Камертон Дажбога
Шрифт:
— Сімдесят другий.
— Ера така сама? Християнська?
— Безумовно.
— Ну це ясно. Духовні маяки при будь-яких варіантах одні й ті самі. Розкажіть, як ви потрапили сюди? Що вас занесло до нашого часу-простору?
— У нас почалися наукові експерименти по вивченню таємниць часу-простору. Якщо ви цікавитеся — оповім, наскільки зможу.
— Неодмінно, голубчику, — простягнув кістляві руки до Григора дід, а очі його спалахнули синіми вогнями. — Я сам все життя думав над цією проблемою. Тільки мої міркування мають скоріше містеріальний характер, окультний, а не
— Я не фахівець, але оповім усе, що знаю. До речі, ви не назвали свого ім’я й прізвища. Хоч, може, це вам не до вподоби?
— Чому ж, — доброзичливо заспокоїв мене дід. — Звати мене Сергій, прізвище — Горениця. Доктор космогонії. Маю десятки філософських праць у царині проблеми походження світів, суті еволюційних процесів, значення думки і багато іншого.
Мене ніби молотком стукнуло по тім’ю. Чи можливі такі випадковості? Сергій Горениця? В іншій реальності? Але набагато раніше народився, аніж той — наш Горениця. Його цікавлять ті самі проблеми. Невже це він? А що, коли містифікація? Спецслужби використали те, що я їм сказав… і підсунули лже-Гореницю. Щоб викликати мене на відвертість. А втім, що вони дізнаються? Те, що я вже сказав.
Гаразд. Треба бути уважним. Якнайбільше витягти з цього діда. Якщо направду це Горениця, то, може, він зуміє допомогти. Поки що — уникати повної відвертості. Хай спочатку сам розкриється.
Сивий чоловік, котрий назвався Гореницею, спостеріг за дивною моєю реакцією, здивувався.
— Що вас спантеличило? Що я не дуже подібний до космогоніста? Та ще й доктора? На це є причини. Пізніше дізнаєтеся. Тим більше останніми роками я відійшов од наукових кіл, почав працювати в сільській школі. Мене зацікавила казка, легенда, фольклор. І чиста дитяча психіка зокрема.
— Я зауважив це, — признався я. — Коли прокинувся, почув, як ви промовляєте до дітей… щось про казку…
— І вирішили, що я шизофренік? — Тихенько засміявся він. — Ну-ну, не треба виправдання. Те ж саме думають лікарі та мої колеги.
— Але я не розумію, до чого тут казка і наші розмови про таємниці часу-простору.
— О! — Підняв він повчально пальця вгору. — Казка, міф — то вражаючий ментальний заряд тисячоліть. Чому ніхто не замислюється над таємницею довголіття казки? Гинуть спогади про великих діячів, історичні манускрипти, інформація про ті чи інші відкриття, славних людей, а якась примітивна казочка живе тисячоліттями. Чому?
— Бо вона потрібна дітям, — сказав я. — Отже, в ній є вічна потреба. Як у воді, в шматку хліба.
— Це лише частка правди, — схвально кивнув дід. — Більш глибока істина в тому, що казка— утвір самого Логоса, ядро Божого задуму. Тому вона нерушима. Людина безсила знищити те, що сформоване Небесним Розумом. Але біда в тім, що ми користуємося казкою вульгарно. Приблизно так, якби самоцвітом вишкрібати бруд зі столу або длушпатися в зубах. У той час як самоцвіт може стати прикрасою царської корони і дати взірець краси, або розрізати найтвердіше скло. Це — віддалений
Нашу розмову перебили. Запросили до сніданку.
…За один день сталося так багато, що навіть не знаю, з чого почати. Спробую по порядку.
Нас із дідом (не повертається язик називати його Сергієм Гореницею) завели до просторої їдальні. Санітари показали вільні місця за столом на чотири особи. Я оглянув приміщення, всюди видно було тільки чоловіків — старих і молодих. Жодної жінки, крім кількох санітарок, котрі розносили сніданок (горохове пюре і кава з молоком). Стало сумно. Я подумав, що моїх дівчат, можливо, не так просто буде побачити.
Довкола стояв шум, гам, за столами кипіли пристрасті, дискусії. Горениця торкнувся мого рукава.
— Сідайте. Ще встигнете надивитися на екзотичних туземців.
Я сів, почав неуважно їсти горохову страву, що, на превеликий подив, виявилася досить смачною. Навпроти мене за столом сидів чоловік років сорока з відстороненим поглядом. Обличчя зім’яте, волосся нерозчесане. Потім його погляд зупинився на мені, лагідна посмішка торкнулася сухих вуст.
— Новенький?
Я кивнув.
— З якої планети?
Я розгублено мовчав. Горениця підморгнув.
— Я ж казав вам. Ми на космодромі. Треба зрозуміти це і вести себе відповідно. Наш сусід досвідчений мандрівник у Всесвіті.
— Так, це правда, — ствердно озвався сусід. — Моє ім’я Олафран Гнеосій тун Домбассіад, магістр шестимірного Космосу двадцять сьомого посвячення.
Я звернув увагу, що він вимовляє карколомні наймення чітко, хутко, виразно: певно, давно звик до них. Раптом мені чомусь захотілося включитися до цієї божевільної гри, і я, приклавши долоню до грудей, сказав йому:
— Меркурій сіо Араиуар, до ваших послуг. Космослідчий Головного Координатора Системи Ара.
Я назвав своє повне ім’я в тій сфері, що мені снилася так часто, але не вимовив імені нашого Антагоніста. Щось у глибині душі стримало мене від цього. Але ж яким був мій подив, коли цей Олафрам кивнув головою і з повагою сказав:
— Ого! Аріман уже сюди посилає своїх емісарів? Досі я не зустрічав тут жителів Ари.
— Ви знаєте Арімана? — Пошепки запитав я сусіда.
— Хто ж його не знає, — буденно відповів він. Ковтнувши кави, долонею витер вуста і задумливо запитав: — А що — якесь важливе завдання у цій сфері? Правда, я запитую наївні речі. Битви між світами тривають відтоді, як… — Олафрам замислено помовчав, ніби щось згадуючи, потім важко зітхнув. — Так, так. Давно це було. Мені пощастило дещо прочитати в бібліотеках сьомої сфери. Проте якщо ви космослідчий з Ари, то знаєте все краще, аніж я. Дозвольте, дозвольте! — Зненацька підстрибнув на стільці балакучий хворий. — Я згадую, що Меркурій (або Гермес, названий на Землі богом мудрості, Тричі Великим) разом з групою Девів-Богів став супротивником Головного Координатора, котрий має так багато імен і міняє їх, як йому забажається.