Калейдоскоп часу
Шрифт:
Ще раз Рюкзакова я побачила за місяць, коли повернулася з відпустки. Знов-таки вибігав із мого під’їзду. Цього разу він приніс мені направлення до модного лікаря, який вивчає нестачу заліза в організмі.
– Заю, ти регулярно споживаєш їх? – запитав Рюкзаков, цілуючи мене, наче й не було нічого. – Тому що я сказав лікарю, що ти споживаєш постійно. І він буде робити аналізи з урахуванням постійного споживання, – сказав Рюкзаков і схопив мене за руку. Якби мені навіть довелося залишити йому свою руку й своє серце на додачу, я б однаково вирвалася. Утім, обійшлося без каліцтв і жертв – незважаючи на регулярне вживання топінамбурів, ніхто б не назвав хватку Рюкзакова
2005
Светрики
Уперше все сталося випадково. Коли Стіан приїхав до Києва. Я цього не помітила, він каже, що теж не помітив. Ми танцювали, їли солоні горішки й чомусь витирали руки він моєю, а я його серветкою, затиснутою між нашими пальцями. Це помітила Амалія, яка завжди помічала те, що коїться з іншими, і ніколи – те, що коїться з нею. Вона сказала:
– Ой, ви тільки подивіться, у вас однакові светри.
Це була неправда. Точніше, не зовсім правда. Тому що светри були різні, у мене – канадського виробництва, а в Стіана – іспанського. Светри були однакового кольору, кольору слонової кістки, у них були однакові коміри – «під горло», свій я загортала два рази, а Стіан – один. Светри були вузькі й короткі.
– Ера унісексу, – зауважила я.
Амалія похитала головою: «Нутребажтаке». Стіан нічого не сказав, він усміхнувся дуже чемно (у нього була дуже ввічлива усмішка навіть тоді, коли він злився або щось йому не подобалося) і витер свої масляно-горіхові пальці об серветку, затиснуту між моїх пальців.
Нам зі Стіаном подобалося танцювати. Кожен із нас танцював сам по собі, але оточуючі думали, що ми танцюємо разом. Тому що ми й танцювали разом. І потім уже, не домовляючись, наприкінці своїх електронних листів приписували: «Cheers, Hugs and Dance!» [2]
2
Подяки, поцілунки, танці (англ.; прим. автора).
Так виходило, що ми бачилися на різних заходах міжнародного значення три або чотири рази на рік. Це були різні країни, різні міста, різні клуби: Київ, Москва, Париж, Мадрид, Прага, Сеул… Ми вдягали вузькі джинси й схожі або однакові светрики і танцювали. Светрики були на блискавці або без. Ті, які були на блискавці, ми називали кофтинками. А ті, які були без блискавок, з комірами «під горло» або з мисоподібними вирізами, ми називали светриками. Усі наші светрики були вузькими, гладенькими, однотонними. Ми не любили, щоб на них були малюнки.
Першим це зробив він. Хоча першою подумала про це я. Коли ми зустрілися в Москві, він прийшов до мого номера ввечері й простягнув пакет. Він дотепер мені не вірить, але я знала, що буде в цьому пакеті. Знала! Светрик був сірий із блакитним відливом. Бавовняний. Вузький, зв’язаний англійською резинкою.
– Спасибі, – видихнула я. Відразу стягнула свою кофту й вдягла светрик Стіана. Він мені личив. Упирався своїм рівним краєм у мої стегна. Стіан стягнув із себе куртку, я вже знала, що буде під нею. Там був сірий светр із блакитним відливом. Стіан вважає, що авторство цієї ідеї належить йому. Але я знаю, що авторство – моє, а він лише актор, що вгадав режисерський задум. Ми сперечаємося з цього приводу дотепер. Утім, ми з ним постійно сперечаємося.
