Карло Сміливий
Шрифт:
Головна брама, — до неї з вежі збігали сходи, — виводила колись на моста, що сполучав замок з тим берегом, де нині стояли Артур та його білява проводирка. Від того серед ріки, навпроти водоспаду, залишилась одна арка, ні, одна сторона арки з великого каміння. За давніх часів арка правила за підставу в під'ємному мості, широкому й такому довгому та тяжкому, що спускаючи його, треба було важити на добрі підпори. Щоправда, невелика вигода, бо ж коли моста й піднімали, однаково була змога перелізти до брами цим вузьким кам'яним шляхом.
Та путь цей завширшки мав
А нині замок зруйнований. Немає під'ємного мосту. Немає спускних ґрат. Відкритим переходом, вузьким кам'яним шляхом від берега до берега раз-у-раз снують краяни; вони вже призвичаїлись і не відчувають страху.
Артур, мов добрий, знов натягнутий лук, оживав. Ну, певно, він не з таким цілковитим спокоєм, як його проводирка, йшов за нею слідом. Вона легко, мов сарна, просувалась вузьким нерівним камінням, до того ж слизьким від. ненастанних дрібних бризків сусіднього водоспаду. Він таки неспроможен був оцінювати красу небезпечної переправи в близькому сусідуванні з водоспадом, що пекельним ревом сповняв вуха обидвом юнакам. Він намагався туди й разу не глянути, щоб, бува, знов не потьмарилось у голові від гомінливого гуркоту хвиль, що падали з високого порогу в бездонну, здавалось, безодню. Але силкувався тамувати своє хвилювання, сором бо його брав: ну що, як покаже себе боягузом там, де дівчина така спокійна. Артур почував, він мусить довести їй, який є навсправжки. Отож приборкав свій острах, ступав твердо. Спираючись обережно на гострого костура, пройшов за юнкою страшним мостом, опинився з нею біля брами й пішов угору напівзруйнованими сходами.
Тоді вони вийшли на також геть порізаний руїнами простір. Раніш то був двір перед вежею. Вежа здіймалась у небо темна й хмурна. Обоє похапцем проминули вкриті мохом, плющем, дикими ростинами руїни й крізь головну браму дикого замку вийшли далі.
І з цього боку замок над усім височів. Тільки ж узгір'я тут розкинулось стрімким похилом, мов фортеційний вал, обриваючись над річкою прямовисною скелею. Навкруги рясно поросли чагарі й молоді дерева.
За молоденьким гайочком місцевість враз мінялася.
Пологим схилом на південний схід забігали ґрунта, і головне, що одразу впадало в очі — величезний із колод будинок, простий, без жодних прикрас. Навколо шопи, повітки, клуні, стайні, а в небо знімається широким стовпом сірий дим. Просторий розкинувся овочевий сад, далі вільшняк, а там принадно пишались каштани. А трохи віддалік десятини на чотири зеленів виноградник. Нині в Швайцарії виноградарство взагалі вже не диво. Але за тих далеких часів хіба що вряди-годи хто заможніший та освіченіший міг віддавати йому належну увагу.
На буйних луках випасалась добірна череда, — гордощі й багатство швайцарців-горян. Влітку худоба скубла траву на підгір'ї Альпійського пасма; на осінь її заганяли сюди: ближче ховатись під осінню негоду. Он ягнята спокійно п'ють насолоду соковитої травиці; неподалік високі дерева зелениною
Артур увесь горів хутчій побачитись з батьком, але мимохіть спинився на мить. Душа схилялася у подиві, ледве йняв віри очам: грізний жах — і така безмежна спокійна краса! Обернувся назад, на вежу Геєрштейн, на ту скелю… Пересвідчився: не сон і не мариво — неподалік дика пустеля, тривожна, страшна. Артур пильно вглядався. Тепер бачив, знати, що ця видимо з великими труднощами оброблена людськими руками місцина дуже невелика проти пустельних гір. Вони становили височенну їй огорожу, з геть голих скель, подекуди вкритих дрімучими сосновими лісами гір, лісами давезними, лісами сивими, старими, як світ. А вдалині в сяйві кривавої заграви горів рожевими блисками величезний льодовик; а там, іще вище над замерзлою поверхнею льодового моря, мовчазні велично зносились гострі верховини безконечних гір, де вічні сніги.
За кілька хвилин охопив Артур зором усі простори, всі далі. Коли раптом на маленькій галяві перед фермою він побачив кількох чоловіка, і перший — його батько. Пізнав одразу: хода, одежа, шапка, — то був батько, що його якийсь час перед тим Артур уже не сподівався був бачити.
І він радісно поспішив за своєю проводиркою.
Ось вони зовсім наблизились. Попереду назустріч швидкою ходою до нього — батько. Поруч літній чоловік, на зріст майже велетень. Проста, велична постава, гідна славетніх земляків Вільгельма Теля, Штавбахера, Вінкельріда та інших славних швайцарців, що минулого сторіччя їхня хоробрість і сила оборонили їхню свободу, незалежність їхньої батьківщини.
Ввічливий Арнольд Бідерман дав знак іншим лишитись позаду. Він розумів, що свідки зайві: батька й сина зустріч дуже схвилює. Ті спинилися, вдаючи, немов їм дуже цікаво розпитувати Антоніо. Ще крок — І ледве Анна встигла сказати Артурові:
— Цей старий — мій дядько, Арнольд Бідерман, а юнаки — мої родичі!..
Батько й син стали віч-на-віч. Тактовний Бідерман відійшов з небогою осторонь. Він спитав її, як усе було трапилось, сам інколи кидав погляд на Філіпсонів. Але все сталось цілком не так, як він сподівався.
Філіпсон-батько пристрасно любив свойого сина. Хотів вкоротити собі віку, коли гадав, що втратив його, не міг жити без нього. Яких же променистих радощів зазнав, побачивши його живого й здорового! А проте, Арнольд Бідерман не бачив ні палких обіймів, ні патетично-схильованих поз.
Як і кожен англієць, Філіпсон добре ховав палкі почуття під холодним стриманим виглядом. Зразу як побачив молодика, він прискорив ходу, але, наблизившись, притишив. Спинився і майже докір, а не батьківська ніжність, прозвучала в його тоні: