Карло Сміливий
Шрифт:
Мандрівники стали. Втопили очі. Немов на жахну битву повстануть світло і тьма. А провідник переконував своїм жарґоном з італійських та німецьких слів хутчій поспішати далі. Село бо, де мав їх завести, ще далеко-далеко. Коли темна сила вкриє долину пітьмою, буде небезпечна, страшна путь. Він може не знайти дороги.
Тоді мандрівники щільно застібнули коміри своїх плащів, рішуче насунули на очі шапки, добре стягнули застібками широкі пояси й кожен маючи в правиці гірського костура з залізною кінцівкою, бадьоро й хоробро подалися вперед.
З
Такі на погляд непохитні громади, тепер, здається, ненастанно мінливі, рухливі, чимраз новіші, чимраз химерніші: це туман спричинився до такого дива.
Повагом сповзаючи, розкривав туман горби та доли, оповиті млою. Витка, мов покручена, вузенька тропа вела мандрівників над страшними проваллями, — дивна, дика, барвиста природа, — і вони, кінець-кінцем, зовсім заплутались у шляхах.
— Я хотів би, — озвався, нарешті, старший, — мати таємничу ту голку, що морякам завсіди промовляє, де північ. Вона веде їх у чистому морі, як не видно ні берега, ні узгір'я, ні сонця, ні місяця, ні зірок. Небо й земля одгукнутись не хочуть, і вона сама тоді вказує путь.
— Навряд щоб ота голка нам прислужилась, — відказав юнак. — Що чарівне знаряддя показує напрям на північний полюс — дарма. Тут велетенські кучугури стали б непохитними мурами між магнетною стрілкою й тим, що її притягає.
— Ех, — сказав на те батько, — виглядає так, наче наш провідник з кожною хвилиною безтямніший, що далі ми відходимо від його рідних місцин. Чи й він незабаром буде зовсім нідочого нам, як на твою думку та голка в цьому дикому краї? Можеш ти сказати мені, юначе, — вдався він кепською італійською мовою на адресу Антоніо, — правдивий наш шлях, а чи ми заблудили?
— Сподіваймось, доля веде нас правдивим шляхом, — відказав провідник. — Був він надто збентежений, щоб відповідати одверто.
— Ну, а напівсхована в тумані вода, що блищить у темряві на дні он величезної чорної безодні? Це що? Частина Люцернського озера, чи вдершись на гору, дійшли вже нового?
Антоніо міг тільки сказати, що вони вже неподалік Люцернського озера. Сподівався, може вода в далечині є затока його.
Артур розлютився:
— Ах, ти ж такий-сякий! — скричав молодик. — Начувайся! Чого берешся діла, на якому до пуття ти не тямиш?
— Е-е, Артуре, годі! — втрутився батько. — Як ти хлопця налякаєш, він дремене. Ми тоді позбавимося і тієї маленької вигоди, що дасть нам його хоч яке там знання місцевости, цілком чужої нам. А спробуй ужити кия — він кинеться на тебе з ножем: такі звичаї мстивих льомбардців. Застерігаю, нам ти не допоможеш, наслідки твоєї поведінки будуть дуже лихі…
Тоді він сказав до італійця — той мовчки, нічого не розуміючи, поглядав на обох:
— Слухай ось, друже, — знов ламана італійська мова, — не вважай на запал цього юнака. Я образити тебе не дам. А ось скажи мені краще, коли тільки зумієш, назви тих сіл,
Звуки ласкаві — і провідник заспокоївся. Він був таки трохи злякався сердитого голосу та юнакових погроз. Тоді враз посипав своєю рідною говіркою безліч назв. Груба німецька вимова дивно перепліталася з ніжними звуками італійського говору. Тільки ж слухачеві то все нідочого. Він назв не зрозумів. Тут уже й старому увірвався терпець.
— Веди ж нас, — скричав він, — де хочеш! Я бачу, не варт гаяти час, намагаючись тебе зрозуміти.
Вони рушили. Але тепер проводир із лошам ішов попереду. Хмарки купчились, і туман, що був перше ніби легка пара, взявся дрібним дощем; водяним порохом укривав плащі подорожнім. Проразливим стогоном гомінкі звуки лунали далеко-далеко між гірських верховин; Пілатова гора немов справді віщує бурю. Проводир квапився, нетерпляче підганяв своїх супутників, так наче б то це не він сам же й затримує їх, бо вказує шлях дуже повільно й нерішуче.
Перейшли десь миль із чотири. Але вони були удвічі довші, і ось тепер мандрівники, нарешті, опинилися знову на вузенькій тропі вподовж аж краю безодні. Внизу — вода. Яка? Хто з них може це визначити? Вітер, щоправда, час од часу тумани розганяв; тоді сліпив очі блиск бурхливих хвиль унизу. Може те саме озеро, що з його берегів вони вранці почали свою подорож; може інша така сама вода, а може й ріка, чи широкий потік — що з того? Годі було роздивитись. Єдине з певністю могли собі казати, — то не ті береги Люцернського озера, що їх вони вже переходили. Порив вітру покаже — то води на дні, то часом і протилежний берег; але яка віддаль від них по той бік — не знати, хоч як добре видно височенні стрімкі скелі та кудлаті сосни; дерева безладно розкидані, подекуди купами, а де поодинці на кручах, над самою водою.
Досі стежка, хоч стрімка й нерівна, добре вирізнялася, позначаючись слідами переїжджих верхівців та піших подорожніх. Мандрівники йшли. Антоніо попереду. Ось він досягає узгір'я, ведучи за вуздечку лоша. Обом чужинцям видно, там дорога враз завертає. Коли це провідник раптом став, скрикнувши якесь прокляття. Артурові видалося, що й кінь так само вжахнувся. Бо він уступився назад, уперся передніми нагами, широко розставивши їх — знати, вперто поклав собі не рушити з місця. Жах сповнив коня, жах від чогось, що було перед ним.
Артур кинувся стрімголов уперед. Не цікавість і не переляк: але жодна небезпека не повинна спіткати його батька! Він мусить перший її стрінути, мусить їй запобігти. Вихорем доскочив умить до Антоніо на скелясту площинку, де дорога, здавалось, вже зовсім скінчилась. Перед ним — безодня. Жахне провалля ховалось у тумані, зникала глибінь, але, мабуть, була десь футів на триста.
Обидвом мандрівникам серце сповнив холодний жах. Кінь також зляканий і тривожний. Несподівана перешкода. Видима річ, її не подолати ніяк.