наодинці зі своїми думками; від усвідомлення того, що його чекає попереду, йому було бридко на душі.
Коли вже капсула була завантажена, а система управління відрегульована, з’явилися Харлан і Нойс, одягнені приблизно так, як одягалися селяни на початку 20-го Сторіччя.
Нойс унесла деякі поправки в Харланові рекомендації щодо її вбрання, керуючись своїм суто жіночим чуттям у питаннях одягу та естетики. Вона вдумливо добирала деталі свого костюма, звіряючи їх з рекламними малюнками із відповідних журналів того часу, й уважно розглядала речі, привезені з різних Сторіч.
Час від часу зверталася до Харлана за порадою:
— А це підійде, як ти гадаєш?
Харлан знизував плечима.
— Якщо так підказує тобі твоє чуття, то я цілком покладаюсь на нього.
— Ти надто поступливий, Ендрю. Це погана ознака, — сказала вона з якоюсь ніби силуваною веселістю. — Що з тобою сталося? Ти сам не свій. Ось уже кілька днів я просто не впізнаю тебе,
— Зі мною все гаразд, — похмуро відповів Харлан. Побачивши їх у ролі жителів 20-го Сторіччя, Твісел спробував пожартувати:
— О всемогутній Часе! Який потворний одяг носили Первісні люди! А проте він не маже приховати вашої вроди, моя… моя люба, — звернувся він до Нойс.
Нойс привітно всміхнулася йому у відповідь, і Харлан, який мовчки стояв поруч із похмурим виразом обличчя, мусив погодитися, що в старомодно-галантному компліменті Твісела є частка правди. Вбрання Нойс приховувало форми її тіла; косметика зводилася до кількох легеньких мазків на щоках та губах, брови були потворно вищипані і — що найстрашніше — чудові довгі коси були безжально підрізані. І все-таки вона сяяла вродою.
Сам
— Мені дуже хотілося б встановити в капсулі ручне кермо, як ми домовлялися, — сказав Твісел, — але виявляється, це неможливо. Інженерам потрібне для цього потужне джерело енергії, а таких джерел поза Вічністю немає. Під час вашої подорожі в Первісну епоху ми можемо тільки звідси подавати напругу Темпорального Поля. Єдине, що нам вдалося, — встановити важіль повернення.
Він провів їх у капсулу, пробираючись між паками спорядження, й показав на невеличкий металевий важіль, що виступав на гладенькій внутрішній стіні.
— Він діє, як звичайний перемикач, — сказав Твісел. — Замість того щоб одразу автоматично повернутись у Вічність, капсула залишатиметься в Первісному Часі. Як тільки вам треба буде повернутися, натисніть на важіль. А потім, через якийсь час, на вас чекатиме ще одна, сподіваюсь, остання поїздка…
— Ще одна поїздка? — здивувалася Нойс.
— Я тобі не встиг пояснити, — сказав Харлан. — Розумієш, мета нашої подорожі — точно з’ясувати час прибуття Купера в 20-е Сторіччя. Ми не знаємо, скільки часу минуло від його появи там і до публікації оголошення. Ми напишемо йому на його поштову адресу й спробуємо з’ясувати час його прибуття з точністю до хвилини. Тоді приплюсуємо п’ятнадцять хвилин, протягом яких капсула залишалася в Первісному, і знайдемо Купера…
— Бачите, — втрутився в розмову Твісел, силкуючись усміхнутися, — ми не можемо послати капсулу в те саме місце і в той самий час у два різних моменти біочасу.
Нойс, здавалося, похопила суть сказаного.
— Розумію, — сказала вона не дуже впевнено.
— Забравши Купера в момент його прибуття, ми повернемо назад усі мікрозміни. Оголошення з грибовидною хмарою зникне, а Купер знатиме тільки те, що капсула повернулась у Вічність, як і було передбачено, однак потім чомусь несподівано з’явилася знову. Він уже не знатиме, що побував не в тому Сторіччі, і ми йому не скажемо про це. Пояснимо, що забули вписати в його інструкцію один важливий’ пункт (цей пункт треба ще придумати), а далі лише сподіватимемося, що він не надасть цьому значення й не згадає в своїх мемуарах про те, що його двічі посилали в минуле.
Нойс звела вищипані брови.
— Все це дуже складно.
— Атож. На жаль, складно.
Твісел потер руки й подивився на них так, ніби його мучили якісь внутрішні сумніви. Потім випростався, закурив нову сигарету й навіть примудрився напустити на себе безтурботний вигляд.
— А тепер, друзі, щасливої вам дороги!
Він поквапливо потис руку Харланові, кивнув Нойс і вийшов із капсули.
— Ми вже вирушаємо? — запитала Нойс, коли вони залишились удвох.
— Через одну-дві хвилини.