Камінний хрест

Стефанык Василь Семенович

–  Та й по­хо­ва­ють нас, як псів, бігме, чо­бо­та на но­гу не по­к­ла­дуть…

Громада бузьків упа­ла на оче­рет і зло­потіла крильми над дідом, аж спу­див­ся. В теплі краї зби­ра­ли­ся відліта­ти.

–  Ого, вже осінь. Отак, отак та й Різдво не за­ба­витьcи...

– Але яке во­но ро­зум­не, хоть пта­ха, лиш що не говор­и­ть. Єму зле, і во­но собі шу­кає ліпшо­го. Взимі не­ма жєби, та й студінь. А во­но знає на­пе­ред. Не так, як чо­ловік, що мус свої три дні на місці ко­ро­та­ти.

Встав з межі, схо­вав люльку,

взяв граблі та пус­тив­ся до­дому. Ще кілька разів обер­тав­ся за бузька­ми. Та й ста­нув.

–  Ба, хто би мені, доб­рий, ска­зав, ци я ще з ба­бов дочик­аю, аби їх на­зад видіти, як по­вер­нуться? Відай, вже ко­т­ре­сь із нас бризд­не, відай, уже бузьків не бу­де­мо видіти.

ПІДПИС

Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скри­пів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише.

– Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає?

– Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.

І ґазда пхав олівце в рот і зачинав зноз писати.

– Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.

– Павло Лазиренко.

– Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пі-знаєть?

– Хто вчений, та й кождий.

І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх бо­ків.

– Ану ж ко я ще раз єго віпишу.

І нахилився, і слинив олівце.

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі газдів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.

– Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.

Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.

– Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.

– Та хто вас на таке нараїв?

– Біда мене на це нарадила.

– Яка біда?

– Викслі.

І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.

– Таже всі знаєте, що-м на горівку не в'єзав землю по бан­ках, бо би ні бог скарав. Але стара мене запхала.

– Як стара?

– Ви, мой, і молоді, і вчітеси, виджу, письма, та й нічо не зна­єте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, таже муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку заволічкового банку.

Прийшов я, знаєте до того банку і кажу, що так і так: не ста­ло хліба межи діти

та й прошу, пане, вашої ласки та й бо­жої позичити сотку.

– Грунт маєш?

– Є, пане, таже без грунту сегодні ніхто не дасть.

– А стоїть на тобі?

– На мені.

– Табула чиста?

– Геть все чисто.

– Довги маєш?

– Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.

– То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.

– Та коли прийти на то посідзенє?

– Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів.

– Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди.-Та й вітєг з пазухи, та й подав.
– Там, - кажу,- десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не ро­зумію нічо та все того разом тримаю.
– Перебрав він, на­й­шов, що до него, та й каже: за тиждень прийди.

Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені.

– А вмієш, старий, писати?

– Ех, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.

– То мусиш підписуватиси у нотаря.

– Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть...

– Не можна,- каже,- на векслєх хрестів класти...

– А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану [1] мало що мені лишиться.

Звертів я си по місці за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.

1

– Капіталу.

– Хлоп,- каже,- все дурний, гниє цілу зиму та й би не нав­чивси навіть своє порекло на письмі покласти.

«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але сло­ва добрі маєш»,- погадав-єм собі та й побіг далі.

Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

Несу я ті гроші додому, а тог швець мені з голови не вілазить. Злодій то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рву­ть шкіру, здоймають, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?

На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.

– Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то-бо вже так стало тісно, що раз тісно.

Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, ді­да навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...»

Та й навчила» та й сте по селі перечули, та й сте з діда на­сміхалиси. Але прийшло до крутого, треба вікслі підпису­вати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.