Капітан далекого плавання
Шрифт:
— Як вона потрапила у вашу партію?
— Я сам її найняв.
— На посаду секретарки експедиції?
— Саме так.
— Де ви з нею познайомилися?
— Цього літа в Тушнаді. Вона там зупинялась проїздом. Ми подружили за чотири дні.
— А потім де ви з нею зустрілися?
— В Галаці. Вона мені залишила свою адресу. Коли я повернувся з відпустки, то написав їй кілька слів і попросив побачення. Вона погодилась. Потім я взяв її в геологічну партію. Тіна зацікавилася роботою
— Я теж так гадаю.
Геолог підозріло глянув на капітана, чи той жартує, чи каже правду.
— Думаєте, зацікавленість її була особливою?
— Ні! Просто ваша робота дійсно захоплююча. Скажіть, а з місця попередньої роботи вона розрахувалась чи, може, взагалі ніде не працювала?
— Вона хворіла…
— Все ясно. Де вона жила в Галаці?
— По вулиці Турбуреану, 17.
—Її речі залишились тут?
— Так.
— Дозвольте їх оглянути.
— Прошу, якщо вважаєте необхідним…
— Товаришу геолог, я звик робити тільки необхідні справи.
Проте огляд речей Тіни Падурару не дав жодної користі.
Як тільки Богдан прибув у Галац, працівник місцевої міліції провів його до будинку 17, по вулиці Турбуреану. Ворота були замкнені. Здоровенний, схожий на вовка, пес із лютими очима рвався на ланцюгу й несамовито гавкав.
— Кого ви шукаєте, товариші? — вийшла їм назустріч хазяйка, стара вчителька.
— Тут мешкає товаришка Тіна Падурару?
— Тут, але її зараз нема дома.
— Коли ж її можна застати?
— Вона виїхала з міста.
— Жаль! Давно?
— Тижнів три тому. А нащо вона вам?
— Я з телефонної станції. Для неї є виклик на розмову. Коли вона повернеться?
— Мабуть, не скоро, місяців за два. Вона кудись подалася з геологами.
—І відтоді не появлялась дома ні разу?
— Ні! Навіть листівки мені не прислала, хоча й обіцяла.
— Що ж, обіцяла, то пришле. От з викликом що робити? Ет, скажу — не застав дома, та й кінець. Прощавайте!
Через півгодини Богдан знову натиснув кнопку дзпоника біля фіртки вчителька. З-за паркана запитали.
— Вам кого треба?
— Ви мені потрібні. Може, відчините?
— В якій справі?
— Відчиніть, тоді скажу. Я з міліції. Лише тепер вчителька відчинила фіртку.
— Прошу до кімнати.
В кімнаті капітан сказав про мету свого візиту. В міліцію надійшло повідомлення про таємниче зникнення Тіни Падурару приблизно днів десять тому.
— Боже мій, невже трапилось нещастя?
— Не думаю. Але наш обов'язок провести розслідування. То скільки часу вона відсутня?
— Зо три тижні.
—І відтоді вдома не появлялась?
— Жодного разу.
— Ви впевнені? Можливо, у вашу відсутність…
— Я нікуди
— А хто ж вам купує харчі?
— Сама…
— Отже, у вашу відсутність вона могла побувати вдома.
— Не може такого бути! Коли б вона завітала додому, то я знала б. Ми з нею дружно жили.
— Дозвольте заглянути в кімнату вашої квартирантки.
Довга й вузька кімната Тіни Падурару знаходилась у кінці вестибюля. Богдана вразила виняткова чистота. Шукав він довго, нишпорив усюди і аж перед обідом, похрускуючи пальцями, проказав:
— Досить шукати. Мадам Тіна, мабуть, не залишила нічого компрометуючого.
Вчителька принесла каву.
— Сподіваюсь, товаришу, ви не відмовитесь?
— Давно у вас мешкає Тіна? — спитав Богдан, сьорбаючи каву.
— Майже два місяці. Прибула з Бухареста…
— Як вона поводилась?
— Якщо ви натякаєте на чоловіків, то вона дуже порядна жінка.
— До неї хтось ходив?
— Ніхто, абсолютно ніхто.
Допивши каву, капітан помітив шахову коробку.
— Шахи ваші?
— Панноччині.
— Навіщо ж вони їй, коли до неї ніхто не ходив?
— Любила сама грати в шахи.
— Сама? — насторожився Богдан.
— Чого ви дивуєтесь? У кожної людини є свої примхи. Вона придумувала шахові задачі й посилала їх до журналу в Бухарест.
— Мабуть, ваша квартирантка дуже інтелігентна. Я сам добрий шахіст, але такого не втну.
— Так, панночка дуже розумна.
— Чи не змогли б мені позичити під розписку оці шахи на одну добу?
— Будь ласка, товаришу.
РОЗДІЛ 8
Під сильною лупою Богдан оглянув шахи раз, удруге — новісінькі, ніби щойно з магазину. Це викликало підозру: якщо Тіна Падурару так ними захоплювалася, то чому ж вони не зашуровані? Повертівши в руках ферзя, вже хотів було відкласти його набік, як раптом у фігурки відпало денце. Побачив вузенький отвір. Кінчиком голки витяг звідти згорнутий трубочкою клаптик паперу. Глянув крізь лупу — там рясніли цифри й літери. Богдан здогадався, що то шифр і читати його потрібно ходом шахових фігур.
Знявши копію з коду, Богдан засунув папірець на місце, приклеїв денце і з шахами під пахвою попрямував до вчительки.
— Щось дізнались, товаришу? — спитала вона.
— Поки що нічого, але не хвилюйтесь, про що треба, дізнаємось.
— Довго ви шукаєте. Зробили б оголошення.
— Знайдемо й без нього. Ось приніс вам шахи.
—І навіщо було поспішати?
— Ви часом не загубили номера мого телефону?
— Хіба я дитина?..
В ту мить перед будинком зупинився мотоцикліст.