Капли росы (сборник)
Шрифт:
Саме це відрізняє простір свободи 2013 року від Майдану 2004-го: надзвичайно високий рівень самоорганізації, постійна боротьба за незалежність від політичного впливу і унікальний феномен — жоден із політичних лідерів, яких там було дуже багато, не зміг стати одноосібним лідером Майдану, а його програма не стала єдиною програмою для Майдану. Більше того, унікальність феномену Майдану 2013 року полягає в тому, що він перестав бути лише однією територією. Майдан став траст-територіальним феноменом. У багатьох містах, причому цього разу — і сходу, і заходу, що свідчить саме про зрілість громадянського суспільства, ми маємо своєрідні «філії» Майдану. Від Запоріжжя, Дніпропетровська — до Тернопільщини, Львова є свої майдани. Причому майдани не як територія, позначена прапорцями, а такі ж простори, що комунікують, враховуючи сучасні засоби масової інформації, безпосередньо з київським Майданом і фактично
Я думаю, що на сьогодні Майдан — це дійсно не просто територія в центрі Києва. Це своєрідний новий соціальний інститут, який поєднує унікальні ментальні українські традиції та механізми пошуку незалежності від держави, такий собі «громадянський анархізм». Тут ми маємо справу дійсно вже з інститутом громадянського суспільства, що був народжений вже в пострадянський період трансформації. Тут ми маємо елементи карнавалу, що є не просто гуляння, а своєрідний сакральний ритуал. Дуже багато ознак такого сакрального ритуалу зараз саме на майданах.
Хочу звернути вашу увагу на кілька речей: національна символіка, церковний дзвін, участь священиків та історичних персонажів, козаччина. На Майдані козацький та інший історичний одяг є органічним, оскільки «карнавальність» Майдану дозволяє поєднувати різні історичні сенси і практики. Це територія, де зникають кордони між епохами і сенсами. Тут є поряд і козацька слава, і «демократичні транзити» тощо.
Я вважаю, що Майдан 2013 року — це фактично старт самоорганізації громадянського суспільства в цілому в Україні. У цьому сенсі я не бачу необхідності говорити про Майдан і Антимайдан з тієї простої причини, що це різні уклади, але всі вони «занурені» в цей процес. Той факт, що виборці, які орієнтовані на владу, самі рідко їздять на майдани. Вони все життя своїми колонами й підприємствами ходили на демонстрації та несли попереду герб свого підприємства. Вони до цих пір їздять в автобусах із профоргами. Але це зовсім не означає, що ці люди не формують і не формулюють свою позицію. Якби не було передумов, неможливо звезти просто так десятки тисяч людей. Все-таки ми маємо справу із сучасним суспільством, навіть, якщо ми говоримо про специфіку східного менталітету тощо. Я зараз говорю не про пропагандистський майданчик у Маріїнському парку, а про ті майданчики, де організуються й об’єднуються десятки тисяч прибічників влади і Партії Регіонів. Як це не парадоксально, але це також частина цього нового «майданного простору». Це слід визнати. І це відрізняє контр-майдани 2013 року від контр-майданів 2004-го.
Стосовно перспективи власне цього «майданного простору». Якщо розрізняти територію і простір, то доля самої території в Києві більшою мірою буде залежна від подальшої політичної режисури, оскільки на сьогодні учасники Майдану дали згоду на оргформу — з’явилось об’єднання «Майдан». Наскільки воно буде вдалим і перспективним, покаже час. Особисто я — обережний скептик. Тому що не організовується громадянське суспільство в одну громадську організацію. Але хтось вважає, що це можливо. Скоріш за все, Майдан стане своєрідним мережевим механізмом комунікації на рівні громадянського суспільства поза політикою. Причому в такому миготливому режимі й буде самоорганізовуватись ситуація, коли потрібно буде знову сформулювати й артикулювати свої інтереси по відношенню до держави. Тобто, ми постійно будемо мати справу із взаємодією: державна політика — відповідь, громадянське суспільство — запит, що є класичною схемою. Ця схема буде функціонувати протягом усього наступного року, оскільки у цього нового «майданного періоду» є своя опорна точка — вибори 2015 року, з якими символічно пов’язується чимало різних можливих змін у суспільстві, в тому числі у сенсі реорганізації державної влади, нових комунікацій, ствердження нових свобод, прав, економічних очікувань тощо. І 2014 рік буде роком Майдану поза його територією.
