Капелюх Чарівника
Шрифт:
Зненацька в курені розлігся чийсь рев. То один із гатіфнатів наступив Гемулеві на носа.
Умить всі зірвалися на ноги. Зчинився неймовірний переполох. Тривожні запитання лунали впереміш із зойками, коли хтось, наступивши на гатіфната, обпікався або ж діставав удар струмом.
Гемуль плутався під ногами, завиваючи від страху й тицяючись наосліп по кутках, аж доки налетів на полотнище вітрила й завалив куреня. Це було щось жахливе.
Згодом Чмих стверджував, що вибиралися вони з-під вітрила щонайменше годину (можливо, він ледь переборщив).
Коли всі нарешті звільнилися
— Це вже занадто! — обурювався він. — Чому бідолашний безвинний ботанік не може жити у тиші й спокої?!
— Життя — не тиха заводь, — задоволено зауважив Нюхмумрик.
— Дощ ущух, — повідомив Мумі-тато. — Бачите, дітоньки? Небо розпогодилося. Скоро почне світати.
Мама Мумі-троля тремтіла від холоду, міцно притискаючи до себе свою торбинку. Вона глянула на бурхливе нічне море й запитала:
— Як вчинимо? Може, відбудуємо курінь і спробуємо ще поспати?
— Не варто, — мовив Мумі-троль. — Ліпше позагортаємося в ковдри і зачекаємо сходу сонця.
Усі посідали рядком на березі, попритулявшись один до одного. Чмих упхався посередині — йому здавалося, що так безпечніше.
— Не повірите, який то був жах, коли хтось у темряві торкнувся мого обличчя, — розповідала Хропся. — Не зрівняти з грозою!
Вони сиділи й дивилися, як над морем починає світати. Шторм уже вгамувався, однак великі хвилі все ще з ревом накочувалися на берег. Небо на сході зблідло, було страшенно холодно. І ось у цю передсвітанкову годину вони помітили гатіфнатів, котрі покидали острів. Човни один за одним, наче тіні, випливали з-за мису й виходили у відкрите море.
— Прекрасно! — зрадів Гемуль. — Сподіваюся, вони ніколи більше не потраплять мені на очі…
— Напевно, знайдуть собі інше місце для зібрань, — озвався Нюхмумрик. — Потайний острів, де їх ніхто не знайде!
Тужним поглядом дивився він услід легким суденцям вічних мандрівників.
Хропся спала, поклавши голову Мумі-тролеві на коліна. На східному видноколі з’явився перший рожевий пруг. Кілька загублених буревієм хмарок зашарілися, немов рожі, а потім з моря підняло свою осяйну голову сонце.
Мумі-троль нахилився, щоб розбудити Хропсю, й стетерів: її чудова гривка майже цілком обгоріла! Напевно, тоді, як гатіфнат торкнувся її у темряві. Що вона на це скаже? Як він зуміє розрадити її? То була справжня катастрофа!
Хропся розплющила очі й усміхнулася.
— Знаєш, дивні речі зі мною відбуваються! — швидко залопотів він. — Останнім часом мені почали подобатися дівчатка без гривок!
— Он як? — здивувалася Хропся. — Чого б це?
— З волоссячком вони видаються такими нечупарами!
Хропся саме підняла лапки, щоб причесатися, та що це?! Замість гривки намацала лише обсмалений віхтик волосків. З жахом вона розглядала себе у дзеркальці.
— Ти облисіла! — повідомив Чмих.
— Тобі пасує, чесно! — втішав її Мумі-троль. — О ні, не плач!
Та Хропся впала у пісок, гірко ридаючи за втратою найгарнішої своєї окраси.
Друзі оточили її, намагаючись розвеселити. Намарно!
— Подивись
— Натремо тобі голову олійкою, і волосся швидко відросте, ось побачиш, — заспокоював Мумі-тато.
— Ще й закучерявиться, — додала Мумі-мама.
— Правда? — схлипувала Хропся.
— Щира правда! — запевнила мама. — А як тобі личитимуть кучері!
Хропся перестала плакати й підвелася з піску.
— Погляньте на сонце! — вигукнув Нюхмумрик.
Свіжоскупане й усміхнене сонце вставало над морем. Увесь острів мерехтів та світився після дощу.
— Заспіваймо ранковий гімн, — запропонував Нюхмумрик, витягаючи з кишені гармонію. І всі дружно підхопили мелодію:
Ніч минулася, зате Світить сонце золоте. Геть подались гатіфнати, Але пісня не про те. Лити сльози, Хропсю, нащо? Гривка виросте ще краща! Йо-хо! [4]— Гайда купатися! — загукав Мумі-троль.
Усі одягнули купальники і побігли до моря (окрім Гемуля, Мами й Тата Мумі-троля — їм вода видалася надто холодною).
4
Вірші у перекладі Мар’яни Савки.
Кришталево-зелений з білими чубчиками прибій набігав на пісок.
О, яка то розкіш бути мумі-тролем і вигойдуватися на аквамаринових хвилях при сході сонця! Нічні негаразди забулися відразу, попереду чекав новий довгий червневий день. Немов дельфіни, пронизували вони хвилі й летіли на їхніх гребенях до берега, де у піску бавився Чмих. Нюхмумрик заплив далі у море, гойдався горілиць, милуючись небом, блакитним і прозорим.
Мама тим часом приготувала на обкладеному камінням вогнищі каву й заклопотано розшукувала заховану вчора від сонячного проміння у прибережному піску маслянку. Та пошуки не увінчалися успіхом — шторм змив маслянку в море.
— Чим я маститиму дітям канапки? — бідкалася Мама.
— Не переймайся; може, шторм приніс нам щось навзамін, — заспокоїв її Тато. — Після кави подамося на розвідини вздовж берега, подивимося, що буря викинула на суходіл.
Так і зробили.
По інший бік острова з моря стриміли відполіровані до блиску хребти скель. Поміж них можна було натрапити на невеличкі піщані латки, всіяні дрібними мушлями (танцювальні майданчики морських русалоньок), або чорні таємничі розпадини, в яких гуркотів прибій: здавалося, ніби хвилі розбиваються об залізні мури. Десь поміж брил прозирала невелика печерка, а десь скелі стрімко уривалися в котловани, на дні яких сичала й вирувала вода.