Капітан далекого плавання

Константин Теодор

— Чого замовк? Кажи далі,— наполягав Раду.

— А коли ту, другу телеграму послав хтось інший, а не шеф-резидент?

— Чому ти думаєш, що друга телеграма послана кимсь іншим? Чому не перша? Текст другої телеграми красномовніший — «Перевір, що з «Грибом», звучить як наказ. Хіба ні?

— Згоден.

— То чи не здається тобі, що зашифровану телеграму міг послати тільки шеф?

— Хто ж тоді послав першу?

— Виходить, шеф не знав про її від'їзд з геологами?

— Мабуть, так, бо якби знав, то послав би телеграму в табір.

— Однак скажи мені, Богдане, як пояснити, що вона не знайшла часу повідомити шефові

про свій від'їзд, але встигла повідомити когось іншого?

— Ти натякаєш на того, котрий послав першу телеграму?

— Саме на нього, на того, хто її вбив.

— Хто ж він і навіщо вбив?

— Мабуть, йому вдалося дізнатись, що Катіна працює на два фронти — на нього і ще на когось, прямо зацікавленого роботою геологів.

— Ні, Богдане, не підходить.

— Чому?

— Бо тоді, як прийшла друга телеграма, Катіна вже була вбита. Безглуздо думати, ніби той, котрий її вбив, послав їй зашифровану телеграму. Він зважив би на те, що рано чи пізно телеграма потрапить у наші руки.

— Очевидно, всі ці мерзотники ходять під командою одного резидента. В такому разі, товаришу майор, як дізнатися, чому вбито Катіну?

— Шляхом співставлень, юначе, адже ти казав, що треба починати пошуки з голки в копиці сіна.

— Будемо шукати. Але ти мені не розповів про своє «кохання».

— Палає…

РОЗДІЛ 9

— Уяви собі, Богдане, Міка спробувала мене перевіряти.

— Як?

— Хотіла пересвідчитись, чи дійсно я працюю в міністерстві. Шукала мене по телефону. Я лише встиг обізватися, як вона повісила трубку. Та цим не задовольнилась. Позавчора чатувала на мене на бульварі навпроти будинку міністерства перед кінцем роботи. Опришану зразу догадався, чого вона там тиняється, й подзвонив мені…

—І ти вийшов разом з іншими працівниками міністерства?

— Так. Вона мене помітила відразу, а я вдав, що її не бачу. Міка стрибнула в тролейбус. Я теж втиснувся туди. «Помітив» її лише через кілька зупинок. Сказав, що їду зі служби і запросив її до ресторану. Там вирішив їй дати можливість перевіряти мене далі. Вдав, що мені треба терміново кудись потелефонувати і почав нишпорити по кишенях, шукаючи папірець з номером телефону. Наче ненароком поклав на столі посвідчення. Попросивши пробачення, вискочив до телефону і почав нишком стежити. Міка взяла документ, прочитала і, видно, таки впевнилась, що я працюю там. Стала ще ніжнішою. Коли ми розлучались, запитала, чи зустрінемось ще й увечері. Я сказав: «Дорога дівчино, якщо тебе задовольнить пляшка пива й печиво, то зможемо зустрітись. Признаюсь тобі чесно, в мене зараз сутужно з грішми. Поки поверну борг за машину, доведеться трохи поскупитись». Вона сказала, що їй людина потрібна, а не гроші. Вчора ми не бачилися. Призначив зустріч на сьогодні. Вона запросила в дешевий пансіон по вулиці Західній. Здавалося, тягне мене туди, щоб пощадити мої кишені. Нас зустріла хазяйка пансіону Лотте Данкнер — жінка років п'ятдесяти, приємна. Правда, погляд у неї якийсь дивний — то гляне байдуже, то просвердлить наскрізь. Повернувшись, розповів усе шефові. Він порадив частіше там вечеряти й заприятелювати з постійними відвідувачами. Оце знову доведеться йти.

Йому відчинила сама господиня.