Тоді ми танцювали, і хтось сказав, що ми дуже гарні. Ми зі Стіаном практично одного зросту, хоча він і трохи вищий, сантиметрів на п’ять, але коли танцюєш, цієї різниці не видно. Стіан – попелястий коротко
Стіан народився в Осло, він – дипломат, тому працює, де доведеться, і дуже часто кудись їздить. Якийсь час Стіан навчався в Мінську, тому знає такі дивовижні слова, як «діалектичний матеріалізм» і «сука п’яна»; знає, що таке прати пакети й розвішувати їх на прищіпках на балконі, щоб висушити. Пам’ятає, що банани продавали тільки ветеранам війни та їхнім родичам у спеціальних ветеранських магазинах, під якими можна було ці банани перекупити за прийнятною ціною. А ще він знає, що «бульбаші» – це білоруси, і про зміст і двозначність чудового слова-страви «драчена» він теж знає. Якщо хто не знає, це картопляна запіканка.
Я вже казала, що сперечаємося ми зі Стіаном постійно. Наприклад, це буває так. Я говорю про те, що прочитала книжку його співвітчизника Ерленда Лу. І додаю, що це забавна книжка. Стіан особисто знає Ерленда. Осло – дуже маленьке місто. Воно майже таке ж тісне, як наші светрики й джинси. Стіановий Ерленд – недоумок. Я говорю, що мене не цікавить, чи недоумок Ерленд, мені сподобалася його книжка.
– Це дурна книжка. Так може писати хто завгодно. Сісти й описувати, куди й чим ти какав, з ким лаявся, яку дівчину зустрів і що ти їв. Нісенітниця, – говорить Стіан.
– Що ти взагалі тямиш у книжках? – заводжуся я, бо мені не подобається, що Стіану, з яким ми так добре танцюємо, Стіану, з яким ми обмінюємося подарунками й усмішками, моєму прекрасному танцювальному Стіану не подобається книжка, яку я дійсно вважаю дуже забавною.
– Побільше, ніж Ерленд твій, тямлю, – так відповідає Стіан. – Роман має бути романом, якщо ти вже його взявся писати. Кому може бути цікаво, що Ерленд вважає своїх друзів недоумками або спілкується із сусідською дитиною? Багато хто вважає своїх друзів недоумками, а ще більше людей спілкуються із сусідськими дітьми. Теж мені творчість! – Стіан знизує плечима й крутить попою.
Мені подобається, як він крутить попою, подобаються його попа і його плечі, але не подобається, що йому не подобається творчість чортового Ерленда Лу. І, здається, останнє перекреслює все те, що мені в Стіанові подобається, тому я закипаю.
– Як ти не розумієш: ЯК написано – не менш важливо, ніж ЩО написано. І в нього, у ТВОГО Ерленда, відмінно виходить «ЯК», – заявляю я, вигинаю спину, енергійно рухаю стегнами. Стіан якийсь час стежить за цим процесом. Потім каже:
– І взагалі він – нудотний хам, буває, що в нього смердять шкарпетки, а ще він носить жахливі широкі й смугасті светри.
– Я теж ношу смугасті светри, – я напираю на нього грудьми. – І що?
– Ах, ти… – звужує очі Стіан.
– Дурень, – розширюю я свої.
Светр, що був вручений Стіанові в Празі, я купила в «Сеслі», саме там, де й той светр, що придбала собі. Вони відрізнялися блискавками. На моєму светрику блискавка була коротша, а на Стіановім – довша. Кольору вони були однакового – підігрітого молока. Я терпіти не можу молоко, особливо підігріте, як, напевно, терпіти його не можуть усі, хто часто хворів ангінами, але колір цей гарний. Лизнути підігріте молоко мені ніколи не хочеться, а светра хочеться. І часто. Я купила Стіанові светр на один розмір менший, ніж він носить. У Стіана гарне тіло, підкачане, але не занадто. Коли трикотажна річ менша на розмір, сидить вона щільніше й виглядає сексуальніше.