Що стосується саме території в Києві, то я використав би таке визначення: це своєрідна «Київська Січ», а не фронт, не партія, не асоціація й не організація. Це територіально оформлений простір, у якому правила дозволяють тимчасово бути поза межами держави й державного управління. Київський Майдан — це свобода самовиявлення,
Що стосується території, то я вважаю, що після Новорічних свят, якщо не відбудеться ніяких подій, що загострять стосунки між владою і громадянським суспільством, Майдан буде поступово маргіналізований. Для київської влади маргіналізація Майдану вигідна (я маю на увазі територію). Це дозволило б проводити комунальні та інші заходи, маючи на те моральні підстави. Але слід враховувати, що незалежно від цієї ситуації сам «майданний код» буде працювати. На відміну від 2004 року, Майдан стане постійним «Гайд-парком» стосовно території, а не сенсу, який буде дуже швидко відтворюватись у разі появи нової ситуації.
Свідченням цього, наприклад, є ніч на 10 грудня, коли була спроба з боку правоохоронних органів «зачистити», а точніше — вивільнити тротуари, як було задекларовано. І з якою швидкістю кияни, лише кияни змогли суттєво збільшити кількість учасників протестного Майдану, що фізично унеможливило проведення спеціальних операцій! Цей день засвідчив, що дійсно функціонує самоорганізація активних громадян з орієнтацією саме на цю територію — територію свободи. Відповідно, це буде постійна точка комунікації й самоорганізації Майдану як соціального інституту.
Втім, перспектива Майдану не в цій території, а у формуванні віртуального громадянського суспільства як другої складової сучасного українського громадянського суспільства, оскільки саме там будуть формуватися більш раціональні комунікації, порядок денний, узгодження позицій різних соціальних верств, які представлені в громадянському суспільстві, й різних позицій. Саме в цій царині я бачу перспективи Майдану, тому що медіа-система повністю монополізована з боку тих сил, які прив’язані до влади. Отже і цей простір — Інтернет-простір — сприймається як простір свободи. Тому перспективу подальшої консолідації за рахунок комунікації і можливого вироблення спільних порядків денних я бачу саме в цій віртуальній площині. Якщо раніше це був просто простір обміну інформацією, то тепер це — комунікації й самоорганізація.
Що стосується проблем, які виявив Майдан 2013 року. Згідно останніх соціологічних даних, жоден із політиків не отримав ніяких переваг від Майдану. Ні діючий Президент, навіть враховуючи перемовини в Росії та мобілізацію своїх виборців, ні три лідери об’єднаної опозиції, ні нові політичні «гравці». У тому, що ми називаємо рейтингом, якісних змін не відбулося взагалі, і я вважаю це позитивом. Це, звичайно, виклик з точки зору розриву між тим, що відбувається в політиці серед політичних суб’єктів і в суспільстві. Це говорить про те, що процеси в громадянському суспільстві мають здоровий характер, що ми вийшли з тривалого періоду «політиків-ікон» чи «харизматів», коли позиція усіх ототожнюється з позицією одного, а програма для всіх була програмою «хотіли б іншого». Такого вже найближчим часом не буде. Також це говорить про те, що в суспільстві продовжиться пошук не просто лідера, а політичної платформи, яка була б зрозумілою і прийнятною. Це дає шанс опозиції і владі попрацювати над платформою розвитку, тобто шанси мають усі. Ми вийшли із ситуації, що загрожувала конфліктом, але, тим не менше, шанси для презентації «платформи майбутнього» залишаються в усіх.
Мабуть, дуже поширеними будуть очікування й бажання мати в 2015 році більш збалансовану систему управління державою, щоб не було одного «переможця». Відбудеться це через трансформацію політичної системи чи через якісь інші механізми, покаже час. Справа навіть не в зміні Конституції. Той факт, що одноосібність чи в політичній партії, чи у владі вже не сприймається як вихід, для мене є однозначним.
Мабуть, всі ви відчували, що був ризик «звалювання» у процес стихійної федералізації. На сьогодні він зберігається, проте гострота його знизилась. Звичайно, у цьому є частина об’єктивності, тому що у нас чимало органів місцевого самоврядування тісно пов’язані з політичними силами, що є в опозиції, та й традиційним є опозиціонування від центру. Незавершена реформа місцевого самоврядування постійно спонукає самі органи місцевого самоврядування до «політичної самості» по відношенню до Києва. Але слід враховувати, що в цьому є й зовнішній розрахунок. Адже федералізована Україна — це та Україна, яка ніколи й нікуди «не піде». Це просто буде неможливо. Я вважаю, що спроба «пірнути» в сценарій федералізації як виходу, також була, причому про це багато говорили й писали політики, і я з цим погоджуюсь, — така загроза була. Маю надію, що й цю загрозу завдяки позиції активних громадян ми поступово подолаємо.