— Цілую руки, пані Данкнер.

— Добрий вечір, пане.

— У вас, мабуть, знайдеться щось поїсти для одного

голодного? Вибачайте, вам треба було про це сказати раніше, але я не був певен, що прийду до вас. Вірте не вірте, але так, як у вас, я обідав лише дома в матері,— спробував Раду завоювати прихильність пані Данкнер.

— Так, моя кухарка вміє готувати досить пристойно. Знайдемо щось і для вас.

— Добрий вечір! — привітався Раду з відвідувачами, заходячи до їдальні, й тут же додав: — Смачного!

— Спасибі,— відповів один з чотирьох, що сиділи за довгим столом.

— Прошу, сідайте ось тут, — запросила Лотте Данкнер, показуючи на стілець у другому кінці столу.

Поки не подали страви, Раду нишком розглядав клієнтів, які не звертали на нього жодної уваги. Лише двоє з трьох чоловіків вечеряли, третій сидів насуплений. Крім них, за столом була сива жінка. Насуплений викликав у Раду найбільшу зацікавленість. То був невиразний головатий чоловік років п'ятдесяти.

Нарешті, Лотте Данкнер принесла вечерю й для Раду.

— А мені не подобається твій шніцель, мадам, — проказав головатий.

— Ти завжди невдячний, пане Фреді. Якби ти не був моїм найдавнішим клієнтом, їй-богу, не давала б тобі більше їсти. Похарчувався б хоч тиждень у ресторані — інакшої заспівав би.

— Чому? Шніцель смачний, — втрутився в розмову Раду, ще раз намагаючись завоювати прихильність хазяйки. — Навіть чудовий!

Чоловічок люто глянув на нього, ворушачи нафарбованими бровами:

— Щось я тебе раніше тут не бачив, пане!

— Сьогодні я вперше. Мені порекомендувала цей пансіон одна приятелька, і не каюсь. Не ображайтесь, але такого шніцеля не покуштуєте навіть у першокласному ресторані.

— Хіба ви коли-небудь їли справжній «шніцель по-віденськи»?

— Звичайно, ви старший за мене, більше знаєте…

Бавлячись ножем і вилкою, Фреді не відповів нічого.

Видно було, він харчується не тільки в пансіоні. На відміну від інших клієнтів, Фреді був одягнений вишукано: добротний костюм, біла сорочка, чепурна краватка. Один з клієнтів, швидко допивши компот, підвівся й вийшов. Сива жінка сумно глянула йому вслід і, зітхнувши втупилася у свою тарілку. Через кілька хвилин усі повечеряли. Сива жінка допомогла господарці прибрати стіл. Запанувала мовчанка. Кожен поринув у свої думки.

— Пані Данкнер, чи не можна замовити каву? — спитав Раду.

— Чому ж ні?

— Щиро вдячний! — А тоді до присутніх — Сподіваюсь, ви не відмовитесь, коли я насмілюсь пригостити вас кавою? Давайте знайомитись.

— Мене зовуть Іон Васілеску, — відрекомендувався головань. Мадам Лотте зве мене Фреді, бо так мене звали тоді, коли я був жокеєм.

— Мене зовуть Ганчану. Валерій Ганчану, — сказав чоловік з масним обличчям.

— Корнелія Мелінте, — ледь чутно прошепотіла жінка.

— Ви де працюєте, товаришу? — поцікавився Ганчану грубим, простудженим басом.

— В Міністерстві закордонних справ. А ви?

— Моя робота не така вже й цікава. Я товарознавець.

— Чому ж! Ваша робота має свою привабливість, — поспішив заспокоїти його Раду.

— О, ваша цікавіша, — зауважив товстун. — Коли ви працюєте в міністерстві, то, певно, знаєте багато недоступного іншим, та й за кордоном довелось, мабуть, бувати.

— В цьому є деяка перевага, — згодився Раду.

— Скільки вам років, пане Менеїле? — поцікавилася Лотте Данкнер.

— Сорок три.