Камертон Дажбога

Бердник Олесь Павлович

— Ну, як здоров’я? — Удавано бадьоро запитав прибулець з халатом на плечах. — У вас, я бачу, нові друзі? З яких світів? З яких доріг? Олафраме, де пощастило політати? Нові дані отримав з небесного університету?

— У нас нема часу для спектаклю, — ніби знічев’я, тихо промовив Горикорінь. — Познайомтеся, друзі: це — Владисвіт, з ним — Чайка та Інеса. А це — Громовиця, Юліана, Меркурій. Не скрикуйте, тамуйте радість і розчулення. Горіор велить негайно приступити до містерії прориву. Нагадую суть завдання. Ми будемо жити в епоху Трояна, коли на нашій землі став діяти троянський кінь— таємна диверсія Арімана. Маємо збагнути древнє порушення причинностіі скоригувати його так, щоб пробудити весь лабіринт тримірності. Контролювати вчинки своїх двійників ТАМбудемо

звідси, аналізуючи їх магатямою.

— Що маємо робити тепер, щоб нагромадити енергію прориву? — запитав я.

— Створюємо ноосферне коло, — просто сказав Горикорінь. — Згадайте свою давню силу. Просто, просто, просто… Сідайте тісніше, ніби ми ведемо примітивну розмову лікаря з хворими. Владисвіте, я оповідаю тобі казочку про давній Троян. Це — ритмічний код прориву. З кожною строфою нагнітайте силу резонансу. Перед останнім ударом вип’ємо з Чаші вина Невмирущості. Громовице, будь готова. Зрозуміло?

— Розкажи, розкажи, друже, — поблажливо і удавано-доброзичливо згодився Владисвіт, сідаючи біля Горикореня. — Може, й ви послухаєте, дівчатка?

— З радістю, — закивали сестри. — Ми давно знаємо діда Гореницю, любимо його історії. Але невже це правда?

— Що правда? — Гнівно перепитав Горикорінь.

— Про Троян? Невже тоді, тисячі літ тому, був такий високий стрій думки, мислення, філософії?

— А чому б і ні?

— Ти розповідав, що там були літаючі кораблі, приборкування тварин і птахів, швидке вирощування овочів та живих істот; хіба примітивні прадіди могли досягти такого рівня?

— Дурні діти, — удавано-грізно рикнув Горикорінь. — Вони незрівнянно вищі від нас, бо були ближче до кореня причинності. А втім — слухайте уважно або забирайтеся геть, якщо не цікаво.

— Цікаво, цікаво! — Зацвірінькали дівчата, сідаючи навпроти Горикореня і Владисвіта на траві. — Ми — повна увага!

Я відчув, як гаряча хвиля заливає мою свідомість, прокочується від тім’я до п’ят, відлунює в грудях. Серце калатає, мов дзвін. Чую ритмічний речитатив Горикореня. Він оповідає, ніби старий дід на вигоні маленьким дітям, але я відчуваю, що його слова розгойдують простірі час, руйнують тканину довколишньої реальності. Щось має статися! Але що, що?

— У дуже давнії літа (Туди ні стежок, ні моста, Ні слів звідтам не долина, Не йде ні люд, ні звірина, Лише пилюку й черепки Подарували ті віки), — Так от — у ті літа святі, Що їх назвали золоті, На землях нинішніх Трипілля Серед веселощів, привілля, Без лиха, горя і біди Жили могутні Прадіди…

— Чиї Прадіди? — Ніби підігруючи Горикореневі, зацікавилася Громовиця-Галя. — Невже існували вже тоді слов’яни, русичі?

Оповідач неуважно глянув на дівчину, дивуючись, що вона перебила потік його думки, і енергійно вів далі:

— Чиї, питаєте? Та наші! Ми теж п’ємо з тієї чаші, Яку лишили нам вони… Та чаша — ріки і лани, Зірок іскристе Дивоколо, Сади й ліси густі довкола, Світанки й грозові дощі, Кохання вічні радощі, У просторі привільні птахи, І зело буйне понад шляхом, І Вирій вічно-таємничий, Що нас за Пращурами кличе…

— Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? — поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Горикорінь природно одразу ж відповів:

— Еге ж, багато хто вважає, Що пращурів отих немає. Від них, либонь, одна пилюка, Та в слові, може, їх наука. Відсутня правда в слові тім, Бо вічний пращуровий Дім Й самі вони у Дивоколі, У таємничім казок полі Живуть і у грядуще скачуть, — Побачить можна їх одначе! Але зустріне їх лиш той, Хто

мудрий серцем, хто герой, Хто осідла того коня, Що й смерть саму переганя!..

Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в забутті, прошепотів:

— Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю. Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія проривупідготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закрити щілину в континуумі. Слухайте уважно!

— Я вже сказав, що Прабатьки Жили над водами ріки, Яку здавен Дніпром зовуть. У йменні тім глибока суть. Дана — вода, Землею дана, Що поїть вічно спрагу лану. Вона одвічна, тому й пра, А разом буде — ДАНА-ПРА. Погляньте — там, над Дана-пра, В імлі стоїть Дивич-гора. Кумир прадавній НЕБО-ДИВ Собі ту гору освятив. На ній Святилище було, Кругом і квіти, і зело, Ну а отам, де хатки мріють, Розташувалося село… А втім… це ми так звикли звать, Але для казки — інша стать: Тоді всі селища поспіль Чудовим словом звались ПІЛЬ. ПІЛЬ — це і поле, й площина, Для житла місце, і для сна, Для сіяння, і для збирання, Для радування і кохання. І кожне житло, кожен піль Стрічає вітри звідусіль, — Від полуночі і полудня, У дні легкі і миоготрудні, — Ті вітри людям принесуть І слів, і дій таємну суть. Той піль прозвали — ТРОЯН-ПІЛЬ. Сучасне ймення теж звідтіль…

Мені дуже захотілося дізнатися — який корінь ліг в основу тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав через Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала свідомості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему:

— То звідкіля пішло воно — Те дивне, звучне імено? В Дідів-Троянів був кумир — У Вирій вірний Поводир. Не ідол мертвий — Дух Життєвий, Триликий — тобто Трисуттєвий. Що перший Лик — то КИЙ і ДІЙ — Таємний, звивистий, мов змій. А суть — від коєння до дії, Від божевілля до надії, Бо КИЙ веде до каяття, А ДІЯ рухає життя. Покинеш КИЙ — то маєш спокій, А ДІЯ дасть політ високий. Двобічний був той лик в кумира: Один бік — зло, а другий — миру. І говорили Прадіди, Що КИЙ веде лиш до біди, Що відкриває тайний лик Лиш той, хто в ДІЇ суть проник. Хто коєнь марних пелену Розвіє, мов примару сну. В кумира другий лик — то ЧАХ, Летючий він, неначе птах, Дає здоров’я й забира, Коли прийшла комусь пора, Малює барви на щоках, Смішинок іскри ув очах, Незламну силу у руках, І сіє передсмертний жах Всесильний, таємничий ЧАХ…

— Дивно, — озвалася Громовиця-Галя, — але мені здається, що я все це знаю. Я вже відчуваю себе там… бачу обриси будівель, виблискує плесо великої ріки… в небі пролітають кораблики з білими вітрилами… Як це можливо?

— Тихо, — зауважив Сократ-Олафрам, обнімаючи Громовицю за плечі. — Сприймайте все як просту й логічну реальність. Наші ментальні стереотипи звужені до смішного. Те, що оповідали казки, колись було звичною реальністю. Ми самі диктували ті чи інші константи Природі. Хіба забули?