Калейдоскоп часу
Шрифт:
Я кивнула. А що мені було робити?
– За передачею вашою хтось підійде, чи це ви так, аби привід був?
– Підійде, – відповіла я.
– Серйозна ви жінка. До побачення! – вона привітно махнула рукою. Як проводжаюча.
Йому я написала СМС: «Не переймайся. Іра тобі дзвонити не буде».
Він, звичайно, відразу взявся мені надзвонювати:
– Привіт! Як усе пройшло? Ну, що там? А яка вона? Симпатична? А що тобі казала? І як? Плакала, кричала? Що там було, розповідай! Давай я до тебе приїду!
– Серього, усе нормально, я тобі
– Привіт, матусю! А я теж їду на конференцію! – пролунав у трубці Сергіїв голос.
– І що, теж до Москви?
– Ага. Давай я за тобою заїду.
– О’кей. Заїдь. Допоможеш подарунки допхати.
Щоразу, коли я чула цей голос, мені хотілося відхльостати його по щоках, дуже важко було з тим бажанням упоратися.
…Минуло більше року, але вона зовсім не змінилася. Стояла біля дверей вагона, нервово перебираючи стрункими ногами: «Пред’являємо квитки, пасажири, паспорти у відкритому вигляді!»
Я стала навшпиньки й пригнула голову Сергія.
– Слухай мене уважно. Зараз ти тишком-нишком звідси йдеш.
– Що таке? Голову відпусти!
– Не перебивай, козел ти блудливий, вона тут.
– Та хто? Можеш говорити нормально?
– Провідниця Іра. Чи ти її побачити хочеш?
– Хто? А, ну так. Московський поїзд… От чорт. Невдача.
– Угу. Саме так. Ти йдеш, відстоюєшся за кіоском до відправлення поїзда, потім підбігаєш до іншого вагона, начебто ти спізнюєшся, давай до сьомого, я тебе всередині зустріну й до цього моменту постараюся щось придумати, щоб поміняти для тебе місце. Зрозумів? Швидко давай, бо вона…
Вона дивилася на нас. Усміхалася. Мені.
– Доброго вечора!
– Доброго.
– У відрядження?
– Угу. Конференція.
– Ви з… колегою в одному купе! Приємної дороги.
Вона дивилася на нього байдуже. Він здавався напруженим.
– Зовсім її не пам’ятаю. А вона нічого. Треба ж такому трапитися, начебто не зі мною було. Тільки не починай знову на мене злитися, мамцю, я все зрозумів, – шепнув він мені. Відвернувся. Дивився у вікно. Червонів. Йому було соромно. А ще я його дратувала.
Я пішла замовляти капучино. Не тому, що хотіла це пити. Мені потрібно було перекинутися з нею словом.
– Іро, хоч ви й назвали мене серйозною жінкою, але й у вас витримка залізна.
Вона дивилася на мене здивовано.
– Слухай, я все розумію, якщо тобі неприємно його бачити, я відправлю його до іншого вагона, це не проблема, наші колеги мають їхати в сусідньому вагоні або через один. Він поміняється з кимось із них місцями.
– Ви про кого? – запитала вона.
Я підвела очі, мовляв, Ірцю, тільки не треба розводити тут фіті-міті.
– Про вашого колегу, я правильно розумію? Але навіщо його кудись відправляти?
Було не схоже, що вона знущається.
– Тому, що це і є Сергій.
Вона зблідла.
– Сергій? Сергій?…
– Не той?
– Ні.
– Ти впевнена?
– Повір мені, я його, ну, того Сергія, дуже добре пам’ятаю.
Так урятували мою дружбу. «Когда над планетой этой стелется ночь, и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну… Какой это кайф, кайф, проводница, проводница, проводница!»
Його телефон їй дав один дотепник. Теж Серьожа. Він потім розповідав про цей «анекдот». Дуже сміявся.
2006
Коли знаєш людину…
Марина відразу вловила: щось відбувається, свого чоловіка вона знала дуже добре. Усі його:
1) звички (ненавиділа, коли він починав видавлювати на її шкірі прищики, хоча багато подружок запевняли, що це турбота і що вона, Марина, щастя свого не розуміє);
2) прийомчики (приміром, знімати окуляри, коли хоче здатися беззахисним, – практично на всіх діяло безвідмовно й майже завжди було брехнею, бо насправді в цей момент він гранично концентрувався);
3) вірші (він легко писав вірші на будь-яку тему і з будь-якого приводу, але були і вже написані – для брюнеток, білявок і шатенок, розфасовані по різних пакетиках, які завжди витягалися, коли він із кимось знайомився);
4) анекдоти (він начебто збирав їх, щоб вчасно використовувати, завжди влучно, завжди вдало, сміялися навіть ті, хто чув ці анекдоти тисячу разів, сміялися не так над анекдотичною ситуацією, як над тим, наскільки він своєчасно ними послуговувався).
Він відчував, коли той чи інший анекдот звучатиме доречніше; він знав, як вдало можна використовувати ту чи іншу людину. Незбагненна чуйка щодо того, що, хто, куди і коли годиться.
Марина знала позитивні й негативні риси його характеру. Все-таки десять років шлюбу. Коли вона розповідала про це в жіночому клубі, хто-небудь обов’язково реагував: «О Господи, люди стільки не живуть! І вже точно не живуть стільки разом!» І уважно розглядав Марину: мовляв, що в ній такого незвичайного, якщо з нею стільки часу не розстається такий приголомшливий чоловік.
Так, майже всі вважали Юрія приголомшливим чоловіком. Не вродливий, але представницький, не сміливий, але цілеспрямований, не надто щедрий, але дуже забезпечений і по-справжньому закоханий у свій бізнес. А хто закоханий хоча б у щось, завжди комусь подобається.
Колись він сказав Марині, що не уявляє, чим вона його буде дивувати, тому гадки не має, як складеться їхнє сімейне життя:
– Не знаю, що ти можеш мені запропонувати такого, щоб я хотів просинатися з тобою день за днем, лягати з тобою ніч за ніччю в одну постіль.
Вона сама не знала дотепер, але тримала, не прив’язуючи, не приковуючи, не задобрюючи. Злилася, часом і ненавиділа, намагаючись щось виправити, але тільки псувала. Його й свої нерви, побут. Але він був із нею, і вона його любила. От! Любила.