Камертон Дажбога
Шрифт:
— Я зрозумів твою думку. Люди страхаються залишитися без певного «клею». Їм страшно самостійно вирішувати свої проблеми, навіть формулювати їх. Хай хтось творить стратегію й тактику, а ми — підтримаємо його. Тоді й відповідальність — його. Гм, гм… Чудово! Який же вихід? Як же тоді «розклеїти» учасників апендиксної «реальності», як визволити істот, котрі потрапили в тупик?
— Колективний вихід з космоісторичного тупика неможливий. Інерція узгодженого Всесвітустрашна. Адже його освятили всі сущі: від чутливих атомів — до гомо сапієнс,
— Ти вважаєш, що існування Всесвіту — це узгодженість всього сущого? Це — домовленість свідомостей протягом Вічності про певні правила гри?
— Нарешті ти народив потрібну думку. Саме так.
— І ця узгодженість правил гри всіх учасників космічної рулетки і є закон?
— Так. Тоді ти повинен збагнути, що «вийти» з цієї вселенської в’язниці практично нема куди. Ти виходиш у порожнечу.
— Але ж Зоряний Корсар вийшов? І його подруга. І їхні соратники.
— А Світ дуже відчуває їхню свободу? Я певен, що вони самотні. Тому потрібен міст від поневоленого Буття — до самотнього.Майже до уявного.
— Гаразд. Тоді давай помріємо. Колективний вихід марно готували. Отже…
— Отже, потрібні мінімальні групи усвідомлення виходу.Саме — усвідомлення. Доки відсутня потреба виходу, доки вона не стала бичем свідомості, даремно нав’язувати соціуму парадоксальне рішення. Спробуй продовжити мою думку сам. Які мають бути перші кроки, щоб змінити алгоритм безвиході?
— Я гадаю, що перше завдання — визначення фрагментів інших реальностей: у мріях, у сновидіннях, у відчуттях, у міфах, у спонтанних відкриттях учених, у священних заповітах, де можуть бути захоронені в труну містики парадоксальні рішення.
— Правильно. А далі?
— Добудова цих фрагментів. Гармонізація їх. Формування в свідомості — якнайповніше — нової реальності, що випливає з того чи іншого фрагменту.
— Це те, що Бог Апокаліпсису говорить: «Се, творю все нове…»
— Чудовий алгоритм. Тільки так. Все нове.Бо старі латки на новій тканині Буття — абсурдні й руйнівні. Таким чином, ти вивільняєш свідомістьвід влади апендиксної «реальності». Ви оволодіваєте можливістю вільного переходу від реальності до реальності.
— Прекрасно. Христос казав: «У Вітця Мого осель багато».
— Бачте, Землі давно подаровано визволяючі заповіти. Йдемо далі. Ви повинні шукати перехрестя, де зустрічаються інші реальності з цією— апендиксною. Це так звані точки вибору(як у казці: направо підеш, наліво підеш і т. д.), які не були реалізовані. Наприклад, була можливість сміливого вчинку, а ти — відступив: зустрів романтичну
— Я зрозумів, Чорний Папірусе. Потрібна сильна енергетична група Воїнів Пізнання, узгодженість нових векторів, прийнятних для всіх учасників.Діяти лише те, що воліє свідомість, що прагне виходу. Недіяння на творення псевдо-реальності. Синтез енергоканаліву власному єстві й у Всесвіті. Оволодіння єдиним потоком Сили.А далі — через точки вибору(сингулярності) вихід до інших реальностей, тотожних з нами, тобто народження в повну свободу, в світ імпровізації.
Група чекістів у військовій уніформі та кілька лікарів-психіатрів у халатах хутко оточили купку Космократорів, замкнули їх у тісне кільце. Офіцер, який на бігу люто матюкався і репетував, схопив Гореницю за руки, затряс його.
— Де бокал, падло? Куди ти заховав його?
— Який бокал, командире? — Здивовано скрикнув Горениця. — Про що ви питаєте?
— Ти з мене дурня робиш? — Люто визвірився офіцер, замахуючись на хворого. — Я дивився в бінокль за вашою бандою і бачив…
— Чому в бінокль? Яка банда? — Раптом втрутився Владисвіт, встаючи з лавочки. — Товаришу підполковнику, ви втручаєтеся в процес лікування, і я не дозволю…
— А хто ти такий, щоб мені не дозволяти? — гаркнув офіцер, наливаючись гнівом. — Та я всіх вас…
— Я керівник психіатричного центру республіки Гордій Безсмертний, — спокійно відповів Владисвіт. — Член Всеєвропейської Академії Психіатрії. Маю повноваження від Політбюро партії і Міністерства безпеки бути опікуном особливо цікавих випадків у лікарнях відповідного типу. Вас задовольняє така відповідь? Чи потрібне підтвердження від товариша Сталіна?
На офіцера ніби вилили відро холодної води. Він миттю скис, розгублено оглянув своїх супутників.
— Я… я отримав завдання, — забелькотів чекіст.
— Від кого? — Суворо запитав Владисвіт, свердлячи його пильним поглядом.
— Від високого начальства… мені звелено забрати бокал… чи келих… як тільки з нього почнуть пити хворі…
— Дивно, — знизав плечима Владисвіт. — Вашому керівництву потрібен келих? Яким забавляються хворі?
— Нам повернули келих, — зауважила Галя Курінна. — Сказали, що річ повністю належить нам.
— Хто саме звелів вам захопити келих? — Вперто допитувався Владисвіт, намагаючись дивитися в очі офіцерові. Той крутив головою, бігав поглядом то по грозових хмарах, то по жовтіючих кронах дерев, проте безсилий був випручатися з гіпнотичного впливу психіатра.
— Я… я… я не можу сказати…
— І все-таки…
— Мені заборонено…
— Ким… заборонено?
— Тим, хто велів узяти келих.
— І куди ви його мали віддати?
— У мене б його взяли.